Ставка у грі за місце в ієрархії

3 лютого 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1074 переглядів

Ставка у грі за місце в ієрархії

         З кожним днем більшає спекуляцій на протиставленні націоналізму, помітного у протестному русі, та деякого уявного «інтернаціоналізму», на якому активно акцентується на основі звернень до пам’яти про «радянський інтернаціоналізм» або за влучними вказівками північного сусіди України. Це один із потужних прийомів у роздмухуванні демонізації самого протестного руху Євромайдану. Ситуацію можна було б влучно охарактеризувати як перекидання фантазії з хворої голови у голову здорову.

         Різноманітними формами протиставлень свого – іншого та свого – чужого взагалі позначений сучасний світ. Та й ніхто не заперечує, що націоналізм у своєму розвитку може породжувати варіанти доведення до крайньої межи нетерпимости. Але сучасний націоналізм необов’язково  автоматично тотожний нетерпимості чи активному полюванню на всіляких чужих. Адже сучасний світ характеризується розмаїттям і переплетінням протиставлень і аж ніяк не лінійною їх схемою. Більше того - націоналізм може і не мати «присмаку» ані демонічного таврування Інших і полювання на чужих, ані етнічної чи расової гомогенности. Він може слугувати конкретним цілям і  є реакцією на домінування в сучасному світі декількох держав. Зрештою, існує ще й означення політичної нації, котра передбачає націоналізм зі збереженням різних етнічних ідентичностей, із якими  спільна політична національна ідентичність не вступає в суперечність. Така хитка рівновага є, звісно, хиткою. На те вона і рівновага.  Її легко порушити. В ній багато ризиків. Але вона неминуча, бо важко уявити нині суверенну державу без такого продуктивного націоналізму. Вживання замість означувань «нація» і «національне» більш м’яких формулювань «народ» і «народне»  ситуації не змінюють. Бо народ конструюється в межах суверенної держави саме у зчепленні із формуванням політичної нації і навпаки. І це пов’язане скоріше не з міфами, а з прагненнями держави на певний статус у міждержавній системі в конкретиці сьогодення і уявленнями про бажане майбутнє місце у ній.

         Загальновідомою є теза про те, що народ чи нація передують утворенню держави. Проте часом саме існування держави передує справжньому оформленню нації-народу як спільноти. Таке твердження може здатися дивним, якщо занадто міфологізувати сам смисл і нації (як політичної, і отже, неоднорідної в етнічному чи расовому аспектах), і народу. Вони постають не лише як  певна цілком реальна спільнота осіб, а і як єдиний ідеальний конструкт. Тому  створення деякої суверенної держави по-справжньому  породжує і відповідну націю-народ, завершує їх формування і форматування. (Українська ситуація протягом багатьох століть - низка кількаразових незавершених проектів державотворення  або нетривале існування проектів завершених -  показова. Саме більше двадцяти років  безперервного існування держави створило умови для остаточного оформлення народу і нації, а несприятливі координати їх існування лише  підсилили цей процес).  Із самого започаткування будь-якої держави в межах міждержавної системи вона стикається із проблемами підтримки власної цілісности, неподільности. Загроза внутрішньої дезінтеграції і зовнішньої агресії є найважливішими небезпеками, які і нейтралізує національне почуття.

         Нація, як зрештою, і народ, є конструктом як ідеальним утворенням. Але варто не насичувати означення «конструкт» негативними відтінками, а сприймати як дещо об’єктивно нормальнє і природнє для свідомости окремої особистости і для спільноти. Людські істоти у більшости є істотами  ідеалістичними. Народ чи нація є конструктом ідеалістичним, так само природнім для людського, як і інші ідеалістичні конструкти, в світі яких і розгортається життя людства. Вони не є міткою штучности, а є свідченням конструктивістської природи людської суб’єктивности, адже і вона сама є конструкцією певного центру гравітації.

         Говорячи про міждержавну систему, І. Валлерстайн вказує, що вона аж ніяк не є простим зібранням суверенних держав, скоріше – ієрархічною системою з порядком головування, котрий може змінюватися. Причому повільні зсуви в ній можливі і навіть є нормальним явищем. Тобто – стани нерівности є значущими і стійкими, але вони не є незмінними. Саме вони викликають процеси, що призводять до появи ідеологій, які можуть  заперечувати низьке положення в ієрархії.  Адже для держави не бути нацією означає – знаходитися поза грою, ставкою в якій є зміна рангу в міждержавній ієрархії. А це означає, що держава не буде елементом міждержавної системи. Національна категоризація слугує способом вираження міждержавної змагальности у боротьбі за визначення характеру повільних, але регулярних перестановок в ієрархії. Тобто нація і націоналізм здійснюють внутрішньо-зонний розподіл у складному між-зонному та внутрішньо-зонному змаганні за позиції в ієрархії. Оформлена нація і відповідний конструкт народу є заявкою на право володіння перевагами в капіталістичній світ-економіці. Так вирішується одне із базових протиріч капіталізму – його одночасне спрямування до теоретичної рівности та практичної нерівности.

