Звернення до звернення: Текст і контексти

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1026 переглядів
10 лютого 2015

Звернення до звернення: Текст і контексти

Текст

Прочитав «Звернення науковців» (опубліковане в «Українському тижні» та у мережі Фейсбук) до очільників держави з приводу наказу №1392 МОН від 25.11.2014 р. До мене зверталися з пропозицією підписати це звернення (той варіант дещо відрізнявся від «фейсбучного») але я відмовився це зробити: мені не сподобався текст. На мій погляд, саме текст заслуговує на особливу увагу. Я навмисно виокремив слово текст, тому що мої коментарі і запитання стосуються саме тексту, а не тих, чиї підписи я знайшов під «Зверненням науковців»: серед підписантів - чимало колег, яких я поважаю і високо ціную.

«Звернення» для мене особисто є цікавим документом епохи, який транслює чимало соціально-культурних, ідеологічних і політичних контекстів та явищ. Перерахую їх: стан досліджень і викладання історії України, зміст і якість викладання, соціальний статус викладача, криза ідентичності, проблеми націотворення і державотворення, зміст і якість шкільної освіти, історична та громадянська освіта, система лояльностей, цивілізаційний розвиток, соціально-психологічний стан суспільства, професійна етика, корпоративні інтереси, війна і мир.

Враховуючи це, я вирішив спершу зосередитися на формальних моментах документу, які мають утилітарно-прагматичне значення, і як на мене, є важливими для розуміння певних контекстів: соціальних, культурних, соціально-антропологічних, політичних.

Почну з такої цитати:

Якщо на неісторичних факультетах вищих навчальних закладів на початку 1990-х рр. курс історії України читався в обсязі 144 аудиторних годин, то сьогодні у низці вузів під різними приводами він обмежений лише 36 годинами.

Якщо б я був стороннім спостерігачем, я зрозумів би це так:  скорочення відповідних курсів відбувалося впродовж більш як 20 років – незалежно від бажань, сподівань і дій осіб і колективів, зацікавлених у збереженні статус-кво зазначеної дисципліни. Відповідно, як у стороннього спостерігача, у мене мало б виникнути питання: де були автори «Звернення» раніше? Чому вони - декани, директори, завкафедрами, професори і доценти - не спромоглися зупинити цей процес, внаслідок якого 144 авдиторних години зменшилися до 36? Можу припустити, що текст транслює таке: автори і підписанти стривожені війною на Сході, прихованою інтервенцією, анексією Криму і т. п. тому їхня турбота про «патріотичне виховання» молоді загострилася і вони саме зараз усвідомили, як це важливо: підносити патріотизм за допомогою збереження обов’язкових курсів з історії України.

Це припущення підтверджується наступним твердженням: дії МОН «можуть завдати серйозної шкоди національно-патріотичному вихованню молоді та становленню соціальної компетентності фахівців». На жаль, в тексті я не знайшов жодних аргументів чи доказів, які б його підтвердили цей рішучий висновок.

Знов таки, якби я був стороннім спостерігачем, далеким від контекстів, я би запитав таке: чи існує такий курс («Історія України») в школі? І я би з’ясував, що такий курс викладається з 5 класу, спочатку як пропедевтичний, а потім заново відтворюється з 7 по 11 клас (з елементами вітчизняної історії в курсі всесвітньої історії у 6 класі. Відповідно, з тексту «Звернення» я би зробив висновок, що в рамках шкільного курсу «Історії України» не відбулося «національно-патріотичного виховання молоді». Сім (шість) років у школі –  недостатньо, а 36-годинний семестровий курс доведе справу до кінця і майбутній інженер, фармацевт, бухгалтер і т. п. нарешті досягне необхідного рівня «національно-патріотичної» вихованості та соціальної компетентності? 

