Про терплячість-як-приреченість

10 грудня 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1509 переглядів

Про терплячість-як-приреченість

(Please scroll down for the English version.)

У той час, як пів-України усе впевненіше включається в maydaning, Запоріжжя неквапом і спроквола розправляє плечі й долучається до євромайданного руху. В місті, котре бачить свою ідентичність крізь призму козацької історії (слід визнати, що нерідко таке бачення підмінюється лиш патріотичною риторикою), стало уже традицією – довго й нудно терпіти. І мовчати.

Інколи здається, що гучні політичні процеси новітньої історії України проходять повз моє місто: запоріжани апатично і скептично споглядають. Поширеною в інтелектуально зацікавленої частини міста є думка про те, що така мало не байдужість поколінь цементується не відучора. Ще за російського царату Олександрівськ мав позиціонуватися як один із основних центрів важкої промисловості, де з кінця ХІХ століття розгорнулася масштабна кампанія з індустріалізації колишнього військового укріплення Малоросії, а за часів радянської влади були побудовані найбільші металургійні підприємства не лише УРСР, а й усього Радянського Союзу. Робочий люд, основу якого склали нащадки не лише вихідців із Росії (найпотужніша хвиля такого переселення припала на часи так званого другого етнічного міграційного потоку на широти Нижньої Наддніпрянщини в ХІХ столітті), а й представників інших етносів, не був особливо вибагливим до видовищ та інтелектуальних розмов: від тодішніх власників підприємств він потребував передусім хліба. Будівництво ДніпроГЕСу привело на Запоріжжя не тільки добровольців, а й чималу кількість ув’язнених, які стали доступною робочою силою і згодом осіли по обидва береги Дніпра. Примусові розкуркулення, колективізація й Голодомор 1932-1933 років запекли у свідомості мешканців Запорізького краю вже чи не довічне відчуття порожнечі й зневіри у власних силах та можливості щось змінити. Тож упродовж більш як століття демократичні свободи козацької республіки маніфестувалися лише в підручниках або дослідженнях з історії, позаяк етнічна строкатість Запоріжжя майже виключила український національний компонент зі свідомості панівної більшості містян, котрі, плекаючи власні екстернальні настрої, нерідко дають карт-бланш досить сумнівним представникам влади й великого бізнесу.

Останні років десять колиску козацького духу не по-дитячому лихоманить. Загадкова смерть мера Олександра Поляка (чи не єдиний мер, якого запоріжани по-справжньому любили й продовжують любити), терористичний акт у церкві в центрі міста, котрий завершився непевною й хиткою «справою паламарів», неадекватна розправа з боку всуціль одонеччених силових структур над руйнівниками пам’ятника Сталіну, затримання в Борисполі запорізького «смотрящого» від партії влади Є. Анісімова, криваві ДТП за участю водіїв маршруток і моторошні кримінальні злочини – усе це зробило Запоріжжя чи не лідером новин на головних телеканалах України. Гіркий післясмак «помаранчевого» майдану, масові скорочення робітників на флагманах української металургійної та машинобудівної індустрії, животіння чималої кількості відомих і потужних колись заводів, поступове відтискання бізнесу в місцевих із боку підтримуваних «Сім’єю» та донецьким крупним олігархатом прийшлих довершили песимістичну картину світу й без того інертних, виснажених у постійній гонитві за заробітком запоріжан і ввігнали їх у ще більшу депресію. Видавалося, що жодні всеукраїнські резонансні політичні процеси останніх п’яти років не здатні зворушити широкі маси: ні вибори Президента й парламенту (не тріумфально, але все-таки на обох фронтах перемогла влада: адмінресурс, хоч і не донецький, спрацював бездоганно, а власники великих підприємств – «регіонали» та «сочувствующіє» – недвозначно окреслили своїм робітникам перспективи відходу від центральної, чи то пак центрової політики), ні мовні майдани, які на Заході і в Центрі прокотилися з великою силою, а в назагал російськомовному Запоріжжі викликали стримані нейтральні коментарі та звернення від купки інтеліґенції до Президента з проханням усе-таки не підписувати той злощасний закон.

