Про українську освіту і «порядок у нації»

18 листопада 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
7733 переглядів

Про українську освіту і «порядок у нації»

Прелюдія №1

Ми якраз говорили зі студентами про єврейську тему в повоєнній польській літературі, про Єдвабне, про погром у Кєльцях 1946 року, про так званий «вторинний антисемітизм». І тут одна зі студенток, уважно послухавши, ніби між іншим, каже:
– А я не люблю китайців. Якби я була Гітлером, я б їх усіх винищила. Як той євреїв.
Пауза.
– Дуже неприємний народ, – спокійно додає вона. – Знала я одного китайця.
Мила дівчина з порядної галицької родини.
До мене дійшло, що вже годину, розповідаючи тут про трагедію єврейських містечок Східної Європи, про ґетто і депортації, я посилаю м’ячі не просто в темряву, а в цілковитий морок. На мене дивиться з цього мороку миле створіння з великими очима, якому я можу чимось не сподобатися. І воно буде точно знати, що зробити з усім моїм племенем.

Прелюдія №2

Якось один мій знайомий історик запитав своїх студентів-першокурсників, що таке нацизм. Мусять же випускники школи хоч трохи уявляти собі значення таких слів, правда? І вони уявляли:
– Це було під час війни, коли німці били наших людей.
– Яких саме «наших»?
– Українських патріотів, – після хвилинних роздумів відповів хтось зі студентів.

*

Є на світі такі книжки, які неприємно читати, але читати треба. Це як профілактичний візит до стоматолога – краще, зціпивши здорові на вигляд зуби, змусити себе піти «туди, де шумлять бормашини», ніж одного ранку прокинутися з диким болем і здеформованою щокою. Я згадаю тут про дві такі книжки, які походять з більш-менш одного часу й місця і лише по-різному насвітлюють одну й ту саму драму.

Перша книжка – репортаж хорватської журналістки Славенки Дракуліч під дуже промовистою назвою «Вони б не скривдили й мухи. Воєнні злочинці перед Гаазьким трибуналом». Авторка уважно придивляється до облич людей, що сидять на лаві підсудних, слухає, як і що вони говорять. «Ґоран Єлісіч виглядає як людина, варта довіри…, – пише вона. – Зізнаюся, коли я вперше побачила це переконливо-наївне, хлоп’яче обличчя вбивці, була цілком приголомшена». Коли б не війна, ці хлопці й далі вчилися б на своїх факультетах, їздили б на лижі в Чорногорію, зустрічалися б з друзями за пивом, відвідували б батьків по вихідних. Як і Ганна Арендт у своїй знаменитій книжці про Адольфа Айхмана, хорватська журналістка показує – не розмірковує, не спекулює – а показує, як у певних обставинах людина стає монстром. Як непомітно це відбувається: ось в одну мить людина – ще добропорядний член своєї спільноти, патріот, правдоборець, «лідер» чи просто енергійна, ініціативна молода особа, а в наступну мить – уже воєнний злочинець. Здається, ніби зло, зародок якого є в кожній і кожному з нас, подібно до грибкового організму, лише чекає відповідних температурних умов, щоб розростися і вийти назовні.

Друга книжка – збірник есеїв сербського інтелектуала Івана Чоловіча «Балкани: терор культури». Цю книжку варто читати не лише як вступ до будь-яких розмірковувань чи репортажів про Балканську війну, але як вступ до аналізу, по суті, будь-якого сучасного конфлікту, замішаного на націоналізмі та етнічній міфології. Бо автор якраз і вивчає ті «температурні умови», той стан ідеологічного тиску та інтелектуальної розрідженості, за яких «священна мета» починає виправдовувати навіть найбрутальніші засоби, а жодні права особистості більше не стоять на шляху до здійснення раз і назавжди освячених прагнень спільноти. Чим досягаються ці «температурні умови»? Тим, до чого ми, українці, на жаль, добре звикли: перекроюванням минулого за лекалами сучасних національних потреб (навіть такого віддаленого минулого, для якого ці лекала придатні, як штангенциркуль для рубання дров), фетишизацією національної мови, родинних цінностей, «дому і церкви». До того ж уся ця ідеологічна система має сенс лише тоді, коли перебуває в стані постійної турбулентності, коли вона весь час загрожена: національного минулого не визнають, мовою якщо й послуговуються, то якось неправильно, вживаючи вульгарні й іноземні слова; на родинні цінності весь час зазіхають содоміти і адепти ювенальної юстиції.