         Звідси, до слова, і непостійність категорій, котрі характеризують народ. Пов’язаність його як інституціонального конструкту із історичним капіталізмом  важко  заперечувати, та й значущість народів-націй зростає якраз суголосно із розвитком та інтенсифікацією капіталістичної системи. Ніде правди діти - суверенна держава також є одним зі стовпів капіталізму, і незважаючи на всі розмови про її відмирання, вона все ще жива в сучасному світі. Класи ж,  за влучним висловом  згадуваного вище Валерстайна, є доволі леткою субстанцією. Пов’язане це із тим, що вони є «об’єктивними» або аналітичними категоріями, твердженнями, котрі стосуються протиріч   всередині тої чи іншої історичної системи, а не описами соціальних спільнот. Тому й головне питання полягає в тому, чи можна і за яких обставин створити чисту спільноту класу.

         Проте в історії різні конструкти народу досить тісно співвідносилися і співвідносяться із конструкцією «об’єктивного класу». Досить велика частина орієнтованої класовими принципами політичної діяльности перетворилася у політичну діяльність, орієнтовану народними принципами, тому повністю відокремити  діяльність класу та його вимоги від неї неможливо. Отже, варто розуміти народ не як незмінно існуючу соціальну реальність, а як складний і здатний до перетворень історичний продукт капіталізму, котрий використовується в боротьбі різних антагоністичних сил. І тому присутність класової нитки в протестному русі, де голоснішими є вказівки на націю чи на народ, неминуча. 

         Та й буржуазія в суверенній національній державі є буржуазією держави за будь-яких варіантів капіталізму. Тому поява нинішньої української буржуазії в сучасному її вигляді та парадокси її форматування є також наслідком існування незалежної української держави в тому вигляді, в якому вона розвивалася від моменту розпаду СРСР. Але постає інше питання – чи вся вона є буржуазією української суверенної держави, існування якої розуміється як ставка на право володіння перевагами в міждержавній ієрархії? Йдеться не про необхідність повного замикання капіталу в межах національних власників, скоріше – про необхідність існування достатньої частки буржуазії, котра не просто сформувалася в межах існування певної держави, а й оформилася як буржуазія, здатна взяти участь у процесах змін у міждержавній ієрархії на стороні суверенної держави, в межах якої вона постала. В цьому контексті має розглядатися і вивезення в інші суверенні держави капіталу, який постав внаслідок корупційних перерозподілів, та появи особливої української категорії «первинних» бюджетників, які своїм капіталом навряд чи грають на стороні суверенної держави, котру представляють і в межах якої взагалі стало можливим їх збагачення. Ними є представники державно-апаратного капіталу та капіталу, що отримує ексклюзивні права на державні закупівлі, дотації, пільги, виконання значних обсягів послуг для різних міністерств. Називаю їх саме «первинними» бюджетниками на відміну від «вторинних» бюджетників (споживачі бюджету зі сфери освіти, охорони здоров’я, створення інфраструктури тощо), які в державах із існуванням системи важелів і противаг в управлінні і контролю за перерозподілом бюджету з боку платників податків якраз і є «первинними». Варто задати собі просте питання – яка пропорція «первинних» до «вторинних»? Адже саме до перших належать і державні чиновники, що конвертують свої посади у капітал, який робить їх буржуазією певного рівня, і часто – аж ніяк не буржуазією, що грає на боці держави, службовцями якої вони є.

         Статус саме цих українських державців-капіталістів, котрі конвертують посади у конкретний капітал і доступ до рішень щодо розподілу ринків  чи бюджету, виносить на поверхню можливість, закладену в самому капіталізмі як такому. Останній може набувати різних форм – починаючи від ринкової організації  неоліберального типу і закінчуючи плановим державним капіталізмом. Але за наявности відмінностей у них суть капіталізму не змінюється. Українська ситуація – це вражаючої форми покруч, в якому зберігаються як потенції і як актуальні прояви різноманітні перехідні форми. З позиції незацікавленої сторони – це прекрасне поле спостережень за тим, яким може бути капіталізм, в котрому прагнуть узгодити саме залишки капіталізму державного, підкріпленого корупцією, із іншими його формами. Тобто – залишити статус номенклатури-розпорядників, посісти шляхом масового перетворення вибору на товар їх місць та поступово створити різні рівні буржуазії в залежности від доступу до права авторитарно і жорстко контролювати всю систему. Сучасна корупція в незалежній українській державі є «достойною» спадкоємицею корупції радянської номенклатурної.

