Серце темряви

28 березня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2508 переглядів

Серце темряви

У мене дві новини.

Не тільки за підсумками цих чотирьох місяців, але не тільки. Ці чотирі місяці також були часом особливо інтенсивного проявлення людської гнилизни й особливо інтенсивних викликів. Проте насправді й вибір, і виклики багато з нас зустріли набагато раніше. Скажімо, від весни 2010 року.  

Отож, добра новина у тому, що немає жодного зв'язку між зробленим вибором та приналежністю людини до певного соціального прошарку, групи, віросповідання чи його відсутности, між її освітою, віком, походженням тощо.

Погана новина – неможливо передбачити, хто й коли зробить вибір на користь Мордору, піде працювати на Януковича (Медведчука, Захарченка, Путіна – необхідне підкреслити), чи перетвориться на зомбі, який вірить у страшних бандерівців-канібалів та схвалює інвазію у Криму.

Але "неможливо передбачити" не означає "немає закономірности". Мені, наприклад, знадобилися ці чотири місяці – розчарувань та приємних сюрпризів, спілкування, пригадування та врешті інтерв'ю Тігіпка на Громадському телебаченні, – аби виявити одну з них: перший крок у бік Мордору людина робить, коли її починає хвилювати статус. Колаборація починається не зі страху: якщо так відверто, справжні ризики для життя та здоров'я до цієї зими не були аж такими актуальними для переважної більшості з нас. Тобто, ці ризики були непрогнозовані – аби нарватися на умовну врадіївку, достатньо було просто опинитися не в тому місці не в той час. Але опір режимові переважно загрожував не життю й здоров'ю, а саме статусу. Як зауважила нещодавно Ірина Славінська, продажними журналістами, принаймні у Києві, ставали не з необхідності прогодувати сім'ю, а з прагнення дуже добрих статків. І статусу – це вже додам від себе, бо і прогодувати, й статки були досяжні в інший спосіб, який, втім, не передбачав появи на телеекрані. Боялися не розправ, боялися виглядати лузерами на тлі ровесників. Якщо дуже спростити цю тезу, всі ці приниження, компроміси з совістю, брехня, втрата професійної та людської гідности, були лише платою за короткий тріумф на ювілейних зустрічах однокласників.

Ще недавно я думала, що вибір на користь Мордору роблять ті, хто панічно тікає від власного лузерства, принаймні моя приватна статистика це засвідчувала. Але те, що полізло з росіян протягом останнього місяця підштовхнуло мене до певного уточнення. Бо як пояснити, чому дуже успішні, освічені, заможні росіяни, які, скажімо, живуть в Европі, працюють у міжнародних компаніях, так звані "global Russians" сходять отруйною піною з приводу Криму? Чому наша перемога над Януковичем часами так дратує не тільки нещасних та безперспективних мешканців "Замкадья", але й цілком собі пристойну публіку – в Україні, Росії, навіть на Заході? 

Я не знаю, коли й чому виникає це бажання, але знаю, що з нього проростає все інше зло, зокрема, у наймасштабніших своїх проявах стає імперіалізмом, колоніалізмом, шовінізмом. Це бажання не просто бути успішним, а бути успішним на тлі інших, прагнення присутности цих інших як тла. Це бажання не просто їхати мерседесом, а щоби хтось дуже на тебе схожий, ще краще – знайомий, у цей час підмітав вулицю. Тому й у Лондоні тягне написати ядучий комент на російськомовному сайті. Тому й не пробачать нам нашої перемоги ще дуже довго. Ми вразили в саме серце. Все, що ми намагаємося раціоналізувати як "фантомні болі імперії", "наслідки пропаганди", "стереотипи" – лише природні наслідки цього удару по дуже людському.  

У ці дні ми більше й напруженіше, ніж будь-коли раніше, змушені думати про те, що таке "совок", як його описати. Бо ж раптом із чогось порівняно невинного, "совок" перетворився на реальну, смертельну загрозу. Пов'язуючи популяцію совків з "межами ареалу", тобто колишнім СРСР, ми часто робимо некоректне припущення, що совкам притаманний колективізм як одна з радянських цінностей. Насправді ж немає на світі істоти більш самотньої та еґоцентричної, ніж совок. У тих таки "межах ареалу" совок не міг довіряти нікому, совок пам'ятає, що сусід може написати на нього донос, і доведеться їхати в Сибір прибирати сніг. Совок не довіряє нікому, крім себе, й отже приречений на страшне ув'язнення у собі. 

У мене є ще дві хороші новини. 

Перша – це лікується. "Я – крапля в океані" – одне з найціннішіх гасел нашої революції, а ця настанова, відмова від еґоцентризму, амбіцій, самоствердження – дієва протиотрута від компромісів та зневіри. 

Друга – це лікується також на інституційному рівні. Закон 0947, який у 27 березня було прийнято ВР, – крок на цій дорозі. Менше "віп-секторів", менше "сек'юріті", менше понтів, більше відкритости - це не просто наслідування европейських практик, це створення середовища, в яких зомбі не матимуть шансів.     

Тим, кому доводиться у цій дні сперечатися та доводити очевидні речі "жертвам пропаганди", висловлюю співчуття, а також дозволю собі пораду: спитайте, чому для них особисто так важливо, аби істина була на боці Кисельова, а не вас, знайомих та рідних. Не дивуйтеся, якщо це питання вразить їх у саме серце.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.