Щеплення від байдужости

7 листопада 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
260 переглядів

Щеплення від байдужости

 Зустріч із творами Миколи Вінграновського, якому 7 листопада виповнилося б вісімдесят років, є завше дієвим щепленням від порожнечі і спустошення, а ще – щепленням від здичавіння свідомости. Навіть якщо ця зустріч не перша, не друга, а п’ятисота, і образи всі ти ніби вже знаєш в обличчя, і фінали рядків впізнавані, хоча напам’ять їх ніколи не вчила (не вчив), потужність їх не зменшується, ефект такий саме пронизливий, а смисл щоразу нагадує про те людське в людському і природнє в природі, що завжди під загрозою, але існує і радує.

         Можна знайти багато варіантів пояснень того, чому саме його образи так сильно і водночас делікатно знатні повертати людині її людськість і разом із тим творити її нову єдність зі світом, пробуджувати їх спільну енергію. Одним із них могло б бути те, що унікальний часопростір і просторочас, присутні у його поезії, прозі, роботах в кіно передусім спонукають до обміну досвідом почуттів, а переходи між чуттєвою іа почуттєвою небайдужістю до світу завжди відкриті. Вінграновський володіє майже магічним вмінням повертати здатність бути небайдужим до світу, до себе, до інших. Він перевідкриває світ, і водночас він сам перевідкритий до світу. Поезія пронизує все створене митцем як особливий тип пізнання, і саме вона робить більшість створеного ним у різних мистецьких практиках яскравим свідченням сув’язі світоусвідомлення і самоусвідомлення.

         Твори Вінграновського до життя багатьох моїх знайомих мого ж таки покоління увійшли у дитинстві, у вісімдесяті роки минулого століття. Мені радісно, коли й досі трапляється знайомитися із людьми, котрі не мають стосунку до літератури, гуманітаристики, якихось там варіантів творчих або художніх професій, але добре пам’ятають і дитячі-недитячі, і дорослі-дитячі вірші Вінграновського і серед нечисленних імен справжніх поетів називають саме його. Але особливо радісно і світло стає, коли зустрічаю 20-25-річних, до життя яких його поезії також увійшли дуже рано, а увійшовши, так там і залишилися. Писані з думкою про першого (і рідного для поета) їх адресата і читача та видані для інших дітей і дорослих (адже митець включав дитячі вірші до «дорослих» збірок), ці тексти завжди неймовірні, вони суттєво відрізнялися і від огрому дитячої літератури часів їх написання, не тьмяніють вони і нині, в інших координатах і вимірах. Вони ніби і не були ніколи стопроцентно дитячими, були просто поезією, що навряд чи має супроводжуватися рекомендацією щодо віку читачів, хіба що такою іронічну, яку позначає на своїх книжках одне українське видавництво.

         Для мене особисто Вінграновський передусім залишається митцем, в творах якого завше відчувається присутність степу і присутність моря як орієнтирів, без яких і життя неживе. Навіть тоді коли він говорить про щось інше ті Двоє (Степ і Море) все-одно десь поруч, і зв’язок між ними також основоположний. Ніби те море, яким колись був степ, перегукується із тим реальним і близьким морем, що його присутність степ завше відчуває. Для мене простір, що народжується у його текстах, є простором степу, що біжить до моря, як біжать ті маленькі і великі річки, які поет  так часто згадує у своїх роботах. І цей простір степу є беззаперечно українським.

         У віршах  Вінграновського, котрі я вперше читала ще до школи, завжди були двері до принишклого світу тут поруч – світу природи і світу тебе самого, справжнього у природі. Мабуть, у коротких рядках пульсувало те, що по-розумному називають екологічною свідомістю, а ще – відчуття того, що твоя рідна мова є чимось живим і так само пульсуючим, як все живе довкола. Ті вірші творили особливий простір, над яким не владні жодні координати жодного політичного режиму в будь-який час або часи.

         Зустріч із Вінграновським є щоразу зустріччю  із чимось, чому і назву не підбереш – тим прикордонням, де чуттєве переплітається із почуттєвим, людське із великим природнім світом, слово із існуванням, українськість із майже тілесним відчуттям рідних ландшафтів. Характерне для нього проявлення образів і смислів, а не значень, і гра зі смислами у слова робить кожен доступ до його творів унікальним. Адже для того ока, яке підморгує з його творів, дуже відносним є означення чогось як внутрішнього чи зовнішнього. У мистецькій формі Вінграновський пропонує людині знання про світ, та по суті про неї саму, і знання це виявляється часто суголосним тому, що в більш герметичній формі представляє екзистенціальна філософія тілесности.  

