Про те, як Радослав Сікорський іншував Україну в Гарварді

8 грудня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1565 переглядів

Про те, як Радослав Сікорський іншував Україну в Гарварді

20 листопада 2014 року в Гарвардському університеті Радослав Сікорський, маршалок польського Сейму та колишній міністр іноземних справ Польщі, виголосив публічну промову «Майбутнє України: уроки від Польщі» (текст промови доступний польською мовою на сайті газети Rzeczpospolita, а відео виступу англійською мовою доступне на сайті YouTube). Захід, що його зорганізував Центр европейських студій разом із Українським науковим інститутом, викликав чималий інтерес місцевої публіки. Як можна було зрозуміти зі вступу директора Центру европейських студій Ґжеґожа Екерта і самої промови Сікорського, цю лекцію було приурочено до двадцятип’ятиріччя падіння комунізму в Східній Европі. Я припускаю, що її планували наперед як частину програми академічних, культурних і бізнесових заходів, що їх проводить польське МЗС у країнах Західної Европи та Північної Америки з метою промоції успіху польської посткомуністичної трансформації та презентації Польщі як неформального лідера реґіону.

Сікорський не справдив моїх очікувань: замість формальної та нудної промови чинного політика про актуальну міжнародну ситуацію присутні почули ориґінальну й інтелектуально насичену сорокахвилинну лекцію, в якій було пунктирно представлено історію Польщі та України за минулі 25 років, а також запропоновано деякі механізми вирішення того, що Сікорський услід за поширеною сьогодні тенденцією називає «українською кризою». Якщо говорити про останній компонент, то тут пролунали практично всі очікувані й потрібні для України меседжі: критика Росії, необхідність масштабної програми підтримки України з боку Заходу (тут Сікорський декілька разів риторично ефектно звертався до постаті Джорджа Маршала, який уперше озвучив свій план допомоги Західній Европі саме під час промови в Гарварді 5 червня 1947 року) і посилення НАТО. Як громадянин України я вдячний Радославу Сікорському та польському політичному керівництву за цю справді важливу для України підтримку. Втім, як історик, що займається проблемами суспільної ролі та публічного використання історії, у цій колонці хочу зосередитися на першому, проблемнішому компоненті виступу Сікорського, а саме на його висвітленні польської та української історії за минулі 25 років і використанні історії для побудови сучасного образу Польщі та України в міжнародних відносинах. Реакція на позицію Сікорського в цьому питанні мені видається важливою, оскільки я припускаю, що вона значною мірою репрезентативна для позиції сучасної польської політичної еліти, яка тепер перебуває при владі.

Отже, на думку Сікорського, Польща й Україна демонструють дві відмінні траєкторії розвитку в Східній Европі після падіння комунізму: відповідно, успіху та невдачі. Хоча на початку 1990-х дві країни мали приблизно рівні (а Україна навіть кращі) стартові економічні можливості, далі їхні шляхи розійшлися. Як стверджує Сікорський, головною причиною є поведінка еліт. Польські посткомуністичні й демократичні еліти досягли порозуміння і зосередилися на інтеґрації країни в політичні та військові союзи західного світу й на запровадженні західних правил гри. Результатом стали не лише успіхи зовнішньої політики (інтеґрація в НАТО й ЕС), але й стабільне економічне зростання. Польський політик досить багато і з задоволенням цитував динаміку зростання польського ВВП та інші макроекономічні показники, які, на його думку, незаперечно підтверджують цей успіх і перетворюють Польщу на лідера посткомуністичної Центрально-Східної Европи. Цієї тези він не стверджував прямо, але, очевидно, очікувалося, що слухачі мають самі дійти цього висновку, з огляду на багаторазове повторення думки про успішність польської трансформації, а також на те, що в економічному плані Польща випередила не лише Україну, але й такі країни, як Чехія чи Угорщина.

