Статті

Утім, «Коханців Юстиції», як і попередні тексти Юрія Андруховича, можна читати в декількох режимах. Хочете цікаве авантюрне читво, що потішить не лише тому, що «горор, містика, саспенс», а й тому, що це наш (у плані атмосфери, локусу і «щось мені дід про це розказував») «горор, містика, саспенс», читайте від будь-якого розділу. Хочете розважитися, читайте з будь-якої сторінки. Андруховичеві герої, тужачи, як і в попередніх авторових текстах, за високою культурою, умовно кажучи — оперою, існують, як правило, в масовій карнавальній комедії дель-арте. Хочете отримати інтелектуальну насолоду, читайте з будь-якого речення. Фірмові Андруховичеві перелічування-нанизування з несподіваними провалюваннями чи здійманнями в інші історичні, політичні, культурні реальності нікуди не поділися.
Більшість людей, які прагнуть розвивати високі технології, наголошують початкову стадію винаходу, а не те, яким має бути суспільство, що зробить нову технологію успішною. Вони створюють наукові міста й «кластери», намагаються урядовими постановами відтворити Кремнієву долину, закликають до стартапів. Але рідко коли вони закликають до вільного ринку, до демократичного, вільного від корупції і чесного в правовому плані суспільства. Не закликають вони і до появи сучасних дослідницьких університетів, де в одній установі поєдналися б освіта, дослідження та початкові розробки. Натомість вони часто зосереджуються на викладанні в університетах, дослідженнях в академічних установах і традиційному промисловому виробництві. І цим створюють перешкоди для успішного розвитку високих технологій.
Розглядаючи драматичні події у Криму та на Донбасі, що розгорнулися навесні 2014 року і тривають досі, чимало експертів та й просто громадян України вбачають у них ледь не безпосередні наслідки революційних подій, що спалахнули восени 2013 року. Та чи справді Евромайдан запалив це небезпечне багаття, якого досі не можна загасити? Чи Революція гідности, яка несла ідею европейськости, що передбачає демократичність, узаєморозуміння і толерантність, могла призвести до жорстокого протистояння? Та й чи на порожньому місці відбулись анексія Криму й окупація частини східної України? Чи справедливо Російська Федерація вважає Азовське море мало не за власну внутрішню водойму й дозволяє собі збройні напади на українські судна в районі Керченської протоки?
Серед чималої кількости публікацій про Україну, що з’явилися в міжнародних часописах і видавництвах за минулі п’ять років, книжка Романа Цибрівського, професора географії та урбаністики університету Темпл у Філадельфії, вирізняється принаймні тим, що вона не про війну і навіть не про політику (наскільки це взагалі можливо у книжці про соціяльну історію найбільшої, найважливішої і найзнаковішої української річки). Сам автор окреслює книжку як «почасти культурну географію реґіону, почасти історію, соціологію та подорожні нотатки». У ній відбився його особистий досвід: відвідання розмаїтих місцевостей уздовж Дніпра, обширна лектура доступних джерел (українською, англійською та російською мовами) і, можливо, найголовніше — «давня любов до річок і повага до їхньої ролі в історії...
«Господи / дякую Тобі що Ти створив світ такий прекрасний і розмаїтий», — написав поет, який колись народився тут. Чи було тоді перед цією брамою таке ж буяння матерії? Здається, вона, витікаючи з підміських сіл і містечок — Винників, Глинян, Лисиничів, Підбірців, — пропливала тоді Личаківською, не затримуючись, і збиралася нижче, ближче до середмістя, на Бернардинській площі і ще далі. А тут, судячи з довоєнних світлин, було порожньо і запилюжено; посередині їздив трамвай («на кожному / повороті / трамвай згорає / в екстазі // на даху / комета / з хвостом фіолетовим», — писав цей поет. Щоправда, йому йшлося якраз про іншу лінію, якої вже не існує, на Високий Замок; а ця, на Личаківській, є й далі: трамвай досі виїжджає аж на саму вершину пагорба...
Постать Володимира Винниченка (1880–1951), відомого письменника і політика, здається особливо цікавою, щоб говорити про різні моделі поведінки в час революції та про амбівалентність Української національної революції загалом. Саме Винниченко — заступник голови Центральної Ради, член Малої Ради, голова Генерального Секретаріяту, голова Директорії УHP — засвідчив глибинні опозиції цієї революції, соціяльні, національні, психологічні та моральні. Як талановитий письменник він зафіксував, з одного боку, відмінності інтересів різних груп, осіб і партій, які брали участь у цій революції. А з другого боку, він залишив чимало документів особистого характеру, прописавши у щоденникових записах і художніх творах внутрішню біографію лідера національної революції.
Так сталося, що Донецький національний академічний український музично-драматичний театр часто надавав квитки на передпрем’єрні чи прем’єрні покази студентам гуманітарних факультетів мого університету. Квитки й справді коштували небагато, а тому не скористатися цією нагодою було майже неможливо. У той час художнім керівником — генеральним директором театру був Марко Бровун. Мені тоді запам'яталася вистава «Скляний звіринець» за Тенесі Вільямсом. Зазвичай, коли вистава справді подобається, не хочеться обговорювати її одразу, хочеться її обдумати, обмислити, обсмоктати, як кістку. Особливістю публіки донецького театру було вміння проводити кожну виставу стоячи, вигукуючи: «Браво!» Оплески та вигуки супроводжували всі вистави, одну за одною, показ за показом.
Вірко Балей — американський композитор, дириґент і піяніст українського походження. Народився 1938 року в м. Радехів (тепер Львівська область). 1941 року його батько Петро як український націоналіст потрапив до концтабору Авшвіц. 1944 року родина переїхала до Словаччини, де нарешті возз’єдналася з головою сім’ї, а 1945-го опинилась у Німеччині. Невдовзі сім’я оселилась у Мюнхені в будинку, половину якого було зруйновано. Одні з дверей у квартирі завжди було наглухо зачинено, бо за ними починалося провалля. Але вдома було піяніно! Саме на ньому Вірко розпочав музичні заняття з галицьким піяністом Романом Савицьким, який щойно перебрався з України до Німеччини. 1947 року родина опинилася в Реґенсбурґу в таборі для переміщених осіб і вже звідти у 1949 році переїхала до США...
Нещодавно Кас Муде завважив, що «популістські ультраправі партії є найдослідженішим партійним сімейством у політичній науці». І хоча на Заході інтерес соціологів до ультранаціоналістичних політичних груп і мереж (не лише партій) за цю чверть століття суттєво зріс, про центрально-східних і особливо постсовєтських праворадикалів цього не скажеш. Звісно, вже існує певний корпус наукової літератури про них. Але чимало деталей, а також обставини появи та розвитку значущих праворадикальних угруповань в Угорщині, Словаччині, Польщі, Румунії, а особливо Сербії та Україні все ще чекають на дослідження, контекстуалізацію та інтерпретацію. Навіть попри те, що деякі із цих партій у певні періоди входили в коаліційні уряди своїх країн.

Сторінки104