Пропонує деякі спостереження щодо України, ЕС і тамтейшу лівицю

1 грудня 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
857 переглядів

Пропонує деякі спостереження щодо України, ЕС і тамтейшу лівицю

Відмова президента Януковича та більшості правлячої групи України підписувати Угоду про асоціяцію з Еропейським Союзом, висловлена минулого четверга, 21-го листопада, у Верховній Раді, є новим свідченням успішности російського імперського «проєкту», розпочатого у Центральній та Східній Україні ще Петром І після Полтавської битви (1709).

Як усі колоніяльні утворення, царсько-совітський російський проєкт в Україні передбачав розселення іншомовних й іншокультурних колоністів з метрополії, централізоване призначення управлінців із метрополії, місцеву колябораціоністську еліту та зведення тубільців до рівня етноґрафічної цікавинки, нездатної вписатися у модерний світ, — до атракціону з шароварами, неспроможного утворити політичну націю. Економіка ізолювалася від світі й узалежнилась від метрополії.

Поразку 1917-22 української революції скінчилося з включення старої царської України до СРСР. Тоді до успішного втілення відновлення імперіялістичного «проєкту», доклався Сталін, який 1939 року розширив його до Західної України. Цей проєкт був такий успішний, що навіть сьогодні англо-американські та европейські коментатори і політики, які й не подумали б покликатися на «леґітимні» британські або французькі інтереси в Індії або «Індокитаї», можуть, навіть не кліпнувши, говорити про «леґітимні» російські інтереси в Україні.

Колоніяльний політичний та культурний русофілський правлячий клас України, його соціяльна база переселенців-колоністів, а також інститути, котрі метрополія встановила, мало змінилися після 1991 року. Цей суспільно-політичний лад відчув певну загрозу 2004 року, але через неготовність поміркованої частини цього класу, репрезентуваної Ющенком, посадити своїх консервативних колишних друзів в тюрму та радикально покінчити з пост-совєтським минулим скриміналізованої системи бандитського капіталізму, «помаранчева революція» не завершилась. 2010-го року в Україні розпочався процес відкочування навіть з помікованих позицій, завойованих 2004-го.

Прапор та державна мова є українськими від 1991 року, проте мова громадського простору й бізнесу - далі російська, а засадничі інституції та владні відносини надалі совєтські. У цьому ширшому контексті панівну верхівку, що її репрезентує Янукович, його «Партія реґіонів», а також «Комуністичну партію України,» слід вважати за продовження колоніяльної адміністрації, тільки за нових, своєрідних умова — зникнення безпосереднього контролю з боку метрополії. Все, що цей правлячий клас має, — прибутки, мова, культура — пов’язане далі з Росією, яку Путін намагається перетворити на неоімперський проєкт. Як у керівників і власників де юре незалежної країни, серед цієї постсовєтської русофільської панівної верхівки із часом з’явився територіяльно-національний інтерес.

Як і їхні двійники в Латинській Америці ХІХ століття, ця група після 1991 року почала еволюціонувати у «креольську еліту», що керує незалежною національною державою, занедбуючи потребами корінних мешканців і часто-густо співпрацюючи з американською правицею у придушенні спроб громадян з побудови більш справедливого суспільства. Вони відчувають, що тільки членство в ЕС убезпечило би їхню політичну владу в реґіоні, ґарантувало б збереження награбованих статків і забезпечувало б дешевий кредит на підйом ще не зруйнованої до кінця економіки без політичних ризиків (як от опинитися в ув'язненні через небажання Путіна ділитися владою).

Ті з владних російськокультурних і російськомовних оліґархів, що підтримують европейську інтеґрацію, є «креольським» класом, подібним до іспаномовних правителів Латинської Америки. Ці оліґархи вже живуть в ЕС разом з дітьми, жінками й коханками й виступають там публічно — російською про «Украину». Але серед панівного класу вони опинилися в меншості. Рішення 21-го листопада сиґналізує про загрози цієї еволюції в Україні. Чи потужний притік капіталу із Західної Европи продовжить цю еволюцію, ще побачимо.

Теж невідомо, чи стануть на бік народу та проевропейських оліґархів силовики і чи разом не змусять Януковича підписати Угоду. Рішення 21-го листопада показує, що більшість цих русофільских «украинских» оліґархів не еволюціонувала в «креольський» територіяльно-національний пануючий клас й надалі підтримує колоніяльну адміністративну місцеву еліту старої російскої метрополії. Хамська підкоренність давньої колоніії у них ясно видно у «запрошенні» Путіна на розмови в Вільнос, де Россії немає що робити.

Ця більшість останні 20 років політичної незалежності нічого не зробила, аби зменшити свою економічну залежність від російського ринку. як і історично інші «компрадорскі» колоніальні еліти. Замість скерувати прибутки від підприємств, які вони загарбали після 1991 року, на модернізацію і диверсифікацію продукції і таким способом звільнитися від жахливої залежности від російського ринку і стати територіяльно-національним капіталістичним класом, вони ховали їх на офшорних рахунках, залишали в кишенях скорумпованних політиків і чиновників і купували імпортовані предмети розкоші. Їх можна зіставити, ідеологічно та політично, з французькими поселенцями в Алжирі до здобуття там незалежности, які зі зброєю захищали колоніяльний статус Алжиру. Чи «украинские» оліґархи і їхні підлеглі політики підуть на такий крок чи навіть попросять в Путіна військової допомоги «установити порядок», покаже час. Незалежно від того, які розбіжності у них є із путінською метрополією, як і в їхніх побратимів - французьких колоністів, поведінка більшості цих компрадорских бандитських «украинских» оліґархічних плутократів на сьогоднійший день показує, що вони далі воліють бути маленькою рибою у великому імперському Російському океані, радше ніж великими рибами у своєму нового маленькому національному українському, чи навіть і «украинскому» морі.

