Слова і тіні: міркування про ідеології

21 лютого 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
967 переглядів

Слова і тіні: міркування про ідеології

В політичній публіцистиці в Україні і про Україну останніх кількох років важко знайти слова популярніші, ніж слова націоналізм, радикалізм і фашизм. Після приходу до ВР партії «Свобода» загроза націоналізму стала першорядною турботою інтелектуалів. В сфері публічної історії таке занепокоєння втілилося в боротьбі проти героїзації ОУН і УПА, що мало би убезпечити українське суспільство від небезпек, що їх криє в собі захоплення націоналізмом. Я завжди вважав проблему націоналізму в Україні штучно роздмуханою і надуманою, але й не думав, що від посиленої уваги до неї може вийти якась шкода. Спостерігаючи за подіями «єврореволюції» в Україні, я досить швидко зрозумів, що помилявся. А 6 лютого 2014 р. в «Критиці» з’явилася заява експертів з українського націоналізму, з якої я довідався, що нині «посилений фокус на правих радикалах у міжнародних медія», котрі описують протестний рух в Україні, є не лише «недоречним і оманливим», але й «мимоволі допомагає політичній силі, яка є набагато більшою загрозою для соціяльної справедливости, прав меншин та політичної рівности, ніж усі українські етноцентристи разом узяті». Я переконаний, що такий «посилений фокус» є проблемою не лише світових медіа. В своєму блозі я спробую показати, що концентрування уваги на проблемі націоналізму, як і надмірна увага до ідеологічних чинників взагалі, не дозволили нам самим розпізнати реальних загроз для демократії і правого порядку в Україні.

Про науку

Події останніх тижнів поставили під сумнів не лише діючу «ієрархію небезпек», але й значення ідеологічних факторів в оцінці політичного ландшафту в Україні взагалі. Режим Януковича, непричетний не лише до націоналізму, а тим більше до націоналізму українського, але й до будь-якої ідеології взагалі, постав як справжня загроза для демократії і прав людини, а дії міліції спричинилися до жвавих дискусій щодо мотивації і причин насильства, безпрецедентного за доби незалежності за жорстокістю і цинізмом. У багатьох спостерігачів дії «Беркуту» викликали стійкі аналогії з фашизмом. Зрозуміло, однак, тут ми маємо справу швидше з певними історичними стереотипами і навряд чи можемо говорити про конфлікт ідеологічного характеру.

Певною мірою, гіпертрофована увага вітчизняних інтелектуалів до проблеми націоналізмів на шкоду увазі до інших, як виявилося, більш реальних загроз, спричинене інтелектуальним впливом західної науки і громадської думки. Ризикну припустити, що мали значення також і просто ширші можливості публікуватися, знаходити фінансування для досліджень і займати академічні посади в європейських та американських навчальних і дослідницьких центрах. На Заході на цей час склався консенсус щодо проблеми соціальної природи масового терору в новітній час. В центрі уваги - злоякісний вплив певного роду ідеологій, що визначаються як головні винуватці масових спалахів насильства. Головними підозрюваними при цьому зазвичай виступають етноцентричні націоналізми. Причиною тому - специфічний європейський досвід «століття ідеологій», насамперед катастрофа Голокосту, що мала очевидне ідеологічне підґрунтя. Пізніше, вже ближче до кінця століття, події в Югославії підтвердили такий підхід і досі радикальні націоналізми розглядаються як головні загрози ліберальному суспільному порядку.

Про державу

Я не візьмуся оспорювати такий висновок щодо європейської ситуації як впродовж ХХ ст., так і нині. Однак, досвід України був загалом відмінним від європейського. Насамперед, націоналізми ніколи не мали такого впливу в Україні, як в провідних західноєвропейських державах, зокрема у Німеччині, яка зазвичай розглядається як найбільш сумний приклад. За числом спричинених жертв комуністична держава залишає далеко позаду всі місцеві націоналізми разом узяті. Складність ситуації полягає також у тому, що далеко не всі жертви комуністичного режиму були спричинені безпосередньою дією комуністичної ідеології, а частіше ми навіть не можемо простежити тут опосередкованого зв’язку.

Найбільш проникливі дослідники сталінізму відзначають, що радянське керівництво частіше за все демонструвало здатність діяти раціонально і прагматично, керуючись не стільки положеннями марксистської доктрини, скільки міркуваннями захисту своєї влади, збереження і розширення сфери впливу. Німецький дослідник Йорг Баберовскі досить точно вловив сутність сталінського режиму: «Сталінська модель управління була мафією». Жодним чином, зокрема, з точки зору комуністичної доктрини не можна пояснити, приміром, етнізацію державного терору з другої половини 1930-х рр. Надалі вплив комуністичної ідеології на функціонування радянської політичної системи незмінно слабшав. Однак, система завжди зберігала свою антиправову сутність.