Отже: «так, я звинувачую…». Так, я звинувачую українську систему освіти в тому, що вся ця ультраконсервативна, ізоляціоністська, реваншистська (і яка там ще) риторика має сьогодні дедалі помітніший вплив у нашому суспільстві. Звісно, винна далеко не лише освіта, але про її роль у цьому процесі якраз найчастіше забувають. Так само, як і про те, що головну «ударну силу» ультраправих угрупувань і організацій становлять молоді люди віком від 16 до 25 років, тобто та суспільна категорія, яка безпосередньо перебуває в полі її, освіти, впливу і відповідальності.

Українська освіта – як середня, так і вища, – продовжуючи радянські традиції, формує особу зі свідомістю солдата в обложеній фортеці. Всередині – героїчний народ, що будує (комуністичний) устрій чи (українську) державу, назовні – здебільшого вороги, які всілякими способами намагаються завадити справі. Природно, що побудова і оборона – речі нероздільні; у процес будівництва не має втручатися ніхто ззовні, захист стіни, яка відмежовує «будмайданчик» від решти світу – справа свята.

Так звана «Концепція національно-патріотичного виховання молоді», яка, як годиться, наголошує потребу «формування у вихованців відкритості, толерантного ставлення до цінностей, відмінних від національних ідей» – це теорія, а є praxis, і його треба шукати не в загальникових документах. «В умовах, коли національна ідея в самій Україні має численних недоброзичливців…», – підхльоскує вчителів і учнів одна зі шкільних програм з патріотичного виховання, тонко і переконливо малюючи образ внутрішнього ворога; «якщо є порядок у нації, буде мир у світі», – майстерно комбінує у своєму гаслі все найкраще з фашистської і радянської риторики одна з дніпропетровських шкіл. (Віршик «невідомого автора», з якого походить цей рядок, вже довго кочує і інтернетом, і «реалом», і є доволі вичерпною формулою моральності пострадянського українського «патріота»).

Не дивно, що адміністративна система сучасної української освіти не може і/або не хоче протистояти проникненню до її закладів різноманітних радикальних (репресивних, ексклюзивістських) ідеологій: починаючи з вікопомного перформенсу Ірини Фаріон в одному з львівських дитячих садків і закінчуючи лекціями головного українського «геббельсофіла» Юрія Михальчишина в університетах. На так давно у деяких львівських вишах на дошках оголошень кілька днів висіли великі афіші з емблемою, на якій явно прочитувалася свастика (логотип ГО «Ідея нації», кому цікаво), і нікого це особливо не хвилювало.

Але ось що важливо: багато з цих речей відбуваються з ініціативи самих студентів, добровільно і непримусово. І мені здається, що це певний симптом. Чого? Можливо, якоїсь особливої піддатливості на ідеології того покоління, яке ввійшло і входить у доросле життя після 2000-го?

«Дітям 90-х» можна було закинути багато чого: невіру в ефективність спільної дії, партикуляризм і нездатність до консолідації – що ж, за бортом потопаючого теплохода кожен рятує насамперед самого себе; але їхнім безперечним плюсом, однак, була опірність до будь-якої тоталістської ідеологічної риторики. Не надто й багато її було в той час, і була вона якась непереконлива, але що ж – попит і в царині ідеї визначає пропозицію. Зараз – інакше. Багато разів обговорюваний нібито-індивідуалізм і нарцисизм так званого «Me Me Me Generation» є лише фасадом, який приховує голод на колективну ідею. Є голод – ідеологічна їжа знайдеться. І що безформнішим, невиразнішим є соціальне і політичне життя (як у нас), то гостріша їжа користується попитом. Так, «міленіумне» покоління, це покоління айфонів і етнофестивалів, є насправді поколінням доктринерів, які, на відміну від своїх розбитих крахом системи батьків і хаотичних, анархічних старших братів і сестер, шукають у світі правильності і порядку. Як і автор згадуваного віршика, вони знають, що мусить бути «порядок у нації». Багато з них уже знають, як цей порядок навести.