Україні в цьому наративі було відведено роль сірого тла, яке мало додатково підкреслити успішність польського «переходу». На думку Сікорського, невдачу України пов’язано з поведінкою еліт, які не мали чіткої стратегії розвитку держави і не були зорієнтовані на запровадження західних правил гри. Корупція та владні зловживання еліт були головним гальмом розвитку економіки. Як наслідок, українські макроекономічні показники є істотно нижчими, ніж у країн Центрально-Східної Европи, які після падіння комунізму приєдналися до ЕС і НАТО, а населення почувається відчуженим від держави. Евромайдан було згадано ніби мимохідь, і не як позитивну та успішну кульмінацію попереднього розвитку, а як запізнілу антикорупційну революцію і вияв волі народу на запровадження західних правил гри. Логічним висновком із цього всього є те, що Україна як двієчник класу має брати приклад із відмінника (Польщі) й неухильно дотримуватися рекомендацій учителів (ЕС і МВФ), і, може, тоді їй пощастить і вона продовжить навчання (рецепт від Сікорського, а метафори вже мої).

Отже, у випадку гарвардської промови Сікорського ми маємо справу з класичним прикладом того, як політики використовують історію для творення образу та просування інтересів певної країни у міжнародних відносинах. Історію часто використовують із подібною метою, і саме по собі таке використання не повинно викликати заперечень, питання лише в тому, як і на основі яких принципів це робиться. Слід визнати, що, на відміну від аналогічних вправ російського президента, наратив Сікорського спирався переважно на історично коректні факти. Утім, будь-який історичний наратив завжди є селективним, тобто містить одні факти, але оминає інші, а також оцінює обрані факти з певної (ціннісної) перспективи. Тому саме на цій селекції та оцінці хочу зупинитися детальніше.

Зосереджуся на двох моментах, які здаються мені найпроблемнішими і найтривожнішими у промові Сікорського: на іншуванні України та ролі економіки в конструюванні наративу історії (Центрально-Східної) Европи після 1989 року.

Що стосується іншування, одразу зазначу, що я не вважаю, що Україна – і суспільство, і політичні еліти – не заслуговують критики за розвиток подій у країні протягом 1991–2013 років. Вони заслуговують і потребують цієї критики й нині. Питання в тому, з яких позицій цю критику виголошують і як далеко вона йде. Здається, у виступі Сікорського конструктивна критика непомітно перейшла в іншування (але не орієнталізацію), що знайшло вираз і в загальному меседжі промови, і в низці конкретних тверджень.

Якщо говорити про загальне послання, то історія посткомуністичної України, в інтерпретації польського політика, виявилась уміщеною в наратив поразки. Навіть Евромайдан, що його Сікорський оцінює позитивно, не змінює цієї ситуації. Під впливом арґументів Сікорського складається враження, що Україна тяжко хвора і як така вона є радше проблемою, ніж шансом для Европи. Слід визнати, що така інтерпретація з певними застереженнями має право на існування, якщо ми, вслід за Сікорським, фокусуємося винятково на економічному складникові. Утім, якщо ми розширимо наш фокус тематично і подивимося, скажімо, на громадянське суспільство, державне будівництво й політичне життя, а також розширимо нашу перспективу хронологічно принаймні до початку ХХ століття і територіяльно на всю Центрально-Східну Європу, ми можемо накреслити зовсім інший наратив. Він значною мірою буде подібний до історії самої Польщі й інших країн Центрально-Східної Европи, які вже є членами ЕС. Це буде наратив нації, яка протягом ХХ століття боролася за свободу від колоніяльного поневолення, за створення, а потім відновлення власної державности, а водночас і за те, щоб ця держава базувалася на цінностях демократичного і ліберального суспільства. Ці процеси відбуваються в Україні з певним запізненням порівняно з Польщею, але, дивлячись із сьогоднішньої, постмайданівської перспективи, це все-таки був би наратив успіху та надії, а не поразки. У цій інтерпретації Україна виглядала би не як европейський хворий, якому якщо й треба допомогти, то лише з жалощів, а також, щоб він не заразив інших, але як рівноправний член европейської сім’ї націй, який своєю боротьбою нагадує іншим, заради захисту і розвитку яких цінностей було створено такі інституції, як НАТО й ЕС, і якому хочуть допомогти через відчуття солідарности і симпатії.