У тексті міститься посилання на прецедент:

У 2009 р. широкий загал був шокований несподіваною спробою тодішнього міністра освіти І. Вакарчука взагалі ліквідувати викладання історії України як окремої навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах. На щастя, зусиллями громадськості і викладацької спільноти тоді цей небезпечний намір був зупинений виданням ним наказу № 642 від 9.07.2009 р., яким встановлювався перелік нормативних дисциплін гуманітарної підготовки та їх обсяги. До цього переліку увійшла й історія України. Але нігілістичне ставлення до її викладання не припинилося і дисципліна зазнає подальших руйнацій внаслідок ліквідації кафедр, дальшого скорочення аудиторних годин на вивчення, невиправданого збільшення кількості студентів у лекційних потоках, зменшення або й вилучення семінарських занять та ін. Скорочення годин з курсу історії України спостерігається і на історичних факультетах університетів.

З цього фрагменту ми робимо висновок, що подібний «небезпечний намір» було зупинено шість років тому, проте диципліна зазнає «подальших руйнацій». Важко зрозуміти логіку цього тексту: автори і підписанти наполягають на необхідності а адміністративної фіксації переліку нормативних дисциплін зараз і при цьому посилаються на прецедент, який засвідчує, що така фіксація є недієвою.  

Подальша аргументація також викликає здивування:

викладання історії України і історії української культури як нормативних дисциплін знову опинилося під загрозою і в зв’язку з розширенням автономії університетів та факультетів може потрапити фактично у повну залежність від суб’єктивістського ставлення до цієї дисципліни з боку їх керівництва. Реалізація цього проекту може стати безпрецедентним руйнівним фактором викладання Історії України, Історії української культури та інших гуманітарних і соціально-політичних дисциплін…

Серед підписантів є проректори і директори, декани і завідувачі кафедрами – фактично верхівка  адміністрації вишів – вони адресують занепокоєння загрозою самим собі? Обіймаючи адміністративні посади, підписанти не можуть розв’язати проблему на рівні університету? Обов’язково потрібний «суворий, але справедливий» найголовніший начальник, який зафіксує нормативну частину, встановить зовнішні рамки, яких, як ми бачимо з тексту звернення, все одно не дотримуються «на місцях»? Якщо раніше, за «правильного» наказу він не виконувався – за участі тих же підписантів, - то де гарантія, що так само за їхньої участі положення нового «правильного документу» будуть виконуватися?

Може, варто консолідуватися на інший тип дії: поставити на місце (або позбавити місця) того ректора, який намагатиметься стати феодалом, який зневажатиме закон? А не писати петиції до володаря в метрополії? Іншими словами: чи не варто нарешті позбутися звичного і комфортного патерналізму і брати відповідальність на себе? Громадяни України вигнали найвищого посадовця, який зневажав їхні права – це назвали «революцією гідності» - невже на рівні університету, та й ще спираючись на закон, який дає великі повноваження і можливості самоврядування, найосвіченіші і оснащені серйозними академічними посадами громадяни не зможуть відстояти своє право на «патріотичне виховання» молоді?

Як на мене, найбільш вражаючий пасаж у тексті звернення є таким:

Викладання «Історії України» та «Історії української культури» у вищій школі потребує реального захисту і протекціонізму з боку держави і, насамперед, встановлення сталих і обов’язкових для всіх вузів регламентацій, збереження за нею статусу базової дисципліни, чіткого визначення кількості аудиторних занять, припинення неадекватного збільшення лекційних потоків та інших деструкцій.

Просимо відповідного втручання з метою припинення будь-яких спроб вилучити дисципліни «Історія України» та «Історія української культури» з навчального процесу у вищій школі.

Мене особисто він вразив риторикою у стилі «звернень трудящих» - риторикою тих часів, спадщину яких нібито і покликане подолати «патріотичне виховання».

Про текст мабуть досить. Перейдемо до контекстів.

Контексти

Передусім, виглядає так, що Звернення артикулює корпоративні інтереси тієї частини викладацько-професорського корпусу, яка існує завдяки предмету «Історія України» та споріднених курсів. Ця спільнота формувалася в 1990-ті роки, коли курс «Історія України» де-факто заступив ряд курсів радянського ідеологічного блоку (зокрема, історію КПРС) – і, власне, починав виконувати ті самі виховально-ідеологічні функції, що і курс історії КПРС. Себто, з викладачів історії КПРС і подібних дисциплін формувалася когорта тих, хто створював загальноуніверситетьскі  кафедри історії України – які фактично відтворювали модель подібних кафедр історії КПРС. Можна припустити, що модель викладання ідеологічно-виховального курсу також була відтворена тими, хто був носієм відповідних методичних практик.