         Дуже велика подібність того форматування капіталу, котре склалося в Україні, і правил його перерозподілу до державного планування (в форматі конвертування пропорції цього планування у капітал самих чиновників) та й «большевізм» правлячої партії виглядає як відгомін радянського підходу до контролю системи. І тут виникає велика спокуса сказати, що ми просто маємо справу із недо-капіталізмом. Та я уникаю такої спокуси – це скоріше один із можливих варіантів керованого, але, як не дивно, капіталістичного порядку в режимі закритої зони суворого режиму. Західний світ мав би по-справжньому здригнутися, бо нинішня Україна, із її рівнем корупції в сфері регулювання ринкової економіки та сплавом великого капіталу із державними чиновниками – це не приклад недо-капіталізації, а приклад можливого обличчя багатоликого капіталізму. Іншими словами такий масштаб розгулу корупційної конвертації посад (починаючи із найменшої і закінчуючи найвищими) та викачування капіталу з країни за умов надмірного тиску державного апарату і його структур на малий і середній бізнес – те, чим також може бути капіталізм. Це та його потенція, котру навряд чи могла б вигадати найвибагливіша уява. Часом найвищі рівні української буржуазії, зацікавлені в збереженні «стабільности» такої ситуації, прагнуть у своїх найбільших мріях вписатися саме в ряди транснаціональної буржуазії. Але намагаючись для цього вдатися до послуг буржуазії-посадовців, котрі корупційно конвертують свої статуси у власний капітал, вони часом опосередковано починають грати навіть  не на стороні цієї транснаціональної буржуазії (а вона як клас теж є леткою субстанцією), а на стороні конкретної північної держави-сусіди України. І така гра ще невідомо чим може закінчитися для великої буржуазії, котра ще не вивела всі капітали з суверенної держави Україна.  

         Розуміння всього переліченого відкриває і смисл спекуляцій на псевдо-лівій риториці із заявами про соціальний захист, пов’язаної із популістськими лозунгами представників нинішнього українського державного апарату. Використання таких спекуляцій має поставити нинішніх державно-апаратних захисників ритуальної «стабільности» нібито трохи ближче до лівих на противагу демонізованому в таких спекуляціях за «праві» інтонації протестному рухові. Таке шахраювання схоже на те, як використовує антиглобалістську риторику північносусідська пропаганда в межах протиставлення російського - західному, коли насправді як альтернатива пропонується інший варіант тої самої капіталістичної глобалізації, тільки із іншим розташуванням сил в ієрархії. Тільки дуже недалекоглядний може піддатися спокусі і не побачити в  пропаганді проекту «Русскій мір» глобалізаторського підтексту. Адже і проекти союзів, які пропонуються як антитези західним спільнотам і міждержавним утворенням є прикладами капіталістичної глобалізації. Хоча для мас вони можуть рекламуватися як протидія західній глобалізації та як капіталізм із  «людським обличчям». І участь у таких проектах авторитарних країн із плановим державним  капіталізмом у різних його більш чи менш суворих формах ситуації не змінює. Проекти спільнот, котрими опікується північний сусіда України, зберігають всі ризики капіталізму і виявляються вписаними у кризові тенденції світової системи. Навряд чи вони могли б слугувати прикладом чогось протилежного капіталізму, хіба що  прикладами якихось його форм.

         Але згадаймо про ієрархію. Повернуся до тези Валерстайна, котра була  на початку – міждержавна система не є простим зібранням суверенних держав, а ієрархією, в якій порядок головування та вагомости певної суверенної держави може змінюватися. Ось тут  і сходяться всі дороги. Покруч-капіталізм, який сформувався в Україні, лицемірне поєднання антизахідних спекуляцій його охоронців, до якого вони вдаються у розмовах із підтримуючими їх громадянами і рекламуванні «альтернативних» проектів об’єднань, та спекуляцій на соціальному захисті свідчать про те, що цими державними апаратчиками вже здійснено вибір на користь певної бажаної ієрархії світової міждержавної системи. Наявність суверенної держави передбачає захист інтересів саме цієї суверенної держави в процесах перебудови міждержавної ієрархії. Тільки ось про інтереси якої суверенної держави тут йдеться у діях тих, хто прикривається деяким уявним «інтернаціоналізмом»? І чим насправді є «інтернаціоналізм» такого типу ? Ми стикаємося із «цікавим» явищем – йдеться про інтереси у боротьбі за місце в ієрархії сусідньої суверенної держави. Хоча у найбільших циніків із державних апаратчиків може спостерігатися не менш «яскраве» роздвоєння : захист інтересів північного сусіди України та індивідуальна інтеграція своїх власних капіталів із західним світом.