Проте трапляються часи, коли наші люди, дивуючи навіть самих себе, відкидають фаталізм, вибухають і стають запорожцями. Це можуть бути майданні протести, а можуть бути абсолютно несподівані мовчазні демарші, які суперечать усім очікуванням. Приміром, на виборах мера у 2010-му, коли запланованого (!) кандидата, якого влада рекламувала й наполегливо «рекомендувала» на всіх рівнях, містяни демонстративно відхиляють і обирають опозиційного. Такий тихий бунт і сьогодні прочитується як вияв славнозвісного козацького норову: послухали, подивилися і вчинили по-своєму. Несподівану, хоч і цілком передбачувану в контексті політичних реалій Півдня та Сходу України, зраду обраного опозиційного мера – його вступ до партії чинної влади – місто сприйняло як другий болючий ляпас (першим була відсутність ефективних реформ з боку Віктора Ющенка, за якого у 2004-му моє місто вперше за пострадянський період ходило-їздило на майдани щовечора й чесно). Це обговорювалося на кухнях і в опозиційних запорізьких ЗМІ, однак далі не рухалося.

Протестний вибух стався в жовтні 2013-го, коли був затриманий «смотрящий» регіонал Є. Анісімов, і фактично послужив початком регулярного майданування: Запоріжжя зажадало зміни місцевої та обласної влади. Невдоволення комунальними службами, котрі регулярно чинили побори з жителів багатоповерхівок за ненадані послуги, небезпечна кримінальна ситуація в місті (не допомогла навіть низка звільнень-призначень у силовому блоці), постійний тиск на малий та середній бізнес із боку податківців змусив запоріжан вдатися до неочікуваного активізму: вони вийшли на вуличні протести.

Європодії листопада містяни зустріли на центральній площі вже під європейськими та українськими прапорами, трохи скоса поглядаючи на партійну символіку «Свободи» й «Батьківщини» («Ну не треба, це ж не вибори…»). Регулярні єврозібрання громадян біля облради та мерії упродовж останньої декади листопада виявилися радше гучними, ніж чисельними: неквапне Запоріжжя в роздумах. Дехто демонструє повну байдужість до будь-якої політики. Робітники з промислових гігантів чи екс-гігантів, вірячи в повну залежність їхньої продукції від ринку Росії та країн Митного союзу й СНД, панічно дивляться в бік ЄС, котрий навряд чи потребуватиме нашої сталі, труб, машин, літаків тощо – принаймні в цьому заводчан і решту українців переконує влада на місцях та з Києва. Небагато хто (це здебільшого старше покоління, яке згорювалося за «благополучієм» та «єдінством» СРСР, хоча є й вихована своїми папами-мамами в дусі «Русского міра» молодь, а також частина філологів-русистів, у серці яких знову зажевріла надія на те, що принаймні у східно- та південноукраїнські школи та виші переможно повернеться російська словесність) таки хоче в Митний союз, бо ще впевнені у реальності власних світлих ілюзій щодо мудрого й авторитетного керманича (= «царя-батюшки», «настоящего мужика»). Такий свій погляд на перспективи України вони пояснюють кровною спорідненістю з російським народом.