І боюся, якщо мовчки за цим спостерігати, то може настати момент, коли на шляху до цього порядку їх вже ніщо не зупинить.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (8)

Зображення користувача Надія Кравець.
Надія Кравець 19 листопада 2013 року, 05:21

Я цілком погоджуюсь із багатьма тезами, вдало мовите про проблеми із освітою і втратою певних моральних, людських орієнтирів. Цю проблему також поділяють західні, «розвинуті» суспільства. На мій погляд, глобально це - проблема освіти, а полягає вона саме в зменшенні якости освіти (нап. зменшення навиків критичного мислення, комерціалізація, etc). Хоча на рахунок "міленілів" не зовсім погоджуюсь, адже це також покоління, яке організувало рух "occupy", "anonymous" тощо, і навіть в Україні воно не однозначне. На жаль, існує дуже мало порівняльних досліджень молоді в Україні, їхньої діяльності в неті.  

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Остап Сливинський.
Остап Сливинський 19 листопада 2013 року, 11:51

Справді, покоління українських "нульових" - неоднорідне, це зрозуміло. Але все-таки видно навіть неозброєним оком, що воно відрізняється від покоління американських ровесників. В Україні, мені здається, єдиний більше-менш організований рух у цьому поколінні відбувається якраз на правому крилі. Є, звісно, якісь окремі ініціативи на зразок протестів проти нелегальної вирубки парку (як було в Харкові) чи рух за впорядкування міського простору (у Львові), чи ще якісь окремі гепенінґи. Але "occupy" в Україні нема. Хоча підстав для нього є більш ніж достатньо.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Олег Коцюба.
Олег Коцюба 19 листопада 2013 року, 07:03

Не забуваймо також, що освіта позбулася в Україні як своєї фахової прив'язки, так і покликання до розширення знаннєвого горизонту і здібності до незалежного мислення. Перебуваючи далі у шкаралупі совєтської ідеологічної системи, вона тепер перетворилася на виробника сертифікатів, дипломів та звань. Останні здебільшого не несуть у собі первинного наповнення: учні працюють на здавання іспиту, який уможливить навчання в університеті, чий фаховий диплом не матиме, у більшості випадків, жодного стосунку до подальшого професійного шляху. Це - ззовні. Якщо зазирнути всередину, то побачимо методологію і змісти, що залишаються зовсім нереформованими і надалі накладають ідеологічні шаблони на наступні покоління учнів. Сумно, але зовсім не дивно, що після хаосу 1990-х покоління випускників шкіл починають шукати форм ідеологічної організованости. Вказує це і на те, що непропрацьоване минуле надалі формує наше сьогодення і - зовсім очевидно - майбутнє. Щоб відкритися до Іншого у інших, спершу Інше потрібно побачити у собі. Без хоча б якої суспільної рефлексії це видається недосяжно далеким.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Оксана Форостина.
Оксана Форостина 19 листопада 2013 року, 08:59

Остапе, я багато про це думала, зокрема про причини. Ну з нами, "іксерами", більш-менш зрозуміло: ми отримали потужну протиотруту проти "ходіння строєм", бо спочатку самі встигли походити, а потім читали разом з батьками та старшими друзями те, що з'являлося під час перестройкі та одразу після неї, і це все було не просто прочитано, а прожито. І "голоду" ідеологічного насправді не знали. 

Можливо, це видаватиметься несерйозним, але мене насправді до цієї гіпотези підштовхнув Володимир Кулик, який міг би фахово на цю тему висловитися, на відміну від мене. Отже, моє припущення: ми в ніжному віці дивилися переважно західне кіно, яке в тодішньому хаосі ще й по ТБ показували без огляду на авторське право у промислових кількостях. Юрій Макаров якось жартував, що американські серіали навчили радянських людей двічі на день приймати душ, здається, це дуже близький до істини жарт. Серіалів про кадетів та десантників ще просто не було. Впливу їхнього ніхто не вивчав, але мені видається, ось він, вилазить. Тобто, це профанний вплив, але він є частиною масштабнішого явища. 