Створення та впровадження курсу «Історія України» певною мірою відповідало суспільному запитові: з одного боку, існувало покоління студентів, яке мало обмежені уявлення про історію України, яка до 1992 року не викладалася як окрема дисципліна в школі (був лише «регіональний» курс «Історія Української РСР»). Студентам треба було пояснити, в якій країні вони живуть і справді виховати у них громадянську лояльність до цієї країни. З іншого боку, працевлаштування сотень і тисяч викладачів предметів, що несподівано і швидко втратили актуальність було важливим соціальним буфером.

З плином часу школа перебрала на себе функції як пізнавального, так і виховального характеру. Наявність «пропедевтичного» курсу історії України-2, який просто повторював шкільний курс, перетворювалася на архаїзм. Власне, відмирання цього компоненту почалося саме в першому десятилітті ХХІ століття – саме тоді, коли до вишів пішли випускники шкіл, які вже пройшли повний курс вітчизняної історії – для них, особливо для студентів негуманітарних спеціальностей його повторення у виші виглядало як зайвий тягар, бюрократична витівка.

І саме на цей час усталилася певна корпоративна спільнота, для якої викладання цього курсу є не лише важливим для роботи «на ставку», а й джерелом доданої вартості: посібники, підручники, захист дисертацій, підвищення кваліфікації викладачів/учителів тощо.

Звичайно, не все редукується до згаданого корпоративного інтересу, захист якого зазвичай освячується гаслами захисту «доброго і вічного». Серед авторів і підписантів є люди, які готові роками за копійки викладати предмет і вкладати в нього свій час, життя і душу. І вони щиро вірять в те, що їхній курс реально працює на те, що у Зверненні названо «національно-патріотичним вихованням». Ті, хто свого часу був об’єктом «інтернаціонального виховання», впізнають формулу.

Мої наступні пропозиції адресуються саме тій частині згаданої спільноти, яка погоджується з тим, що виховання громадянина відбувається не завдяки директивам і наказам МОН, не через втокмачування студентам готових формул з безкінечних посібників/підручників, зверстаних за одним єдиним сценарієм, не через обов’язковість курсів «патріотичного ґатунку», освячених наказом адміністративної інстанції, а через заклик і пропозицію думати, через усвідомлення парадоксів і суперечностей, через спільний пошук відповідей на складні питання,  через втягнення студента до дискусії, через перетворення його на зацікавленого співбесідника, а не на об’єкт «національно-патріотичного виховання». І для цього не потрібний наказ МОН.

Для цього потрібно:         

  1. Організувати громадське моніторингове дослідження викладання «Історії України» у вишах, яке дасть адекватне уявлення про масштаби явища та про якість цього викладання.
     
  2. Провести соціологічне опитування студентів і експертне опитування викладачів та науковців стосовно якості викладання історії України у вишах.
     
  3. На основі моніторингового дослідження, соціологічного та експертного опитувань  розробити громадсько-експертні рекомендації стосовно викладання історії України у вишах.
     
  4. Запропонувати вченим радам університетів організувати серію заходів з роз’яснення працівникам університетів тих положень Закону України «Про вищу освіту», які стосуються питань автономії і самоврядування, академічної етики.
     
  5. Викладачам, доцентам, професорам, усім, хто викладає «Історію України» у вишах за можливості переглянути свої курси, зробити їх привабливими для студентів, побудувати їх на проблемному чи будь-якому іншому підході, який запропонує цікаву пізнавальну подорож, яка опосередковано стане і способом виховання свідомого громадянина.      

Я висловлюю свої власні, суб’єктивні міркування, вони ніяк не пов’язані з місцем моєї роботи і не мають відношення до позицій будь-якої інституції.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.