Частина запоріжан, яких, за моїми спостереженнями, чимало (різного віку та роду діяльності – від підлітків до пенсіонерів, від студентів до науковців та ще «живих» представників малого й середнього бізнесу), стоїть на позиції «і вашим, і нашим, і на вечір вдома», розважливо пояснюючи, що нікуди йти не варто, «ми ще Азія, і Європу треба будувати самим, а вже потім кудись прямувати». При цьому «європу-в-себе-вдома» мої земляки уявляють здебільшого як непогані зарплати за умови невеликого фізичного та інтелектуального навантаження плюс можливість добре забезпечити себе матеріально й презентувати свої статки світові на відомих курортах тієї ж таки Європи. Знаковим є те, що прихильники наведених точок зору, демонструючи власну етнічну марґінальність, навіть не прохоплюються у своїх розмовах про якесь там «національне питання»: воно, майже витіснене із системи світоглядних координат, сприймається лише як факультативна фольклорна прибудова до суворого реального життя. Помітна частина моїх земляків (і вона, хоч і дуже повільно, розширюється) – це ті, хто розуміє: не лише безвізовий режим із омріяними Парижем, Берліном, Прагою etc. є перевагою наближення до Європи. Угода про асоціацію насамперед здатна убезпечити державу від повного поглинання північним сусідом, як це сталося з Білоруссю. Вона також, на думку місцевих проєвропейців, може, хоч трохи спинить владу (як центральну, так і на місцях) у розкраданні та спродуванні України і змусить владні інститути принаймні напозір дотримуватися громадянських прав і свобод. І ключовими в аргументах на користь асоціації з ЄС виступає саме ідея держави, не залежної від Росії, й  повага до закону з боку як суспільства, так і влади.

Увесь цей час місцева партверхівка (= влада), у якої ще не відійшли зашпори від арешту «смотрящого», потихеньку переконувала паству в правильності розвороту від Європи в бік МС та включення режиму очікування й не особливо зважала на Євромайдани: постоять і підуть, а до виборів-2015 розберемося.

Так порівняно тихо жило моє місто до самого ранку 30 листопада, поки криваві події в Києві не змусили здригнутися навіть чиновництво на місцях: влада кийками напівзаконного «Беркуту» жорстоко побила студентів, і якщо сьогодні вона побила київську дітвору, то вже немає гарантії того, що завтра вона не битиме дітей по всій Україні, у тому числі й наших.

Як і для країни, для Запоріжжя ці події стали точкою неповернення: мирні мітинги 1 і 8 грудня зібрали рекордну для міста кількість людей. «Післяробочі» майдани в тиждень з 1 по 8 грудня збиралися з 17-ї години, а 2 грудня була навіть спроба заблокувати мерію з тією самою вимогою – відставка мера. Самі ж кількатисячні євромайдани, розмахуючи, під сигнали учасників євроавтопробігу, прапорами України, ЄС та опозиційних політичних партій (і знову запоріжани стинають плечима: не треба політики, не треба виборчих гасел!), змінили тематику: влада, за якої б’ють невинних і фабрикують кримінальні справи там, де їх немає, повинна піти. Їх кількість для міста-майже мільйонника ще дуже мала, проте тут варто враховувати оту суто запорізьку інертність та споглядальність, яку декотрі оптимісти часом спішать називати «козацькою мудрістю».

Усе це супроводжується гаслами про відставку й місцевих очільників, котрі скомпрометували себе як зрадою, так і дружніми стосунками із заарештованим у жовтні «смотрящим». Депутати облради (ясна річ, майже всі – представники «Партії регіонів») приймають обережне з усіх боків рішення про засудження насильства й підтримку політики стабілізації президента (в разі чого – все нейтрально) і не ризикують ані закликати до силового розгону майдану, ані уклінно просити про введення надзвичайного стану. Вони також не вивели на антимайдани залежних від них бюджетників (до речі, Запоріжжя – єдине (!) на Півдні та Сході України місто, де не зганяли бюджетні антимайдани) та намагаються утриматися від переслідування студентів, які на недільних євромайданах весело малювали плакати з йолкою і влаштовували невеликі флешмоби та євромайданчики біля корпусів своїх вишів.

До слова, студентський рух у нас немасштабний: діти чують розмови в родинах і досить стримані, коли не сказати байдужі, в оцінці того, що відбувається з країною. Звичайно ж, відповідні гамівні розпорядження з Києва отримують усі керівники бюджетних закладів, і кожен реагує на них з огляду на ступінь власного страху, розуму й політичних переконань. Зокрема, ректори національного технічного та класичного приватного університетів наполегливо не рекомендували влаштовувати зібрання біля своїх корпусів. Проте біля одного з корпусів Запорізького національного півсотні дітей таки зібралися із бадьорим закликом іти в Європу й опублікували на одному з запорізьких сайтів звернення до студентської й викладацької спільноти міста.