         Але не треба плутати українську суверенну державу із конкретними державними чиновниками найвищого рангу, які настільки ототожнюють державу із апаратом управління територією із населенням, а себе із так зрозумілою державою, що навіть ротація шляхом виборів видається їм зазіханням на конституційний лад. Я розумію патетичність наступних слів, та  саме в таких координатах на сцені українського протестного руху і з’являється політична нація і динамічно конструюється народ, коли конструкція народ-нація є цілком природньою. Існування держави Україна  уможливило появу нації-народу і його оформлення як деякого конструкту,  який і уможливлює існування спільноти, котра може бути суб’єктом волевиявлення. Природність оформлення політичної нації і народу як єдиного конструкту свідчить про усвідомлення спільнотою (а ідеальну єдність її і засвідчує цей природній конструкт) того, що без суверенної держави і без політичного націоналізму в захисті її інтересів участь у міждержавній системі не є можливою.

         Розкол проходить не між певними регіонами сучасної України, а між оформленим народом як політичною нацією, яка усвідомлює суверенну державу як ставку у боротьбі в ієрархії міждержавної системи, та між державними чиновниками вищого рангу, які годні конвертувати в особистий капітал суверенність держави, котру вони представляють, і соціальними групами, що вперто вірять спекуляціям щодо універсальної істини іншого шляху великих об’єднань на противагу Заходу як альтернативи західному капіталізму. Останні не входять до поля гравітації народу як політичної нації і транслюють міфи, що демонізують націоналізм держави, громадянами якої вони є. Їх же власний ідеалізм не припиняє бути ідеалізмом, але він є ідеалізмом сусідньої держави у її власній боротьбі на місце в ієрархії.

         Насправді ж під «інтернаціоналізмом» в межах проектів великих об’єднань і «союзів» під крилом північного сусіди України не надто акуратно приховано націоналізм, а часом і відвертий шовінізм, цього північного сусіди, котрий як не назви, але залишається націоналізмом. Тому найсміливіші з електорату нинішніх українських корумпованих державних чиновників-капіталістів відверто не приховують свого усвідомлення цього, вдаючись навіть до сумнівів в існуванні української держави. Але водночас вони вперто прагнуть наголосити на неіснуванні конструкції української нації, українського народу або на своїй неприналежности до його гравітаційного поля. Альтернативна система гравітаційного центру як конструкт Русского міра та його сателітів є доволі сильною, і переформатовує свідомості вже не перший рік. Тому не всі поборники «інтернаціоналізму» є такими вже інтернаціоналістами насправді. І так само як державний плановий капіталізм або частково плановий капіталізм залишається капіталізмом, хоча може називатися по-іншому, «інтернаціоналізм» у версії великих проектів під крилом північного сусіди України є націоналізмом, але не української незалежної держави, а іншої суверенної держави, сусідньої держави.

         Отже, якщо ми перебуваємо у межах міждержавної системи і прагнемо бути у динамічній ієрархії, то націоналізм неминучий. Вибір між словами нація чи народ не змінює суті. Конструкція народу-нації є неподільна, доки буде існувати суверенна держава. І не потрібно обирати саме народ як нібито менш дражливе формулювання (навряд чи хтось реагує зі страхом на означення «національний університет» чи «національний банк»). Адже народ і політичну націю тут важко розділити. Націоналізм - необхідна умова участи суверенної держави у процесах невпинної перебудови ієрархії міждержавної системи, тому кожна вказівка на народ тут є вказівкою на політичну націю.  Закінчу тим, із чого починала : націоналізм у сучасному світі є реакцією на домінування декількох могутніх держав. Він є ставкою суверенної держави в міждержавній ієрархії. Завважте – він є реакцією на домінування декількох могутніх держав - декількох, а не одної. Сама світова система капіталізму, яка все ще існує, потребує такої динаміки, гри за зміни в ієрархії, котра не є монолітом.  

          

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.