Форум

Українська система охорони здоров'я: проблеми і виклики

Системи охорони здоров’я – це комплексні утворення, розроблені для контролю як за індивідуальними, так і суспільними негараздами, пов’язаними зі здоров’ям. Здатність хоча б відносно утримувати рівень інфекційних захворювань (таких, як ВІЛ, туберкульоз, холера або кір) – ключовий індикатор того, наскільки добре функціонують системи охорони здоров’я. Епідемії інфекційних захворювань зумовлюються зокрема й соціяльною взаємодією; сексуальні практики, особливості вживання наркотичних препаратів, ба навіть побутові звички гігієни рук та миття харчових продуктів зумовлюють способи поширення інфекційних захворювань у суспільстві. Ефективна система охорони здоров’я здатна втрутитися в епідеміологічні процеси і знизити ступінь розповсюдження інфекційних хвороб завдяки стратеґіям їхнього попередження і стратеґіям лікування, ефективність яких очевидно  доведено.

Українська система охорони здоров’я, якщо оцінювати її за такими критеріями, не є ефективною. Попри те, що показники вживання наркотиків та користування засобами контрацепції у Сполучених Штатах та Україні подібні, рівень розповсюдження ВІЛ в Україні є у 4.5 рази вищим1, а рівень захворюваности на ВІЛ серед тих, хто вживає наркотики, дорівнює найвищим аналогічним показникам у Чорній Африці. Рівень захворюваности на туберкульоз в Україні більш ніж у 30 разів вищий, ніж у Сполучених Штатах, а показники успішности української системи охорони здоров’я в галузі госпітального лікування туберкульозу настільки низькі, наскільки вони могли би бути за повної відсутности такої системи2. Ці проблеми не можна поставити на карб зміні режиму, революції чи війні – вони виникли давно і визначають українську систему охорони здоров’я впродовж десятиліть.

Україна стрімко стає світовим лідером у виробництві технологій та програмного забезпечення. На кожні 100 українців припадає 144 мобільні телефони.3Україна – четверта найпотужніша у світі батьківщина ІТ-професіоналів, одразу після Сполучених Штатів, Індії та Росії. Чому ж нація, яку «Форбс» нещодавно назвав «наступною силіконовою долиною»4, не може вилікувати своїх громадян від туберкульозу, не здатна контролювати ВІЛ, але допускає рецидив захворюваности на поліомієліт – хворобу, яку можна попередити вакциною і яку було викорінено на европейському континенті вже більше 10 років тому? Чому рівень успішности лікування захворювань в Україні падає в той час, як нові технології зростають? Чому недовіра до системи охорони здоров’я в Україні настільки велика? Чому ті самі українці, які запровадили високу планку споживацьких очікувань на ринку, почуваються безпорадними перед викликами створення централізованої системи охорони здоров’я, яка має їм слугувати?

У статтях, поданих нижче, дослідники та дослідниці проблем охорони здоров’я, які працювали в Україні тривалий час, висловлюються щодо чотирьох ключових моментів у сфері контролю за інфекційними хворобами: загальнообов’язкова вакцинація, туберкульоз, вживання ін’єкційних наркотиків та потреби в царині охорони здоров’я чоловіків, які мають сексуальні стосунки з чоловіками – і пропонують свої відповіді на порушені тут питання.

Жовтень 2016

Сила грошей

Навіть якби повіяв вітер змін і з’явилася політична воля надавати адекватну медичну допомогу споживачам наркотиків в Україні (що нині малоймовірно, зважаючи на обставини війни), численні фінансові інтереси й надалі стоятимуть на шляху до цієї мети. На «Данилівському семінарі» 2015 року в Університеті Отави (Канада) Марґарита Бальмаседа доводила, що існування ринкової асиметрії, питомої корупції та брак прозорости спонукає елітарні групи захоплювати ренти в галузях, де нереґульованість ринку надає їм штучний контроль над ними. Вона, зокрема, вважає, що конфлікт на Донбасі також слугує цій меті, доводячи, що «маніпуляції з [державними чи географічними] межами та кордонами можуть створити синергізм не для вирішення [воєнного] конфлікту, а для тих, хто накопичує ресурси <…>, підтримуючи конфлікт і заганяючи його в обопільно прибутковий глухий кут». Подібно до того соціяльно-політичне позбавлення громадянських прав споживачів наркотиків в Україні та загалом у Східній Европі консервують не просто групи еліт, які розробили схеми прибутку з позбавлення цих прав, але й ті, хто випадково виявив, що ця ситуація прибуткова для нього, і тому також чинитиме опір будь-яким змінам.

Лаура Ільїна. Лікарня для душевнохворих у селі Костиріне, Автономна республіка Крим, квітень 2000 року.

Ті, хто намагається розбагатіти на позбавленні громадянських прав споживачів наркотиків, майже завжди є офіційними державними суб’єктами. Деяких лідерів еліт гіпотетично було звинувачено у співучасті в міжнародних схемах поширення наркотиків. Ідеться не лише про справедливо звинуваченого лідера «ЛНР» Ігоря Плотницького, якому закидають організацію філіялу наркокартелю з Південної Осетії, але й про теперішнього голову Державного антинаркотичного комітету РФ Віктора Іванова, замішаного у контрабандних схемах ще від 1980-х та 1990-х років, якого звинувачують у використанні посади для обстоювання власних інтересів на чорному ринку.