Тож центр Запоріжжя виявився навіть дуже європейським. Водночас, як і раніше, точаться кухонні дискусії про те, чи треба іти в Європу, чи краще виборсуватися з ситуації самим. Як і раніше, на майдан спішать виходити далеко не всі. Ті, хто вийшов, подеколи бояться об’єктивів фотокамер («Ой, девушка, пожалуйста, не надо фотографировать... Меня ж, если начальство увидит, сразу уволит…»), а ті, хто не наважився ні піти під будівлю облдержадміністрації, ні поїхати до Києва, бояться повторення «кривавої суботи» уже в загальнонаціональному масштабі, співчувають потерпілим від «Беркуту», лають на всі заставки «эту бандитскую власть» і залишають коментарі підтримки в соцмережах.

Як і раніше, провладні чиновники наполегливо «не рекомендують» і намагаються контролювати податливі й нерідко кишенькові місцеві ЗМІ, аби ті чого зайвого не бовкнули, а коли й бовкнули, то зовсім трохи. В обласному центрі останнім часом рекомендувати стає все складніше. Тут опозиційні мас-медіа нахабніють і вряди-годи можуть видавати незручні тексти, а містяни вже досить сміливо дозволяють собі обсвистіти губернатора, який на останньому Євромайдані спробував звернутися до присутніх із закликом до спокою та черговим поясненням паузи уряду в євроінтеграції. Однак по селах ситуація повністю підконтрольна владі. Бо маленьку й соціально замкнену територію разом із селищними радами значно легше політично пропрацювати й уникнути бодай маленьких вуличних протестів. Самі ж сільради залежать від бізнесу місцевих мікроолігархів, котрі, переживаючи за безперешкодне ведення справ, навіть без попередження ще в середині двотисячних капітулювали перед провладними силами керівництва районів. Так само легко було досі організувати виборчу кампанію: перебирали кандидатами далеко не всі. Настрої селян, наляканих перспективою втратити роботу, місце на ринку та спокій (варто спалити одну хату – решта злякається надовго), співзвучні тому, що лунає з Банкової та Грушевського. На сільських кухнях питання не те що євроінтеграції, навіть побиття дітей обговорюється хіба що в родинах учителів і тих, хто вчитується в новини…

______________________________________

On Forbearance-as-Destiny
By Oksana Merkulova

At a time when half of Ukraine participates ever more confidently in maidaning, Zaporizhya slowly and leisurely straightens its shoulders and joins the Euromaidan movement. In a city which sees its identity through the prism of Cossack history (it should be acknowledged that often this view is replaced by mere patriotic rhetoric) it has already become tradition to endure – long and tediously. And to be silent.

Sometimes it seems as if the resonant political processes of contemporary Ukrainian history pass by my city while Zaporizhians apathetically and skeptically look on. A common notion with the intellectually engaged segment of the city is that such near-indifference of generations has been cementing itself for some time now. Even in czarist times Oleksandrivsk had to position itself as one of the main centers of heavy industry, where from the end of the nineteenth century a mass campaign developed to industrialize the former Little Russian military stronghold, and where during the Soviet era the largest metallurgical companies were built not just of the Ukrainian Republic, but in the entire Soviet Union. Working people, the backbone of which was made up of descendants not just of emigrants from Russia (the greatest wave of such resettlement took place during the so-called second ethnic migrational stream onto the open spaces of the Lower Dnieper in the nineteenth century) but also of representatives of other ethnicities, were not especially hard to please when it came to entertainment and intellectual conversation. What they needed from the company owners of the time was above all bread. The construction of DniproHES brought not only volunteers to Zaporizhia, but also a considerable number of convicts, who became an available workforce and eventually settled on both sides of the Dniepr. Forced dispossession, collectivization, and the Holodomor of 1932-33 burned into the consciousness of the region’s inhabitants a lifelong feeling of emptiness and loss of faith in their own strength and possibility of changing anything. So for more than a century the democratic freedoms of the Cossack republic manifested themselves only in textbooks or historical research, because the ethnic variegation of Zaporizhia nearly excluded the Ukrainian national component from the consciousness of the great majority of townspeople, who, nurturing their own external moods, often give carte-blanche to fairly dubious representatives of government and Big Business.