Серед найбільш поширених думок на Майдані: «Ніколи не думав/ла, що 37-й повернеться, і повернеться так швидко». Ми дійсно про це замало думали. Обговорювалася нереформованість радянських державних інституцій в Україні. Однак, при цьому йшлося про гальмування розвитку, просування вперед на шляху прогресу. Майже ніхто не говорив про повернення назад, оскільки диктатуру і терор розглядали як функцію остаточно померлого вже кілька десятиліть тому комунізму. З’ясувалося, ніякого комунізму не потрібно. Радянська держава, яка була утворена за визначенням її творця як «нічим не обмежена, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не обтяжена влада, що спирається безпосередньо на насильство», досі так і не змінила своєї природи. Держава в Україні, яка створювалася як апарат насильства, призначений для експлуатації ресурсів країни, не здатна функціонувати як публічний сервіс. Ресурси ці можуть бути використані для наближення світової революції, можуть бути вивезені до Австрійських банків і витрачені на купівлю пентхаусів в Лондоні. Але сутність держави від цього не міняється. Якийсь час її природу стримували деякі «ментальні гальма» правлячої верхівки (Цікаво, коли з’явиться якийсь опус на тему: «Леонід Кучма як «enlightened ruler». Дивно, що досі нема). Коли гальм не стало, паразитична держава швидко виявила свою сутність.

Про «Беркут»

Що рухало і рухає рядовими виконавцями масових злочинів і яка частка відповідальності за їх вчинки лежить на «злоякісних» ідеологіях? Ця проблема є найскладнішою. Свого часу Ганна Арендт своєю «Банальністю зла» здійснила відважну спробу ускладнити картину. Вона нажила собі купу ворогів і здобулася лиш на кілька послідовників. Досі в західній гуманітаристиці панує чорно-біла схема, зосереджена на ідеології. На початку грудня минулого року я брав участь у конференції в Відні, присвяченій темі Голокосту і колабораціонізму на Сході Європи. У більшості доповідей – очікувана схема: місцеві антисемітизми вкупі з націоналізмами спричинилися до масових убивств євреїв та винищення інших меншин. У Польщі місцева поліція убиває євреїв. Іноді до половини всіх вбивств – з власної ініціативи, без наказу з боку німецьких властей. Убивають, бо вони антисеміти. За своїм складом це майже та ж поліція, що служила ще довоєнній Польщі. Там теж був антисемітизм, але євреїв поліція не вбивала.

Тімоті Снайдер нещодавно опублікував важливу статтю «Commemorative Causality» (Комеморативна зумовленість). В ній він наголошує на тому, що антисемітизму на Сході Європи далеко не достатньо для пояснення Голокосту. Говорить про війну, про крах правого порядку і держави. Додамо, при ближчому розгляді ситуації можна бачити, що люди, які беруть участь у вбивствах, окрім ідеології, яка далеко не завжди помітна, ще вирізняються за віком, за рівнем освіти, за соціальним походженням. Вони молоді, погано освічені, походять з нижчих суспільних верств. Вони вбивають, коли мають таку можливість, відчуваючи безкарність, або коли вони добре мотивовані. Вони найчастіше задоволені своєю свободою. Свободою жити за рахунок інших, свободою вирішувати долю інших людей, свободою мститися за реальні чи удавані соціальні кривди. Багато з них тоді, чи частіше потім, шукають і знаходять для себе виправдання. Для когось таким виправданням стає велика ідея.

Україна не виключення. Ми також здебільшого користуємося простими схемами, в центрі яких ідеологія. На Волині поляків вирізали українські націоналісти, а українців - польські. Це зручна і проста картина. Так само, всі жертви українського Голодомору загинули від рук комуністів. Реальність була значно складніша. Принаймні частина, якщо не більшість радянських репресивних акцій, до здійснення яких часто залучалися значна кількість людей з поза офіційної репресивної машини, були вчинені людьми, якими рухали далеко не тільки ідеали комунізму, але бажання збагатитися, звести рахунки, просунутися кар’єрними сходами, зрештою врятувати власне життя ціною життя сусідів чи односельців.

В 2012 р. на світові екрани вийшла кінострічка Джошуа Опенгаймера «Act of Killing» (Акт убивства). Фільм викликав значний розголос на Заході. Прикро, але він не має преси в Україні, хоча для України нинішньої, а можливо ще більше завтрашньої, виглядає моторошно актуальним. У фільмі йдеться про масові вбивства комуністів 1965-66 років. За різними оцінками тоді було вбито від 500 тисяч до 1 мільйона людей. Власне, жертвами чисток були не тільки комуністи, але й будь-які люди, які вважалися правлячим диктаторським режимом потенційно небезпечними. Були також такі, яких убили просто аби заволодіти їхнім майном. Героями фільму стали учасники цих убивств, члени одного з «ескадронів смерті», що складався з дрібних кримінальників. Вони розповідають про себе і ставлять про себе фільм. З того, що вони говорять цілком очевидно, що жодні політичні ідеї не мали на них впливу. Вони дбали про те, аби заробити і «купити хороший одяг». Вони були молоді, вони були неосвічені, вони були бідні. Вони називають себе «free men», вільними людьми, їм подобалося їхнє тодішнє життя. «Ми робили це, бо нам дозволяли», зізнається один з героїв.