Але що мені видається моторошним, тенденція про яку ти пишеш, охоплює не тільки пост-совок, але й країни Сходу та Півдня. 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Володимир Кулик.
Володимир Кулик 20 листопада 2013 року, 00:14

Зачин про низьку опірність українського суспільства до ксенофобного націоналізму безперечно правильний, наголос на ролі освіти дуже важливий, але фінал про радикальні відмінності між молодими й дуже молодими щонайменше бездоказовий (цікаво було би подивитися когортні розподіли результатів опитувань щодо ксенофобії та "сильної руки"), а відтак у своїй огульності просто шкідливий. Бо якщо ми засуджуємо іншування носіїв чужих мов, культур чи рас, то чому не "чужих" поколінь? Старі підтримували совок, молоді не борються з нациками, тільки ми (90-ки, 80-ки чи де там хто креслить золоту середину) змогли пройти між крапельками, не забруднивши себе жодною провиною та відповідальністю - ні за батьків, ні за братів із сестрами.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Оксана Форостина.
Оксана Форостина 20 листопада 2013 року, 14:31

Ну, насамперед Остап зовсім не стверджує, що "90-ки" не забруднили себе жодною провиною, посипання голови попелом у тексті є, що цілком справедливо, як на мене.

Ризик іншування є завжди, коли говоримо про відмінності, зокрема про віддміності між поколіннями. Справді різні покоління, а також носії різних культур, мають різні цінності, і визнання цього факту саме по собі не є іншуванням. Як казав один мій колега в таких випадках, "ми всі розумні люди", і спроможні сміливо про це говорити. 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Володимир Кулик.
Володимир Кулик 20 листопада 2013 року, 22:02

Маєте рацію, ризик іншування є завжди, коли говоримо про відмінності. Питання в тому, чи ми його притлумлюємо а чи посилюємо. Щоби притлумлювати, варто зосереджуватися на конкретних відмінностях, а не глобальних, і розглядати конкретні механізми їх творення й підтримування, щоб не імплікувати іманентно відмінних сутностей. Це добре, що автор говорить про освіту як один із таких механізмів, і варто було б доповнити цю розмову вказуванням відмінностей у системі освіти в різні періоди недавньої історії, які можуть почасти пояснити різниці в поглядах і поведінці поколінь. Або вказуванням на якісь інші чинники, що зумовлюють ці різниці.

А щодо посипання попелом, то я ж не кажу, що він твердить, начебто його покоління цілком чисте, а що імплікує іншування брудн(іш)их неминуче імплікує власну чистоту. Це не є проблемою, коли говоримо про конкрентних негідників і звинувачуємо їх за конкретні дії, але коли "тавруємо" велику суспільну групу, окреслювану якоюсь біологічною чи соціологічною ознакою, краще не розкидатися глобальними висновками про їхню інакшість. Навіть у блоґах.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Ольга Плахотнік.
Ольга Плахотнік 20 листопада 2013 року, 09:08

Одне уточнення і один приклад до тези Остапа, з якою в цілому згодна.

1) Рух опору владі проти вирубки парку у Харкові не був суто молодіжним. Я би сказала навіть, що студентська молодь складала явну меншість, і часто це були ті дівчата і юнаки, мами й тата яких вже бути тут: ставили намети, організовували чергування, тощо. Це правда, що в найбільш "студентському" місті України молодіжний активізм практично невидимий.

2) Про специфічні візії минулого студентством: я викладачка філософії, попросила їх написати есей за мотивами роману Шлінка "Читець". Вчора отримала перший есей - 4 сторінки розлогих філософувань на тему вічної любові, справжнього-несправжнього кохання, і всякого такого. Жодної (!) згадки про війну, нацизм і Голокост. Як це пояснити?

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.