Про важливість компромісу

29 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1714 переглядів

Про важливість компромісу

(Please scroll down for the English version.)

Оскільки можна судити з Фейсбуку, реакція політично активної частини українського суспільства на ухвалені 28 січня політичні рішення – скасування «законів про диктатуру» та відставку уряду Азарова – виявила конфлікт між пріоритетами гуманізму й громадянської відповідальності з одного боку та морального максималізму й революційної романтики з другого. Прибічники пріоритету першої пари раділи, що країна, як сказав Петро Порошенко, «зупинилась за крок від прірви», тобто масового кровопролиття, що могло би призвести до втрати суверенітету. Поборники другої наголошували, що втішатися ще нема з чого, а деякі навіть доводили, що все погано як ніколи, бо «вони» не зробили ніяких реальних поступок, принаймні таких, які не можна було б невдовзі забрати назад, і взагалі, хіба хлопці на Грушевського гинули за скасування того, що й так було незаконним. Хоч як переконливо можуть для когось звучати арґументи максималістів, вони видаються мені не лише шкідливими для відвернення все ще реальної загрози кровопролиття, а й помилковими з погляду можливостей політичного процесу, альтернативою якому є те ж таки кровопролиття.

Звичайно, скасування законів 16 січня означає лише повернення до вихідного стану, проти якого ми, майданівці, майже два місяці протестували, тоді ще ненасильницьки, а відставка Азарова, навіть уже прийнята Януковичем, ще не призвела до фактичної заміни Захарченка, Лукаш та інших посіпак диктатора. Але ж ідеться про політичний компроміс – тому годі очікувати, що вони на своїх підтяжках повісяться! А якби це раптом і сталося, то ще невідомо, чи не проголосили б у відповідь на це південно-східні області свої (анти-) народні ради, які звернулися б до Путіна з проханням про захист від «євробандерівців».

Тому – на Майдані (розширеному) стоїмо, адмінприміщень не звільняємо (але й не захоплюємо інших), від вимоги про негайну й безумовну амністію (лише для протестувальників, а не для їхніх мучителів) не відступаємо. Але поза тим – компроміс! Не можна йти на переговори з Януковичем із вимогою його негайної відставки, хоч як приємно виголошувати цю вимогу зі сцени Майдану. Не можна очікувати, що він одразу виведе з центру Києва чи тим паче розформує «Беркут», а ми зі своїх барикад підемо не додому, а вперед, до остаточної перемоги. Або компроміс, або ж безкомпромісна війна. Саме про це кажуть у статті New York Times чотири колишніх американських посли, закликаючи західні уряди водночас із тиском на українську владу й олігархів тиснути на опозицію, щоб вона «залишала Януковичеві вихід із ситуації. Він усе ще може  наказати поліції йти на демонстрантів. Це, без сумніву, прискорило б його відхід із посади, але це також означало би більше крові й більшу небезпеку для єдності України».

Тому головне зараз – після звільнення затриманих – якнайшвидше сформувати новий уряд, бо тільки так можна реально відправити на смітник (хоч, на жаль, і не на нари) старий. Мало того, було б непогано, якби він був коаліційним чи позапартійним, а не суто опозиційним, щоб його не конче блискуча за нинішніх економічних умов діяльність не спалила виборчих шансів опозиції, а позірне віддання влади в руки «бандерівців» не підштовхнуло східняків до нового Сєверодонецька. Було би бажано, якби його очолив Порошенко, який усе-таки не сприймається як суто опозиційна постать. Звісно, МВС, Мін’юст і податкову адміністрацію (чи як там вона тепер називається) віддавати реґіоналам не можна в жодному разі, та й на економічний блок треба мати достатній уплив, щоби блокувати безальтернативні тендери та «відкати».

Водночас треба позбавити Януковича змоги одноосібного звільнити уряд через тиждень або місяць, тобто в постанові про його призначення вказати, що він працюватиме до нових виборів, а також якнайшвидше ухвалити перше з двох необхідних рішень про повернення до конституції-2004, що суттєво обмежить повноваження президента (будь-які марудні ревізії можливі тільки після цього повернення). Згоден із Володимиром Дубровським, що вона не забезпечує належного балансу влад, але наполягаю, що вона все-таки набагато сприятливіша для подолання авторитаризму, до того ж на вироблення оптимальної моделі підуть щонайменше місяці, якщо не роки. Але оскільки та конституція не створила інституційних механізмів, що перешкодили б її свавільному скасуванню, самого повернення мало. Потрібні суттєві зміни в судоустрої, починаючи від переформатування (знову ж таки, краще було б розформувати й створити заново, але не вийде) Конституційного Суду до зміни системи призначення та звільнення суддів, які позбавили б їх тотальної залежності від виконавчої влади та здатності безкарно керуватися інтересами тих, хто більше заплатить. Плюс, ясна річ, новий виборчий закон і зміни в складі ЦВК – і тоді можна йти на нові вибори. Бажано дострокові, але й це може бути предметом компромісу.

Тих, що виносили свавільні вироки протестувальникам та іншим несправедливо ув’язненим, після зміни влади має бути покарано разом із тими, хто їх затримував, бив, фабрикував справи й підробляв медичні діагнози, щоб уможливити розправу. Хіба що втечуть до Росії, яка не їх видасть, хоч Україна має наполягати. Але це буде згодом. А от на припиненні нових репресій (а не тільки звільненні вже заарештованих) треба наполягати негайно й категорично. Чим далі відходитимемо від прірви, тим тиск Майданом буде дієвішим.