For about the last ten years the cradle of the Cossack spirit has been wracked by a fever that is no childhood disease. The mysterious death of mayor Oleksandr Polyak (perhaps the only mayor whom Zaporizhians actually liked and continue to like), the terrorist act in a city center church which culminated in the uncertain and shaky “case of the sextons,” the inadequate punishment of those who destroyed the Stalin monument on the part of completely Donetsk-oriented power structures, the detention in Boryspil of a Zaporizhian “observer” from Ye. Anisimov’s ruling party, severe road accidents involving bus drivers, and disturbing criminal offences – all this made Zaporizhia possibly the leading news story on Ukraine’s major television channels. The bitter aftertaste of the “Orange” maidan, mass layoffs of workers at the flagships of Ukraine’s metallurgical and engineering industry, the considerable number of once famous and powerful factories barely clinging to life, the gradual squeezing out of local businesses by those supported by “the Family” and the Donetsk Big Boss of immigrants – this completed the bleak picture of the world for Zaporizhians, who even without such things were inert and exhausted by the constant pursuit of income, and drove them even deeper into depression. It appeared that no resonant political processes in the whole of Ukraine of last five years were able to rouse the masses: neither the elections of the president and parliament (not overwhelmingly, but all the same the government won on both fronts: the administrative system, though not Donetsk-based, worked perfectly, while the owners of large companies – the “regionals” and “sympathizers” –  explicitly outlined their workers’ prospects should they deviate from central policies, the policies of the center), nor the language maidans which in the western and central parts of the country rolled through with great force but in generally Russian-speaking Zaporizhia brought forth restrained, neutral commentary and a few requests from the intelligentsia to the President not to pass that unfortunate law after all.

But there are times when our people, surprising even themselves, reject fatalism, get fired up and become Zaporozhian Cossacks. This can mean maidan protests, but may also be absolutely unexpected silent measures which run contrary to all expectations. For example, during the mayoral election of 2010, when the projected (!) candidate, whom the government publicized and persistently “recommended” at all levels, is defiantly declined by the voters and an opposing candidate is elected. Such quiet revolt is read even today as an expression of the famous Cossack temper: look, listen, and then do it your way. Unexpected though entirely predictable in the context of the political realities of the south and east of Ukraine, the betrayal by an elected oppositional mayor – his joining the party of the current government –  was perceived by the city as a second painful slap in the face (the first was the absence of effective reforms from Viktor Yushchenko, on whose behalf in 2004 my city for the first time in the post-Soviet period faithfully took to the maidans every evening). This was discussed in kitchens and in Zaporizhia’s oppositional mass media, but nevertheless did not go any further.

An explosive protest occurred in October of 2013 when an “observer” from the Party of Regions, Ye. Anisimov, was detained. This actually served as the start of regular maidaning: Zaporizhia now wanted a change of local and regional government. Discontent with communal utility providers who regularly levied surcharges on highrise residents for undelivered services, the dangerous levels of crime in the city (even a series of firings and new appointments in the government administration did not help), constant tax collection pressures on small and medium businesses – all this forced Zaporizhians to resort to unexpected activism: they began engaging in street protests.

