Про
 те, як читати на Євромайдані

19 грудня 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
931 переглядів

Про
 те, як читати на Євромайдані

Перед літературними читаннями на сцені Відкритого університету виступав з лекцією про чесну журналістику Артем Скоропадський, який нещодавно влаштував ідіотський і безглуздий скандал на презентації книжки про Троцького. Не дивлячись на те, що ця історія практично знищила його репутацію журналіста, у Артема все одно було понад сотню вдячних та уважних слухачів. Говорив він речі всім відомі, однозначні та банальні, публіка з ним погоджувалася та сприймала всі його слова із захопленням.

Як тільки на сцену вийшов я 90% зі слухачів мов вітром здуло. Скоріше за все вони прийшли спеціально на Скоропадського, тому це раптове зникнення можна пояснити також і цим. Я читав свою сатиричну радіоп"єсу "Змій украв королівну". Вона була написана у 2005 році по гарячих слідах подій Помаранчевої революції, але сам її текст містить багато складних алегорій, які, мабуть, непросто уловити на слух. Цікаво, що я писав її на конкурс радіоп"єс для українського радіо, але її дискваліфікували на етапі відбору з приміткою: "Ми не можемо дозволити, аби на державному радіо були п"єси з політичними натяками". Насправді ж ця п"єса не про тогочасну політику, а про те, що більшість тих людей, яких ми вважаємо поганими для себе, такими не є, а насправді поганими для нас є ті люди, про яких ми навіть ніколи би такого не подумали. Під час читання моєї п"єси люди швидко тікали від сцени. Мабуть, їм не дуже подобалося те, що вони чули.

Потім я зійшов зі сцени, і туди піднялася Катя Бабкіна. Вона читала кращі свої вірші, в яких, на мою думку, є дещо спільне з її романом "Соня", що про нього критик Тетяна Трофименко сказала, ніби його варто читати лише один раз ("...«Соня» полишає легкий післясмак і забувається відразу після прочитання"). Але те саме стосується 90% всієї світової літератури, зміст якої є прямим та очевидним одразу, наприклад у таких авторів як Пітер Хьог, Ерленд Лу та інших. На мій смак, очевидне не варте пильної уваги, бо придивляєшся лише до того, що не одразу дається в руки, а то й вислизає. Але більшості людей таки потрібне саме очевидне, бо вони понад усе цінують у літературі ефект впізнавання.

Далі якийсь хлопець читав пости з Фейсбуків відомих медійних персон про Євромайдан. Там також була сама очевидність. Втім, це могло бути цікавим для людей, що позбавлені доступу до соцмереж, або не користуються ними принципово.

Потім читав український режисер 1937 року народження, ім"я якого я забув, а вік запам"ятав, бо він сказав, що на 57 років молодший за Блока. Він прочитав вірші Тараса Шевченка та Олександра Блока.

Оскільки люди зійшлися знов і багато з них, ймовірно, прийшли спеціально на читання, я прочитав своє оповідання "Вусата Наталка та Літаючий Василь". Це романтична історія про подорож закоханих повітряною кулею до зірок, але, усвідомлюючи всю солодку отруту подібного сюжету, я спорядив його першим анти-блоком, де закохані брудно лаються останніми словами та знущаються один з одного найгіршим чином. Сама подорож до зірок супроводжується вкрай неприємними та абсурдними пригодами - наприклад, при спробі позбавитися від баласту на кулі, була повністю зруйнована Статуя Свободи в Нью-Йорку, а з уламків не вдалося зібрати нічого хорошого. Крім того, ця подорож до зірок, звісно, подорож в один кінець. Закохані дивляться на Землю, яка зникає удалині, і зовсім не шкодують ні за чим, чого вони вже ніколи не побачать.

Обидва ці твори несуть на собі відбиток розчарування та втоми від бурхливого свята пост-модернізму ХХ сторіччя. Ця втома того самого гатунку, як втома людини, що всю ніч вживала алкоголь, курила маріхуану та нюхала кокаїн, а на ранок раптом відчула на собі всі симптоми отруєння організму. Пост-модернізм був прививкою від табу, але у декого сталося передозування, і я був один з них.

Загалом у мене склалося враження відсутності контакту з аудиторією. Але чи міг він бути за таких умов? На мою думку, для читання на сцені необхідно писати спеціальні "майданні" твори. Більш за все у цьому напрямку просунувся Лесь Подерв"янський. У нього є і провокація, і грубий гумор, і достатня кількість обсценної лексики. Кожен митець, який захоче досягти того самого ефекту, має піти шляхом Подерв"янського або стати його попутником. Але чи має митець писати твори спеціально для великої сцени? Чи повинен він мати запас таких творів для читання при нагоді? Мабуть, це корисно для більшої впізнаваності митця, для створення його медійного іміджу, який, безперечно, має бути. Інше питання: чи можна такі "майданні" твори вважати фактами літератури чи скоріше - свідоцтвами часу, артефактами політичної реальності?

Фото: Віталій Селик.

 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.