Знаю, мертвих не повернеш. Але не треба казати, що вони загинули не за те, щоб депутати проголосували лише за скасування беззаконня, яке схвалили раніше. Вони загинули, щоб Україна була єдиною, демократичною та щоб у ній більше не лилася кров. Те, що ми здобули, – ще зовсім не той стан, але трохи більший шанс на його досягнення.

____________________________________________

On the Importance of Compromise
By Volodymyr Kulyk

Judging by Facebook, the reaction of the politically active part of Ukrainian society to the political decisions made on 28 January – repealing the “dictatorship laws” and the resignation of the Azarov government – revealed a conflict between the priorities of humanism and civic responsibility on the one hand, and moral maximalism and revolutionary romanticism on the other. Supporters of the first priority were pleased that the country, as Petro Poroshenko put it, “stopped one step away from the brink”, meaning mass bloodshed, which could lead to the loss of sovereignty. Proponents of the second emphasised that there is nothing to be happy about. Some even argued that it was worse than ever, because “they” had made no real concessions; at least none that could not be taken back soon – unless the young men died on Hrushevskoho Street to revoke laws that were illegal anyway. However convincing the maximalists’ arguments may sound to some people, to me they not only seem to be harmful for averting the threat of bloodshed, which is still real, but also flawed in terms of the possibilities of the political process – where the alternative is also bloodshed. 

Of course, repealing the laws of 16 January merely means a return to the status quo ante, which we, the Maidaners, were protesting against for almost two months, then still without violence. Azarov’s resignation, even though it has already been accepted by Yanukovych, has not yet resulted in the actual replacement of Zakharchenko, Lukash and the dictator’s other puppets. But we’re talking about political compromise – that’s why we should not expect them to hang themselves with their suspenders! And even if that were to happen suddenly, it is still not certain that Ukraine’s south-eastern regions would not proclaim their own (anti-) popular councils, which would ask Putin to protect them from the “Euro-Banderites”.

For this reason, we are standing on the (extended) Maidan, we have not left the occupied administrative buildings (but we are not capturing new ones) and we are continuing to demand an immediate and unconditional amnesty (for protesters only; not for their torturers). But apart from that – compromise! One cannot attend talks with Yanukovych demanding his prompt resignation, though it is so nice to voice this demand on the stage on the Maidan. One cannot expect that he will withdraw the Berkut troops from the centre of Kyiv at once, or even disband them, while we do not head home from our barricades, but instead forwards, until our definitive victory. Either compromise, or uncompromising war. This is what four former US ambassadors say in their article in the New York Times, calling for Western governments to put pressure on the Ukrainian government and oligarchs, while also pushing the opposition to “leave Mr. Yanukovych a way out. He could still order the police to move against the demonstrators. While that would undoubtedly hasten his departure from office, it could also mean more bloodshed and increase the stress on Ukraine’s unity”.

The main thing now – once the detained protesters have been freed – is to form a new government as soon as possible, as this is the only way to really send the old one to the rubbish dump (rather than to walk the plank, unfortunately). A coalition or non-partisan government, rather than a purely oppositional one, would not be a bad thing. Its not entirely brilliant performance (given the current economic situation) would not ruin that opposition’s hopes in the next elections, and Yanukovych’s apparent surrender of power to “Banderites” would not push eastern Ukraine to a new Severodonetsk. The government should be headed by Poroshenko, who is not considered to be a purely oppositional figure anyway. Of course, under no circumstances should the Party of Regions be given control over the Interior Ministry, the Ministry of Justice and the tax administration (or whatever it’s called now), and the opposition needs to have enough influence over the economic authorities to block uncontested tenders and “kickbacks”.

Meanwhile we need to strip Yanukovych of the power to dismiss the government unilaterally a week or month from now; the resolution appointing the new government would state that it will continue to work until the next elections. We also need to pass the first of two decisions for returning to the Ukrainian constitution of 2004 as soon as possible, as that will limit the president’s powers substantially (any further picky revisions will only be possible after the 2004 constitution has been reinstated). I agree with Volodymyr Dubrovskyi that this constitution will not guarantee the necessary balance of powers, but I insist that it is still more favourable for overcoming authoritarianism. Besides, developing the perfect model would take months, if not years. But insofar as this constitution does not create institutional mechanisms that would prevent its arbitrary cancellation, returning to it would not be enough. Substantial changes to the judiciary are needed, from the reform of the Constructional Court (again, it would be better to disband it and create a new one, but that will not work), to changes in the way that judges are appointed and dismissed. They should no longer be completely dependent on the executive branch of government and be led, unpunished, by the interests of those who pay more. And there should obviously be a new electoral law and changes in the composition of the Central Electoral Commission – and then new elections can be held. Preferably early elections, but there could be a compromise here as well.

After power changes hands, those who handed out arbitrary sentences to protesters and others who had been unfairly imprisoned should be punished, along with those who detained the protesters, beat them, made up cases and forged medical diagnoses in order to punish them. Unless these people escape to Russia, which will not give them up, though Ukraine should insist. But that will be later. Meanwhile, we should insist immediately and categorically that the latest cases of repression be brought to a halt (not just the release of those who have already been arrest). The further we move away from the brink, the more effective the pressure of the Maidan will be.

The dead cannot be brought back to life, I know. But one doesn’t need to say that they died merely for deputies to repeal an illegal law that they voted through earlier. They died so that Ukraine would be united and democratic, and so that there would be no more bloodshed in this country. What we have achieved is not quite this state of affairs, but a slightly bigger chance that we will reach it.

From Ukrainian translated by Annabelle Chapman. 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.