Статті

Нещодавно Кас Муде завважив, що «популістські ультраправі партії є найдослідженішим партійним сімейством у політичній науці». І хоча на Заході інтерес соціологів до ультранаціоналістичних політичних груп і мереж (не лише партій) за цю чверть століття суттєво зріс, про центрально-східних і особливо постсовєтських праворадикалів цього не скажеш. Звісно, вже існує певний корпус наукової літератури про них. Але чимало деталей, а також обставини появи та розвитку значущих праворадикальних угруповань в Угорщині, Словаччині, Польщі, Румунії, а особливо Сербії та Україні все ще чекають на дослідження, контекстуалізацію та інтерпретацію. Навіть попри те, що деякі із цих партій у певні періоди входили в коаліційні уряди своїх країн.
Прихильник дадаїзму, сюрреалізму і футуризму водночас, Василь Хмелюк (1903–1986) прожив у Празі декілька надзвичайно насичених років, від 1923 до 1928 року. За життя Хмелюк не створив власного напрямку чи групи, не брав участь у тодішніх крикливих дискусіях, тому не був найпомітнішим поетом. Але із сьогоднішньої перспективи зрозуміло: Василь Хмелюк — один із лідерів українського аванґарду першої половини ХХ століття. Чи є парадоксом, що він жив і творив не в Києві, Львові чи Харкові, а в Празі? Тільки не для аванґарду, бо ж експериментальні митці двадцятих мислили інтернаціонально та планетарно. Не нехтуючи, звичайно, й побутовими деталями та буденними подробицями, з яких він незмінно вмів конструювати веселі, задерикуваті й ориґінальні речі:
Ми визнаємо право знати певні речі. Я маю право знати умови свого працевлаштування, лікарський діягноз моїх захворювань, оцінки, які я отримав у школі, ім’я мого обвинувача та характер обвинувачень тощо. Але віра — це не знання. Вірування спираються на факти: вірити — це вважати за правду. Як зауважив аналітичний філософ Джордж Едвард Мур у 1940-х роках, було би абсурдом казати: «Іде дощ, але я не вірю, що він іде». Вірування прагнуть до правди, але не ведуть до неї. Вірування можуть бути помилковими, не підтвердженими доказами або обґрунтованими міркуваннями. Вони також можуть бути морально огидними. Серед можливих кандидатів: сексистські, расистські чи гомофобні погляди; переконання, що належне виховання дитини вимагає «зламу волі» та суворих тілесних покарань...
Історична політика, або ж політика пам’яті, в Україні цікавить, мабуть, кожного: лєнінопади, перейменування вулиць і міст, нові меморіяли, нові урочисті дати, нові герої, реставрація або «відновлення» храмів… Хто ж саме і як «керує» пам’яттю: президенти, міністри, місцеві еліти? Чи був у трьох попередніх президентів України чіткий план щодо історичної політики чи вони діяли ситуативно? Чи є такий план у когось іншого? Історики (політологи, культурологи, журналісти, публічні діячі) шукають відповідей на ці запитання. Вони вже чверть століття палко сперечаються, пишуть статті й книжки, висувають нові — іноді вельми конспірологічні — теорії, звинувачують владу, підтримують владу… Свій внесок у дискусії зробив культуролог Олександр Гриценко...
Для розуміння ситуації Косача важливо аналізувати не лише його статті-памфлети, а й художні тексти на сторінках журналу. Вони відкривають завісу над питанням самоідентифікації митця і символічних проєкцій його ідентичности у контексті так званої «прорадянської орієнтації». Попри щедрі анонси в ЗСО, художні твори з’являються дуже рідко. У ч. 3 за 1962 рік анонсовано історичне оповідання Юрія Косача «Кам’яна баба», проте його немає в наступному числі. Не було опубліковано й анонсованої в ч. 5 за 1963 рік повісти про Григорія Сковороду «Древо свободи». У ч. 4 за 1962 рік публікується його «“Понад Невою ідучи”. Фраґменти із “Петербурзької поеми”». Тут Косач проєктує на себе образ поета, звертаючись до Шевченка («Тарасе») та його перебування в імперському Петербурзі.

Сторінки92