Статті

Історична політика, або ж політика пам’яті, в Україні цікавить, мабуть, кожного: лєнінопади, перейменування вулиць і міст, нові меморіяли, нові урочисті дати, нові герої, реставрація або «відновлення» храмів… Хто ж саме і як «керує» пам’яттю: президенти, міністри, місцеві еліти? Чи був у трьох попередніх президентів України чіткий план щодо історичної політики чи вони діяли ситуативно? Чи є такий план у когось іншого? Історики (політологи, культурологи, журналісти, публічні діячі) шукають відповідей на ці запитання. Вони вже чверть століття палко сперечаються, пишуть статті й книжки, висувають нові — іноді вельми конспірологічні — теорії, звинувачують владу, підтримують владу… Свій внесок у дискусії зробив культуролог Олександр Гриценко...
Для розуміння ситуації Косача важливо аналізувати не лише його статті-памфлети, а й художні тексти на сторінках журналу. Вони відкривають завісу над питанням самоідентифікації митця і символічних проєкцій його ідентичности у контексті так званої «прорадянської орієнтації». Попри щедрі анонси в ЗСО, художні твори з’являються дуже рідко. У ч. 3 за 1962 рік анонсовано історичне оповідання Юрія Косача «Кам’яна баба», проте його немає в наступному числі. Не було опубліковано й анонсованої в ч. 5 за 1963 рік повісти про Григорія Сковороду «Древо свободи». У ч. 4 за 1962 рік публікується його «“Понад Невою ідучи”. Фраґменти із “Петербурзької поеми”». Тут Косач проєктує на себе образ поета, звертаючись до Шевченка («Тарасе») та його перебування в імперському Петербурзі.
Тиранія утверджується тоді, коли по­літичний світ починає занурювати­ся в темряву. Ця загроза супрово­джує політику від самого її початку. Хтось каже, що це стається закономірно. Подібно до того, як Земля обертається довкола Сон­ця, тим самим підкоряючись циклам змін дня і ночі чи зими і літа, політичний світ піддано циклізмові від порядку до хаосу, від свободи до тиранії. Інші кажуть, що не­має невідворотного (чи нехай уже буде — природного) закону народження тиранії. Ця друга позиція радше передбачає, що тира­нами стають, бо державці спокушаються владою, починають робити неправильні речі, які накопичуються, мов снігова куля, або ж перетворюють свій перфекціонізм на хворобливу самовпевненість, відчуваю­чи страх екзистенційної пустки від втрати влади...
В історії Росії та її теперішньому віра в необхідність «особого пути» у напрямку модерности навіть сильніша, ніж у Німеччині. Уся інтелектуальна та політична історія Росії зводиться до конфлікту між тими, хто вірить, що Росія є чи має бути невилучною частиною Заходу, так званими «західниками», і тими, хто переконаний, що вона є, повинна бути чи буде чимось особливим, так званими «слов’янофілами». Усі недемократичні уряди Росії – за царату, комуністів чи теперішніх правителів – у цьому сходяться. За династії Романових, секретарів КПСС чи нинішнього режиму Росія завжди вважала себе частиною «цивілізованого світу» (популярний російський термін на позначення спільноти промислово та соціяльно розвинених країн)

Сторінки83