Утім, Сікорський у своїй промові не просто не пішов цим шляхом, але й двічі закрив його для України. Уперше – протиставивши «демократичні» революції 1989 року в країнах колишнього комуністичного блоку «антикорупційній» (а отже, економічно мотивованій!) Еврореволюції 2013–2014 років в Україні. Вдруге польський політик зробив це, ніби намагаючись виправдати українську поразку порівняно з польським успіхом. Тоді він зробив єдиний у своїй промові вихід поза межу 1989 року, згадавши, що складно було б очікувати від України забагато після падіння комунізму, оскільки вона була у складі СРСР, а перед тим – Російської імперії, а отже, на відміну від Польщі, не мала раніше доступу до інституцій західного світу (поза прихованим іншуванням Російської імперії маємо в цьому випадку фактологічно некоректне твердження принаймні для половини території сучасної України). За допомогою цих пасажів Україну дискурсивно відсічено від «наративу успіху» Польщі й інших держав Центрально-Східної Европи та залишено у сірій пострадянській зоні невдах і парій.

Чимало питань викликає і наратив успішного польського «переходу», що його пропонує Сікорський. Тепер не аналізуватиму, наскільки ця трансформація була однозначно успішною, як це намагався подати польський політик (однак у присутніх у залі поляків ця теза викликала поважні сумніви, що відбилося у поставлених запитаннях). Що важливо для мого фокусу в цій колонці, це те, що польський «успіх» було обґрунтовано за допомогою двох чинників: політичного й економічного. Під першим Сікорський розуміє долучення до західних політичних і військових інституцій, запровадження всередині країни західних «правил гри» та їх дотримання. Натомість на підтвердження другого він із задоволенням цитував статистику зростання польського ВВП та інших макроекономічних показників. Унаслідок обрання цієї вузької політико-економічної опції, історія в «наративі успіху» Сікорського фактично «закінчується» разом із приєднанням до НАТО та ЕС, і якщо й існує далі, то хіба що у змаганнях зростання ВВП між европейськими країнами. Припускаю, що така «Европа ВВП» іще може бути привабливою для багатьох поляків та інших східноевропейців, які поки що не відчули сповна всіх принад західноевропейського «суспільства споживання». Утім, економічний прагматизм як головна ідеологія ЕС явно пробуксовує в «старій Європі», і явка на минулих виборах до Европарламенту, а також відсоток голосів на підтримку евроскептиків найкраще це підтверджують. Наразі не особливо допомагає і образ спільного ворога у вигляді Росії, оскільки багатьом західноевропейцям цей ворог здається надто віддаленим і непереконливим. Якщо ЕС хоче зупинити неґативні відцентрові тенденції, він має повернутися до цінностей як основи своєї ідеології, а також дій і запропонувати европейцям переконливий історичний наратив, який пояснював би важливість цих цінностей та інституцій, що їх підтримують і захищають. Здається, і Польща, і Україна, які в декілька минулих десятиріч мають чималий досвід успішної боротьби за свободу та гідність і побудову більш справедливого суспільства, могли би додати декілька важливих сторінок до такого наративу й ось так допомогти західноевропейцям знову повірити в те, що і національні держави, і ЕС можуть і повинні мати місію важливішу за збільшення ВВП і зростання споживчого кошика.

Залежно від нашої перспективи і питань, минуле може бути ресурсом і того, що нас об’єднує, і того, що розділяє. Повертаючись до польсько-українських стосунків, попри песимізм, навіяний гарвардською промовою Радослава Сікорського, я все-таки переконаний, що перша опція не тільки є продуктивнішою в політичному сенсі, але й має під собою поважніше історичне підґрунтя.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.