         Цінна і щоразу нова кожна зустріч із Вінграновським в його ліричних текстах, мовних експериментах, кумедних і часом сумних, фантастично-нефантастичних дитячих віршах, оповіданнях із неймовірним екологічно-етичним початком або оповіданнях і казках із унікальними варіантами комічного. Але це має бути саме зустріч, що не передбачає забронзовіння того живого Вінграновського, яким він є у своїх творах. Тому мені щоразу ставало недобре, коли протягом минулого тижня під час різних заходів, присвячених  митцеві, я кілька разів чула у виступах учасників «плачі» щодо недостатнього вшанування ювілею Миколи Вінграновського «на державному рівні», про необхідність якихось урочистих засідань із промовами, гучних і пафосних заходів, постанов органів державної влади про щось і щось, і щось. Чогось згадувався одразу сам Вінграновський, який кумедно описував «свято буряка» або скіфського царя, котрому в степу золоту голову гризуть ховрашки, а ще Вінграновський, який думав з сувенірних медальок з засідання однієї поважної міжнародної організації зробити рибальське знаряддя, або Вінграновський який міг бути дуже різким, коли писав про «варення з горя і варення з вір», або Вінграновський, який відверто і просто (без пафосних засідань у краватках, масових урочистостей і постанов) писав про те, чим для нього є Незалежність України. Могло б бути більше його книжок, в тому числі не лише товстих томів вибраного, а маленьких томиків поезії (один такий вже маємо зусиллями одного з видавництв), що їх так приємно дарувати тому, хто оцінить. Могли б з’явитися не лише спогади про поета, але й публікації його листування, а також оцифровані архіви його виступів, інтерв’ю. Могло б бути  і  більше (а не одна-дві на десять років) рецепцій його творів в мистецьких практиках театру, адже вже наявні такі вистави успішні.  Могло б бути і більше уваги до його кінематографічної спадщини, актуалізації його образів в потужностях традиційних і нових медіа, але урочисті засідання, збори, фанфари, постанови органів державної влади – це вже занадто…

         Особливість поезії і прози Вінграновського полягає в тому, що  будучи зразками мистецтва літератури, вони не транслюють  літературоцентричність, і саме це робить їх зразками мистецтва, що не замикається однією мистецькою практикою. Передусім поет і прозаїк Вінграновський виявляється  творцем текстів із дуже сильним потенціалом виходу в інші види мистецтва. Можна відшукати тому пояснення в присутності в його біографії на додачу до літературної ще й  акторської і кінорежисерської творчости. У Вінграновського поезія є не частиною літератури, а проявом однієї із потенцій людського в світі, свідченням можливости бути людиною і щодня шукати доріжки до кожної травинки, тваринки, людини і зрештою, до  тотально живої природи в собі самому і поза собою самим. Майже тілесно відчута чуттєвість і переплетіння її зі світом і робить створене ним відкритим до діалогу із іншими видами мистецтв.

         Зустріч із творами Миколи Вінграновського, якому сьогодні було б вісімдесят років, є щепленням від здичавіння свідомости – від того жахаючого  і на жаль неуникного для людей  і роду людського в усі часи  кордону людського. Вінграновський-лірик не втомлювався говорити про це спочатку в поезії, потім – у  роботах в кіно і прозі, нагадуючи, що кращою вакциною проти такого здичавіння є небайдужість. Вплив його творчости на читача і глядача є щепленням від байдужости. На диво – саме його енергетична чуттєво-почуттєва небайдужість є тим, що започатковує і естетичне, і етичне, ці дві потенції, що роблять людину людиною.  Його мистецькі твори є такими, в яких естетичне проявляє свою чуттєво-почуттєву природу настільки сильно, аж починаєш вірити в те, що людина передусім є створінням естетичним і артистичним. Тому згадуючи ледь не вічне запитання про те, коли настане той самий час Вінграновського, завше думаю про те, що він може бути і нині, і в майбутньому саме завдяки цій максимальній відкритості його  творів. Із ним важко буде розминутися, із тим часом, коли існує завше актуальна можливість продовжити вектор його поезії в музиці, театрі, кіно, у найновіших синтетичних мистецьких практиках –  загалом у небайдужості до світу.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.