Про український Vogue як міфотворця та лагідну інтелектуалізацію

21 листопада 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2374 переглядів

Про український Vogue як міфотворця та лагідну інтелектуалізацію

Пам’ятаю, коли готувався до виходу український Esquire, в соцмережах розгорнулася ціла гнівна кампанія, викликана тим, що виходитиме він російською. «Це ж неповага міжнародного видання до української державності!» — так чи десь так обурювалися стривожені патріоти. На вихід у березні 2013 року першого числа російськомовного українського Vogue такої пристрасної уваги ніхто, здається, не звернув. Певно, світ журнального глянцю справжній український патріот також розглядає крізь призму всебічно загрожених, але від того лише миліших патріархальних цінностей.

Я в тих дискусіях теж брала помірну участь, щось комусь доводила, а втім, не надто палко, адже ніколи не була читачкою глянцевої періодики. Ніколи — до появи українського Vogue. Цей журнал я дисципліновано купую щомісяця. По-перше, тому, що він демонструє певні тенденції, які мені хочеться підтримати гривнею. По-друге, тому, що це — матеріал для неймовірно цікавих культурологічних спостережень, якими я й хочу тут поділитися.

Мене назагал захоплює і навіть зворушує сміливість та впевненість, з якою український Vogue ставить у центр уваги локальних персонажів. Мені справді цікаво читати про українських дизайнерів, ювелірів, акторів та режисерів, навіть моделей, про яких я не зможу прочитати більше ніде, бо навряд чи стану зумисне шукати такого роду інформацію. Але, звісно, мій інтерес розпалений не тим, як у Vouge пишуть про цей природний для них тусовочно-гламурний сегмент, а тим, як у ньому пишуть про природне для мене середовище — книжкове та навколокнижкове життя в Україні.

У травневому числі знаходимо чималий матеріал про «Книжковий Арсенал» та його кураторку Олю Жук. У серпневому — розмову з Юрієм Іздриком (ще й невеличку fashion-фотосесію з ним же в ролі моделі, звернемо увагу!). У вересневому числі Ірена Карпа повчає читачок, як правильно відвідувати Форум видавців у Львові. В передостанньому, листопадовому, на сторінках Vogue можна зустріти Любка Дереша та Богдану Павличко (знов-таки, не лише в ролі персонажів матеріалу, а й у ролі моделей).

Втім, мене особливо вражає не те, про що пишуть у Vogue, а те, як вони це роблять. Зацитую вступний абзац до матеріалу про Іздрика (мовою оригіналу, щоб не втратити жодного відтінку): «Писатель Юрий Издрык, создатель культового культурологического журнала “Четвер” и участник музыкального проекта DrumTиатр, издал книгу любовной лирики “Ю”. Валентина Клименко встретилась с ним, чтобы изучить ту сторону его личности, которую раньше Издрык никогда не демонстрировал». Бог із ними, з певними неточностями («Четвер» з великою натяжкою можна назвати культурологічним часописом, звісно), я б хотіла звернути вашу увагу на тон. Уявіть себе — якщо пластичність фантазії дозволяє — пересічною читачкою жіночого глянцю. Про що повідомляє вам цей абзац? Про те, що у вас утворилися неприпустимі прогалини в гламурній підготовці. На світі є культовий журнал «Четвер» і музичний проект DrumTиатр, а ви про них ні слухом ні духом. На світі є письменник Іздрик, врешті-решт, який вже навіть встиг продемонструвати обізнаним людям якісь інші сторони своєї особистості, а ви і про існування-то цієї особистості дізналися лише зараз, в серпні 2013-го. Вам нестерпно соромно.

