Статті

Напруга між візіями Заходу та Росії щодо нового порядку в Европі існувала від найперших днів епохи після «холодної війни». Захід зосереджувався на поширенні демократії, логічним наслідком чого було розширення ЕС та НАТО. Росія ж наполягала на збереженні своєї ролі як великої потуги та реґіонального гегемона. Полем битви стала Україна через свою першочергову значущість для Росії. Але Захід не міг здати Україну Росії, не зрадивши своїх зобов’язань щодо демократії та свободи вибору. Інакше кажучи, демократія почала змішуватися з геополітикою, і Помаранчева революція зробила це очевидним. «Кольорові революції» як інструмент поширення демократії становили загрозу не лише визначеній сфері інтересів Росії, а й її власній політичній моделі, і путінському режимові зокрема.
Нещодавно Кас Муде завважив, що «популістські ультраправі партії є найдослідженішим партійним сімейством у політичній науці». І хоча на Заході інтерес соціологів до ультранаціоналістичних політичних груп і мереж (не лише партій) за цю чверть століття суттєво зріс, про центрально-східних і особливо постсовєтських праворадикалів цього не скажеш. Звісно, вже існує певний корпус наукової літератури про них. Але чимало деталей, а також обставини появи та розвитку значущих праворадикальних угруповань в Угорщині, Словаччині, Польщі, Румунії, а особливо Сербії та Україні все ще чекають на дослідження, контекстуалізацію та інтерпретацію. Навіть попри те, що деякі із цих партій у певні періоди входили в коаліційні уряди своїх країн.
Прихильник дадаїзму, сюрреалізму і футуризму водночас, Василь Хмелюк (1903–1986) прожив у Празі декілька надзвичайно насичених років, від 1923 до 1928 року. За життя Хмелюк не створив власного напрямку чи групи, не брав участь у тодішніх крикливих дискусіях, тому не був найпомітнішим поетом. Але із сьогоднішньої перспективи зрозуміло: Василь Хмелюк — один із лідерів українського аванґарду першої половини ХХ століття. Чи є парадоксом, що він жив і творив не в Києві, Львові чи Харкові, а в Празі? Тільки не для аванґарду, бо ж експериментальні митці двадцятих мислили інтернаціонально та планетарно. Не нехтуючи, звичайно, й побутовими деталями та буденними подробицями, з яких він незмінно вмів конструювати веселі, задерикуваті й ориґінальні речі:
Ми визнаємо право знати певні речі. Я маю право знати умови свого працевлаштування, лікарський діягноз моїх захворювань, оцінки, які я отримав у школі, ім’я мого обвинувача та характер обвинувачень тощо. Але віра — це не знання. Вірування спираються на факти: вірити — це вважати за правду. Як зауважив аналітичний філософ Джордж Едвард Мур у 1940-х роках, було би абсурдом казати: «Іде дощ, але я не вірю, що він іде». Вірування прагнуть до правди, але не ведуть до неї. Вірування можуть бути помилковими, не підтвердженими доказами або обґрунтованими міркуваннями. Вони також можуть бути морально огидними. Серед можливих кандидатів: сексистські, расистські чи гомофобні погляди; переконання, що належне виховання дитини вимагає «зламу волі» та суворих тілесних покарань...
Історична політика, або ж політика пам’яті, в Україні цікавить, мабуть, кожного: лєнінопади, перейменування вулиць і міст, нові меморіяли, нові урочисті дати, нові герої, реставрація або «відновлення» храмів… Хто ж саме і як «керує» пам’яттю: президенти, міністри, місцеві еліти? Чи був у трьох попередніх президентів України чіткий план щодо історичної політики чи вони діяли ситуативно? Чи є такий план у когось іншого? Історики (політологи, культурологи, журналісти, публічні діячі) шукають відповідей на ці запитання. Вони вже чверть століття палко сперечаються, пишуть статті й книжки, висувають нові — іноді вельми конспірологічні — теорії, звинувачують владу, підтримують владу… Свій внесок у дискусії зробив культуролог Олександр Гриценко...
Для розуміння ситуації Косача важливо аналізувати не лише його статті-памфлети, а й художні тексти на сторінках журналу. Вони відкривають завісу над питанням самоідентифікації митця і символічних проєкцій його ідентичности у контексті так званої «прорадянської орієнтації». Попри щедрі анонси в ЗСО, художні твори з’являються дуже рідко. У ч. 3 за 1962 рік анонсовано історичне оповідання Юрія Косача «Кам’яна баба», проте його немає в наступному числі. Не було опубліковано й анонсованої в ч. 5 за 1963 рік повісти про Григорія Сковороду «Древо свободи». У ч. 4 за 1962 рік публікується його «“Понад Невою ідучи”. Фраґменти із “Петербурзької поеми”». Тут Косач проєктує на себе образ поета, звертаючись до Шевченка («Тарасе») та його перебування в імперському Петербурзі.

Сторінки92