Маса населення та національно-демократичних лідерів, які надіються якимсь способом з креольськими оліґархами створити суспільно-демократичний устрій в Україїні у польському чи чеському стилі, добиваються інтеграції з Европейським Союзом. Для деяких европейських лівих, тобто соціал-демократів і антисталіністів, які засуджують наступ на европейський післявоєнний суспільно-демократичний устрій з боку неоліберальних ґлобальних корпорацій, така українська спорідненість з Европейським Союзом може видатися незрозумілою. Хоч більшість з них радше мовчать про українські справи, деякі з них - через емоціонально-ірраціональну ненависть до американського нео-ліберального капіталізму - можливо зрештою підтримають бандитський капіталізм режиму Путіна і його нео-імперське нео-колоніалістичне розуміння України.

Втім важливо, щоб українські антисталінські ліві, які бажають хоч мінімального поліпшення життя для населення, звернули увагу своїх неукраїнських друзів принаймні на три обставини.

По-перше, пересічний українець, навіть якщо йдеться про особу, котрій відомо про знищення ґлобальними корпораціями післявоєнного европейского соціял-демократичного устрою, вбачає в Европейському Союзі такий корпоративний капіталістичний порядок, який все ж таки забезпечує кращі умови життя для гормадянина, ніж той пострадянський державно-корпоративний грабіжницкий капіталізм в російському варіянті, у якому живуть в Україні.

По-друге, коли пересічний українець дивиться на Европейський Союз, то він бачить, як Маркс писав, великі буржуазні досягнення та перетворення, які відбулися у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях, тобто: свободу преси, обрані представницькі асамблеї, конституції, верховенство закону та сильні легальні професійні спілки. Ці свободи ще і сьогодні потрібно прописати та примусити виконувати в Україні. Сьогодні транснаціональні корпорації послуговуються різними «торговими угодами» для того, щоб узурпувати та знищити ці свободи у країнах, де вони були здобуті, часто силою зброї та кровопролиттям. Та, незважаючи на це, навіть в урізаній формі, сьогоднішні країни-члени Европейського Союзу на разі залишаються маяками цих «буржуазних свобод» для людей, які живуть в авторитарних пострадянських республіках. Такі свободи, незважаючи на їхню формальну адаптацію та включення до Української конституції, маґнати-оліґархи та найняті ними політики зневажають. Повторна інкорпорація України до неоколоніальної Російської імперії Путіна тільки підсилює та погіршує цей нео-феодальний нео-совєсткий режим – а разом з ним і русификацію та бідність.

Й по-трєте, з лівопартійної перспективи, треба зазначити що демократичні наслідки «буржуазних революції», які відбулися у східній Европі тільки 1989 року, ще насправді не було в Україні. У зв’язку з цим націоналізм відіграє зовсім іншу роль в Україні ніж в ЕС. Український націоналізм, який плекається та спрямовується супроти російського нео-імперіалізму колоніяльною малоросіїсько-креольською управлінською елітою, далі становить демократичну прогресивну силу, яку ліві мусять визнавати. При цьому зовсім неправильно було б ототожнувати націоналізм виключно зі «Свободою» чи «Патріотом України». В Україні, як і в кожній країні, є і помірковані сили, і екстремісти. Націоналізм також, пам'ятаймо, - лише теорія, яка вимагає, щоб політичні і культурні кордони були тотожні. Політика, яка провадиться в цих кордонах, може бути або права, або ліва, гуманна або екстремістська. Все належить від людей і обставин.

Нотатка щодо капіталу з Европи
Насправді ніколи не було потужного притоку капіталу з Західної Европи до України. Найбільшими закордонними інвесторами в Україні є Кіпр – тобто офшорний капітал оліґархів., Д. Гобач пише про іноземний капітал в Україні так: «Іноземців, які "прижилися" в українському великому бізнесі, можна перерахувати на пальцях. Найбільш відомий з них — це власник ArcelorMittal Лакшмі Міттал, продаж якому «Криворіжсталі» був "показовим процесом" і який є в усіх сенсах винятком із загальних правил. Окрім нього, в промисловості присутні кілька великих російських інвесторів, які, втім, вимушені постійно воювати як із державою, так і з українським капіталом. Машинобудівництво значною мірою належить державі — це стосується, в усякому разі, найбільш високотехнологічних підприємств авіаційної та аерокосмічної галузі, військово-промислового комплексу, миколаївської "Зорі-машпроекту", харківського "Турбоатому", Одеського припортового заводу тощо. Аграрний сектор повністю приватизований, але лідерство там займає саме український капітал. Єдина галузь, де вдалося закріпитися саме іноземному капіталу — це харчова і тютюнова. Лише тут можна говорити про "засилля ТНК", при цьому в кондитерській та пивобезалкогольній галузях місцевий капітал все одно становить для них серйозну конкуренцію.»

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.