Як "Я-покоління" може врятувати Україну

29 листопада 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1955 переглядів

Як "Я-покоління" може врятувати Україну

В останні дні на адресу студентської молоді, яка відмовляється протестувати під дискредитованими партійними прапорами, летить чимало звинувачень у тому, що своєю «аполітичною» позицією вони послаблюють протест. Майдан в певних колах почали зневажливо називати Майдансом, закидаючи молодим людям, що їм не протести потрібні, а дискотека.

В голові більшості представників старшого покоління (та й багатьох із молодшого, чого ж) погано укладається протест без лідера. На чолі опору багатьом хочеться бачити не просто ефективного політика, а батьківську фігуру. Сучасна молодь, яка більш ніж скептично ставиться до авторитетів і звикла про все мати власну думку, навіть коли часом ту думку доводиться висмоктувати з пальця, без сумніву, дратує тих, кому властива повага до «сильної руки» і яким просто треба, що та рука була на їхньому боці. Без сильного лідера боротьба здається їм програною заздалегідь. Лише одиниці, як-от Ярослав Грицак, розпізнали в нинішньому студентському рухові новий тип протесту, споріднений радше з рухом Occupy, аніж з Майданом-2004. В цьому рухові кожен виходить скоріше відстоювати свої абстрактні цінності, аніж скидати з трону одного царька з метою посадовити іншого.

Претензії до цих молодих людей доволі синонімічні до тих, які висловлюють «Я-поколінню» в цілому: їм лише забавки та Інстаграм у голові, вони не вміють брати на себе відповідальність, вони несерйозні тощо. Покоління нарцисів, що й казати.

Але я цими днями — як і всі ми, напевно, — сушу собі голову іншим. Я думаю, що ми будемо робити в довгостроковій перспективі? Як нам виходити з цієї патової ситуації? Звідки візьмуться фігури, які прийдуть до політики з іншими установками і за яких буде не соромно голосувати?

Певно, зараз я висловлю надміру казкову точку зору, але в ці безпросвітні дні дуже хочеться помріяти. Мені здається, що оцей нав’язливий діагноз — нарцисизм, — який медії, публіцисти і навіть психологи регулярно виставляють нинішньому поколінню людей до тридцяти, може стати нам у нагоді. Українській політиці найбільше потрібні діячі, які прийдуть з амбіціями, а не з жагою збагачення. Яким від політичної кар’єри треба буде в першу чергу не доступ до фінансових ресурсів, а якісь інші дивіденди. Люди, якими керуватимуть месіанські почування, спрага слави, бажання увічнити себе в історії. Це добре вписується в нарцистичну модель: для справжнього нарциса жодні накрадені мільйони не замінять шансу засяяти в променях слави та народної любові.

Особисто мене саме цей інтерес — а що ж буде, якщо до влади прийде людина з амбіціями? — змусив свого часу на президентських виборах голосувати за Юлію Тимошенко, попри те, що її прихід до керма саме недосередньому нашому класу, до якого я і себе відношу, пророкував чималі труднощі, якнайменше економічні. Втім, експеримент із Юлією Володимирівною не склався. Серед інших лідерів по обидва боки політичних барикад справжніх вселенських амбіцій, а не імітації їх, я особисто не бачу. Доводиться чекати на нові обличчя.

Питання лише в одному — чи таке вже насправді нарцистичне оце нове покоління? Чи, можливо, досвід бідності — а він є в багатьох із цих молодих людей — зробить і їх вразливими до матеріальних благ, змусить пожертвувати амбіціями. І до марнославних почувань потрібно ще чимало чого: стійкість, силу волі, вміння працювати в команді та довіряти одне одному. Ми всі добре знаємо, як легко втрачаються ці риси в гонитві за політичною кар’єрою. Але якщо знайдеться бодай небагато людей, які зуміють зберегти баланс між власним марнославством, проголошеними принципами та взаємною довірою, то з них може постати нова політична сила. Сила, яка замахнеться на скрижалі історії, а не на якесь там Межигір’я. І яка матиме достатньо симпатій прогресивної громадськості, щоб отримати прозоре та незалежне фінансування, по типу Спільнокошту.

І ще одне питання: невідомо, скільки потенційним представникам такої сили знадобиться часу, щоб пройти шлях від готовності творити історію на Майдані до готовності творити її в політичних кулуарах. Останнє і менш захопливо, і складніше, і довше. Зрештою, ми всі бачимо, що представники українського креативного класу — себто ми з вами, чого гріха таїти, — часто скаржаться на бідність вітчизняного політичного меню, але не квапляться вступати в гру самі. Зрештою, перед очима в них (в нас?) приклади багатьох колег, які при спробі піти в політику втратили вагу як фахівці в своїй галузі і водночас не зажили успіху на політичній арені. Втім, оскільки далі, як всі передбачають, буде тільки гіршати, можливо, розпач пришвидшить ці трансформації в суспільній свідомості.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.