The city’s residents met November’s EU-themed events in the central square now carrying European and Ukrainian flags, and glancing with a bit of suspicion at the symbolism of “Svoboda” and “Batkivshchyna” parties (“Don’t do this, these aren’t elections, after all...”). Regular Euro-gatherings by citizens around local government buildings and city hall during the last ten days of November proved to be more loud than numerous: a leisurely Zaporizhia lost in thought. Some displayed a total indifference to any kind of politics at all. Workers from industrial giants or ex-giants, believing in the full dependence of their production on the markets of Russian and countries of the Customs Union and the Commonwealth of Independent States, look with panic in the direction of the European Union, which is not likely to need our steel, pipes, machines, airplanes, etc. – at least that is what the governments of the area and in Kyiv are persuading factory workers and the rest of Ukrainians of. A few (for the most part this is the older generation, which mourns for the “well-being” and “unity” of the USSR, though there exist young people raised in the spirit of “the Russian world” by their mommies and daddies, and also a number of philologists-Russists in who again felt hope in their hearts that Russian language arts would return victoriously at least to east- and south-Ukrainian schools and colleges) do want to be part of the Customs Union because they are still certain in their own bright illusions as to the wise and authoritative helmsman (=“a czar-father,” “a real man”). They explain this view of theirs on Ukraine’s prospects in terms of a blood relationship with the Russian people.

A part of Zaporizhians, of whom there are in my experience quite a few (of various ages and occupations – from teenagers to pensioners, from students to scientists and representatives of small and medium businesses who are still “alive”) takes the position of “a little for me, and for you, and for someone else too,” reasonably explaining that it is not worth going anywhere, “we are still Asia, and have to build Europe ourselves, and only then can we go somewhere.” This “Europe-at-home” my countrymen imagine for the most part as pretty good wages subject to no great physical and intellectual work obligations, plus the possibility to provide very well for oneself materially and to show off one’s riches to the world at popular resorts of that very same Europe. It is significant that supporters of the cited points of view, demonstrating their own ethnic marginality, do not even slip up and speak of some kind of “national question”: almost pushed out of the system of worldview coordinates, it is perceived only as an optional folkloric add-on to grim real life. A noticeable portion of my countrymen (and though slowly, it is growing) are those who understand: it is not just a visa-free regime with its dreamed-of Paris, Berlin, Prague, etc. that is an advantage of drawing closer to Europe. The Association Agreement is above all able to secure the state against being completely swallowed up by its northern neighbor the way this happened with Belarus. This Agreement too, in the local proeuropean opinion, might make the government (both central and local) refrain, even if just a little, from plundering and selling off Ukraine and force government institutions to at least appear to adhere to civil rights and freedoms. And the key argument in favor of an association with the EU emerges precisely as the idea of a country independent from Russia, along with respect for the law on the part of both society and government.

During all this time the local party leadership (= government), still smarting from the arrest of the “observer,” quietly persuaded the flock in the correctness of turning away from Europe towards the Customs Union and starting a regimen of waiting, and did not pay any particular attention to Euromaidans: they’ll stand around for a while and leave, and by the 2015 elections we’ll figure it out.

My city lived in this relatively quiet way until the very morning of November 30th, when the violent events in Kyiv did not make even the local officials wince: the government’s semi-legal “Berkut” brutally beat students with clubs, and if today it clubs Kyiv’s kids then there is no guarantee that tomorrow it won’t beat children all over Ukraine, including ours.

Just as for the country, so for Zaporizhia these events became a point of no return: peaceful meetings on December 1st and 8th attracted what for the city was a record number of people. During the week of December 1-8 “after work” maidans gathered at 5 p.m., and on December 2nd there was even an attempt to block city hall with the same demand – removal of the mayor. The thousands-strong Euromaidans themselves, waving Ukrainian, EU, and oppositional party flags to signals from Euro-Rally (Euroautoprobih) participants (and again Zaporizhians shrug their shoulders: no need for politics, no need for election slogans!), changed their theme: a government on whose watch innocent people are beaten and non-existent criminal cases are fabricated has to go. For a city of nearly a million their numbers are still very small, but here it is worth taking into account that purely Zaporizhian inertia and contemplativeness which some optimists are sometimes quick to call “Cossack wisdom.”