Звісно, Vogue нещадно і жорстоко маніпулює своїми читачками. Я, маючи стосунок до книготоргівлі в Дніпропетровську, твердо знаю, що для російськомовного українця цілком типово не знати не лише хто такий Іздрик, а навіть хто такі Андрухович із Забужко. При цьому йдеться про доволі освічених представників середнього класу, які регулярно читають книжки. Просто сучасна українська література, як не крути, досі залишається «міжсобойчиком», у якому двохтисячний наклад вважається великим та часто не розпродається до кінця. Де тут бути на короткій нозі з широким загалом.

Але Vogue не дає своїм читачкам простору для роздумів, чи справді вони мають уже знати, хто такі Іздрик та Дереш, що таке «Кижковий Арсенал». На сторінках журналу ніколи не робиться спроба познайомити читачок із новим персонажем, про нього неодмінно говориться так, ніби всі з ним, без сумніву, вже знайомі, а зі статті можна просто дізнатися останні новини. Якщо вдатися до глянцевого сленгу, редакція журналу наділена правом вирішувати, «що Vogue, а що не Vogue», і користується цим правом з усією жорстокістю. «В августе Любомиру исполнилось 29 лет, 11 из них он — модный писатель», повідомляє читачкам Vouge і ставить крапку. Дереш — модний письменник. Це ми, просунуті українофіли, знаємо, що він скорше широко відомий у вузьких колах. Читачки Vogue тепер готові з нами посперечатися — насправді Дереш модний, як Паоло Коельо або Януш Леон Вишневський. Освячено Vogue.

Здається, на наших очах розгортається найкраща містифікація в українській культурі за всю історію незалежної України. Триває справжня міфотворчість. Повним ходом іде експеримент: що буде, якщо солідне глянцеве видання, зразок стилю для сотень тисяч жінок, від студенток та менеджерок бозна-якої ланки до світських левиць, раптом почне переконливо вдавати, що кожна порядна гламурна леді давно в курсі подій сучасної української культури загалом та літератури зокрема? Мені щиро шкода, що в українському книжковому бізнесі відсутні ґрунтовні маркетингові дослідження. Я би з насолодою пошукала кореляцій у динаміці продажів. Щось мені підказує, вони там будуть. Нехай я накликаю на себе водоспад блискавок, але скажу: як на мене, український Vogue, якщо діятиме в тому ж дусі, ризикує зробити більший внесок в промоцію української культури, ніж всі культуртрегери останніх двадцяти років разом узяті.

Але весь цей захопливий трилер минає, боюся, поза увагою тих людей, які вже є споживачами сучасної української культури. Їм здебільшого соромно читати глянець. Тим більш жіночий. Тим більш російськомовний. А дарма. Інколи це додає приємну сюрреалістичну нотку до життя: воістину, я почувалася як Аліса в кролячій норі, коли дізналася, що Любко Дереш розлучився з дружиною і тепер зустрічається з Поліною Єрко, донькою того самого Єрка («известного художника», а як інакше, без жодних зауваг на берегах чи чемних виносок), — дізналася не з Фейсбука, не з «циганської пошти», а зі статті у Vogue. Чесне слово, це дуже дивне відчуття. Vogue без перебільшення творить зараз нову культурну реальність, де маргінальне та загальновідоме дивним чином помінялися місцями.

Не знаю, чия в цьому заслуга: лише Валентини Клименко, яка відповідає у журналі за статті про культуру, а чи й усієї редакції, бо на сторінках видання в цілому практикується суворе ставлення до читачок, як на мене. Жодних потурань, жодного страху перед розумними словами, жодної спроби спростити лексикон. Хочеш бути Vogue — пошукай у словнику слово «идиосинкразия» та врубись самотужки, що означає словосполучення «атомизация контента». Лагідна інтелектуалізація, одним словом. Лагідна, але невблаганна.

Саме за це я готова голосувати своєю гривнею. За сміливу спробу довести, що українська культура цілком сумісна з глянцевим форматом, а глянцевий формат — із розумними словами. А там, дивись, вірним читачкам Vogue ніяково стане голосувати за неуків та криміналів на президентських виборах. Мало там що.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.