Вчинки інших визискувачів, які прагнуть витягнути всі ресурси з марґіналізованих споживачів наркотиків, іще краще задокументовано. Найкричущіші з них в Україні належали працівникам міліції, чиї вимагання з вуличних наркоторговців та споживачів наркотиків уже докладно засвідчено. Моє дослідження серед активних споживачів опіятів в Україні довело, що міліція успішно контролювала вуличну торгівлю наркотиками по всій країні. Інформатори повідомляли, що міліціянти не лише вимагали гроші у звичайних споживачів та розповсюджувачів, але й продавали опіяти різних форм із власної кишені. Як описував один із моїх інформаторів,

тих, що купували наркотики для себе і яких впіймали дорогою додому, кидали до в’язниці. Ті, що продавали наркотики, могли відкупитися і продовжувати торгувати. А міліція, що ж, вона отримувала те, що отримувала, правда ж? У нас по сусідству є алея, куди вони приводять хлопців, збігаються нарики, продають просто під будинками. <…> Всі вони продають наркотики.

Навіть директори метадонових клінік повідомляли про утиски з боку міліції. Міліціянти гнівалися на них через те, що у них, як вони вважали, забирають клієнтів.

Той, хто надає безпосередню медичну допомогу, зокрема персонал лікарень та місцеві аптеки, також може отримувати зиск від неспроможности своєї системи належно підтримувати людей, що вживають наркотики в Україні. Аптеки та аптекарі можуть заробляти прямо на продажах наркотиків активним споживачам з-під прилавка. В Україні є обмеження продажу наркотиків та наркотиковмісних продуктів, проте є досить багато не надто відповідальних аптек, яким вигідніше продавати їх будь-кому, хто платить. Теперішні норми, так би мовити, існують лише на папері, аптеки перевіряють лише зрідка. У разі, якщо фармацевти йшли на угоду з місцевою міліцією, продаж наркотиків будь-кому без рецепта не становив жодної проблеми. Як результат, більшість таких аптек, які я знаю, не бояться правоохоронних органів і ведуть досить стабільний бізнес. Насправді настільки стабільний, що клієнти та соціяльні працівники, з якими мені випало спілкуватися, навіть можуть позна-чити ці місця на карті.

Лікарні натомість опосередковано виграють від вилучення споживачів наркотиків із основних послуг охорони здоров’я. Бюджет лікарень визначається щорічно на основі кількости ліжкомісць, які вони можуть заповнити, що спонукає до надлишкового прийому хворих, а також результатами лікування хворих, яких можливо досягнути. Якщо таврування споживачів наркотиків, описаного вище, не досить, щоб відлякати медичного працівника від надання послуг, ризик щорічному бюджету лікарні, що ймовірний ВІЛ інфікований чи заражений туберкульозом споживач ін’єкційних наркотиків може завдати, цілком здатен змінити його думку. Мої дослідницькі нотатки рясніють спогадами споживачів наркотиків про низькоякісний чи недостатній догляд у місцевих поліклініках поряд із декількома випадками, коли споживача наркотиків на порозі лікарні медпрацівники просто розвертали назад. Така поведінка, звісно, не притаманна всім фахівцям сфери охорони здоров’я, однак тенденція очевидна, і фінансові ризики, з якими зіткнулася б лікарня, прийнявши на лікування споживача наркотиків, все-таки надто реальні.

Підсумки

Мішель Казачкін, Особливий посол ООН у справах ВІЛ / СНІД у Східній Европі та Центральній Азії, нарікав на небажання промувати допомогу тим, хто вживає наркотики, у Східній Европі. На нещодавньому засіданні Генеральної Асамблеї ООН його процитували так:

«Для мене відповідь у тому, що здоров’я має бути головним пріоритетом, здоров’я людини та здоров’я суспільства. Навіть якщо ви відчуваєте, що ваші уявлення у певний спосіб розходяться із вашими внутрішніми переконаннями, слід переглянути ці переконання на догоду здоров’ю суспільства, а не навпаки.

Така тактика справді може внести в Україну міжнародний підхід до охорони здоров’я, проте це не так просто, коли контролювання споживачів наркотиків подається як основне завдання, а дозвіл на подальше вживання наркотиків, навіть у формі метадонової терапії, порушує суспільний договір.

Росія нещодавно пішла ва-банк через відмову від ідеї рівноправного доступу до охорони здоров’я для споживачів наркотиків. Неурядову організацію «Суспільство», яка здійснювала профілактику ВІЛ серед споживачів наркотиків у Саратові, нещодавно визнали «іноземним аґентом». Місцевий прокурор стверджував, що діяльність «Суспільства», зокрема розповсюдження презервативів та чистих шприців, рівнозначна її «участі у гібридній війні Заходу проти Росії».

Програми медикаментозного лікування далі існують в Україні, але їхнє майбутнє непевне. Ґрант Глобального фонду, який тепер у повному обсязі підтримує ці програми, цього календарного року добігає кінця. Згідно з фінансовою реорганізацією Фонду 2012 року, зрозуміло, що подальше фінансування буде неможливим. Це залишає важливі та витратні програми в руках Міністерства охорони здоров’я, яке не може далі підтримувати їх і, мабуть, не робитиме цього. Попри чіткий та незаперечний успіх замісної терапії у гальмуванні темпів поширення ВІЛ в Україні, неґативні стереотипи про споживачів наркотиків зробили ці програми непопулярними, а політична воля оплачувати їх із державного бюджету вкрай низька. Україні, словом, іще доведеться з’ясувати свій шлях.

 

Сторінки2

Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.