All this is accompanied by slogans about also dismissing local leaders who have compromised themselves by both betrayal and friendly relations with the “observer” arrested in October. Members of the local council (obviously almost all are representatives of the “Party of Regions”) adopt a carefully circumspect decision condemning violence and supporting policies of stabilizing the president (if something comes up – keep everything neutral), and risk neither calling for dispersing the maidans by force nor asking on bended knee for a declaration of a state of emergency. They also did not bring the government employees dependent on them to the anti-maidans (by the way, Zaporizhia is the sole (!) city in southern and western Ukraine where government services employees were not forced into anti-maidans), and are trying to refrain from persecuting students who at weekend maidans cheerfully painted placards with a Christmas tree and held small flash mobs and mini-euromaidans by their university buildings.

Incidentally, our student movement is on a small scale: children hear family conversations and are fairly reserved, not to say indifferent, in their estimation of what is happening to the country. Of course, appropriate calls for calm from Kyiv are received by all managers of government employees, and each one of them reacts to these according to his own level of fear, intelligence and political convictions. In particular, rectors of the national technical and classical private universities   emphatically did not recommend holding gatherings near their buildings. But a half-hundred children did gather by one building at the Zaporizhian National University with a cheerful call to enter Europe and on one Zaporizhian web site published an appeal to the student and teaching community of the city.

So Zaporizhia’s center turned out to be not even very European. At the same time, as before, kitchen discussions go on and on about whether we need to enter Europe, or is it better to struggle our way out of the situation ourselves. As before, far from everybody rushes out to the maidan. Those who do go sometimes fear the cameras (“Oh, miss, please, no pictures... If the boss sees me, I’ll be fired right away...”), while those who dared neither to go neither to the local administration building nor to travel to Kyiv fear a repeat of the “bloody Saturday” on a national scale, sympathize with the victims of “Berkut,” curse “this bandit government” full-bore, and leave supportive comments on social media.

As before, pro-government officials emphatically “do not recommend” and try to control the pliable local mass media (who are often already in someone’s pocket) lest those say something they shouldn’t, and when they do let something slip, then it is just a little bit. In recent times this recommending is becoming ever more complicated for the regional center. Here the oppositional mass media are growing more impudent and at times can issue awkward texts, while the townspeople quite boldly permit themselves to jeer the governor, who at the most recent maidan tried to address those present with a call for calm and another explanation of the government’s delay of integration with Europe. But the situation in the villages is fully under government control. Because a small and socially isolated territory with its village councils is much easier to work politically and to avoid at least small street protests. The village councils themselves depend on the business of local mico-oligarchs who, worrying about the smooth flow of their affairs, capitulated with no warning back in the mid-2000s to the pro-government regional officials. Until now it was similarly easy to organize an electoral campaign: few voters were picky about the candidates. The mood of the villagers, frightened by the possibility of losing their jobs, market position, and security (only one house needs to be burned down – the rest will fear for a long time) is consonant to what is heard from  Ukraine’s parliament and the Verkhovna Rada. In the village kitchens it is not just questions about integration with Europe, but even the beating of children is not discussed unless it is in the families of teachers and those who scrutinize the news...

From Ukrainian translated by George Hawrysch.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Оксана Меркулова.
Оксана Меркулова 17 грудня 2013 року, 18:58

Запорізькі чиновники почали сходити на пси: сьогодні відбувся перший провладний антимайдан під стінами облдержадміністрації. Налякані "гнівом Перуна" (той гнів добяче трухонув керівника облдержадміністрації ще на початку листопада, коли Сам викликав його на килим: довіра запорізької пастви до влади різко впала за останні рік-два), керманичі міста й області поспіхом виправляють власну політичну "недалекоглядність". Почав, звичайно, мер своїм п'ятничним особистим проводжанням тітушок та бюджетників із залізничного вокзалу "Запоріжжя-1". Губернатор підключився сьогодні. Гидко й соромно.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.