Нині вони шановані і багаті люди. Деякі з них входять як батьки-засновники до структури, яку можна назвати націоналістичною і праворадикальною. Вони мають зв’язки серед чиновників, продовжують обкладати кримінальними поборами дрібних торговців. Дехто з них прагне робити політичну кар’єру. Хтось при цьому успішний, хтось ні. Один з героїв, що кандидував у депутати, щиро розмірковує на камеру, скільки зможе заробити на хабарах. Він також розносить майбутнім виборцям подарунки і обіцянки. Він не вірить, що в політику хтось приходить з іншою метою. Він також не вірить, що на політичному мітингу хтось може стояти безкоштовно. За будь-яку партію. За його партію також.

Про «Беркут» це, мабуть, і все. Тим більше, що міліція як специфічна група з власними поведінковими особливостями, на відміну від правих радикалів, до останнього часу у нас дослідницькою увагою не переобтяжена. Все, що про них знаю, або особисті враження, або інформація зі ЗМІ останніх днів. З особистих вражень, поводяться вони як класичні найманці. Вони мають непогану зарплату, плюс те, що на їхньому жаргоні називається «хімія», плюс можливість за якийсь час приватизувати кімнату в гуртожитку, плюс мрія про квартиру. Так, ще плюс георгіївська стрічка. Але якщо щось з попереднього списку мінус, то стрічка ніяк не працює.

Про лідерів

Маю крамольну думку, що ідеології на Майдані не набагато більш ефективні, ніж у міліцейських казармах. У протестувальників мотивація, звісно, інша. Але звернімо увагу на те, що з усіх обговорюваних на Майдані питань, найменш обговорювані - проекти майбутніх реформ. За 78 днів протестів - жодної узгодженої програми, нехай навіть проекту. До обговорення проекту нової конституції України на порталі «Критики» вже залучають з допомогою сексистської реклами (чому мовчать феміністки?!). Питання програм, це питання принципів, проект майбутнього, суголосний певним базовим ідеям. Але нам не потрібна програма, нам потрібен план. Ми шукаємо лідера, але не шукаємо виразника певних політичних цінностей. Нам потрібен менеджер, який зможе зробити справу.

Майдан в цьому плані - обличчя країни. В Україні три найбільші партії – позаідеологічні. Дві наступні – ряжені. З комуністами все зрозуміло. Зі «Свободою» цікавіше. Не маю статистики, але підозрюю що дуже велика частина її виборців – люди, які голосували за «хлопців, які  можуть». Нові хлопці, які можуть – «Правий сектор». Їхня перевага не в тому, що сектор правий, а в тому, що вони щось можуть. Що науковців нині цікавить в правому секторі? Як завжди – ідеологія. Вони з подивом помічають, що в висловлюваннях лідера «ПС» немає расизму. Думаю, з часом ми расистів там знайдемо і зітхнемо з полегшенням. Картина світу повернеться в звичні рамки. Неодмінна частина рамки – ідеології.

Про ідеології

Політичні ідеології померли. Вони більше не визначають політичну поведінку людей. Я зрозумів це, коли спостерігав, як студенти одного з провідних київських вузів 5 грудня 2013 р., після розгону студентського майдану, після маршу мільйонів, в самий розпал «революції гідності», дружно продавали свої голоси на виборах. Ідеології живуть лиш в уяві науковців і в наших текстах. Якщо вони не померли остаточно, то вони давно перетворилися на тіні, на повітряні млини, боротися з якими тією ж мірою благородно, як і безглуздо.

Основна характеристика ідеології полягає в тому, аби люди діяли, виходячи з хибних уявлень про світ. Вони потрібні для того, аби зробити такі уявлення, а відтак такі дії, керованими. Вони мають виступати засобами політичної мобілізації, впливаючи на значні маси людей. Наскільки це можливо у сучасному світі? У світі розмитих класових поділів, у світі без стандартизованої системи освіти, у світі без монополії на інформацію? Наскільки можливо формувати стандартизовані уявлення про дійсність в світі соціальних мереж? Що можна стандартизувати і чим можна керувати в свідомості людей у суспільстві, що фрагментизується шаленими темпами?

Підозрюю, що ми входимо в світ, суттєво відмінний від того, для якого придатний категоріальний апарат наших соціальних наук. Я не знаю, чи читав В.Ф.Янукович Адорно і Альтюссера, чи переглядає він перед сном томик Жижека, але суть нової епохи він вловив краще за них. На наступні вибори він готує «Беркут» і план «Агітатор» - тобто звичайний позаідеологічний примус і обіцянки наживи. За деякими дослідженням навіть у Києві 30% населення готові продати свій голос на виборах. В цілому по країні, підозрюю, ця цифра перевищить половину. Люди більше не вірять в ідеали, вони вірять лиш в господаря (хтось назве його менеджером) і в гроші.

Існує відома цитата з «Капіталу» Маркса, яку Славой Жижек вважає найпростішим визначенням ідеології: «Sie wissen das nicht, aber sie tun es» - «Вони не усвідомлюють цього, але вони це роблять». Думаю, більшість учасників нашої драми добре усвідомлюють, що і чому вони роблять. Ми вступаємо у світ кланів, приватизованої влади і персонального обміну. Ми вступаємо в велику епоху новітнього феодалізму.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.