Про те, що нас об’єднує та розділяє, або чого бояться харків’яни

25 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1918 переглядів

Про те, що нас об’єднує та розділяє, або чого бояться харків’яни

(Please scroll down for the English version.)

Два дні була у Харкові. У місті, з якого поїхала майже 17 років тому. У місті, де живуть і працюють батьки, друзі, родичі, колеги. У місті до якого приїжджаю майже щомісяця. У місті, яке надихає і дивує, зачаровує і ображає одночасно.

Не дивлячись на короткий час перебування, вдалося зустрітися з багатьма різними людьми – за віком та поглядами, місцем роботи та фахом. Що їх всіх об’єднувало – високий рівень освіти (не за дипломами, а дійсної) – вчителя, викладачі,науковці, керівники установ та закладів, державні службовці,  бізнесмени, вільні артисти. Об’єднувало також однакове для всіх питання від початку зустрічі: «Ну як у вас там, в Києві?».

«У вас, в Києві» – десь далеко, як в іншій країні чи навіть іншому житті. Таке враження, що нема сучасного телебачення та Інтернету і злощасного «Хюндая», який, якщо не замерзне, за чотири години з’єднає два міста.

У вас в Києві. Місті малозрозумілому та непоясненому. Іншому, що стає тотожнім – чужому. І тому лунають такі фрази:

Ви – в Києві. У нас – у Харкові.

Навіщо вам потрібно? У нас спокійно.

Ви розв’язали. Ми не допустимо.

До вас понаїхали. У нас люди інші.

Так і потрібно – силою всіх розігнати. У нас повний порядок.

Але серед такого навмисного чи підсвідомого протиставлення лунало у більшості співрозмовників: переживаємо. Так не можна робити з людьми. Хвилюємося. Думаємо про киян. Вболіваємо. Тримайтеся. І спільні пошуки відповіді на питання: чому так сталося? Чи можна ще зупинити? Як зупинити? Чому нічого не робить президент? Чому не звертають увагу на людей? Чому ще на початку грудня не звільнили уряд, чи хоча б декількох міністрів? Чому не сідали за перемовини, поки не пролилася кров? Хто винен? Чи були провокації? Хто провокатори? Чому опозиція не пропонувала план дій? Який лідер потрібний? Чи буде введений надзвичайний стан? І в Харкові також? Як домовитися? Як припинити насильство та катування? Як не піти шляхом Сирії, Лівії чи Єгипту? Коли? Коли? Коли?

Дискусії і розмови майже до ранку і потім знов до вечора дали можливість зробити певні короткі узагальнення та висновки про те, що хвилює моїх співрозмовників – харків’ян, як формується оцінка подій, а також – як далі вести наш вже не містечковий, а геополітичний діалог в середині єдиної України.

Перша тема – оплачений Майдан. Всі стоять там за гроші. Наводяться приклади безіменних харків’ян, яких особисто знають, і які вже попривозили по двадцять тисяч і їдуть знов та знов за грошима. Аргумент про те, що на Майдані багато тих, хто грошей на щоденне життя не потребує і сам підтримує чим може, і що триста чи п’ятсот тисяч складно оплатити – не сприймаються або сприймаються з великою недовірою. Багато розповідей і про харків’ян, яких цілими заводами та підприємствами на один день за чотириста гривень возили на Антимайдан. Відчувається заздрість – на Майдані платять більше!

Друга тема – якщо всі за гроші, то ідеї і дії Майданівців нав’язують ті, хто платить гроші. А гроші платять з-за кордону. Народна творчість та креатив Майдану невідома більшості. Навіть «Вітя, чао!».

Третє – Майдан – це справи Америки та Західної Європи, які організували безлад в країні, втручаються весь час в наші внутрішні справи. На питання «Навіщо?» зазвичай відповіді немає. Втручання Росії не розглядається як втручання, оскільки це – братня сусідня держава. Масштаби російських іноземних агентів впливу, говорячи мовою нового законодавства, у вигляді російської православної церкви, проросійських політичних партій, російських грошей та бізнесу, не оцінюються як загроза національній безпеці України, на відміну від небезпечного впливу «Заходу». 

Четверта тема – тема діяльності ВО «Свобода», яка об’єднується з розповсюдженням фашизму. «Свобода» як ініціатор всіх радикальних дій, заворушень. «Якщо переможе «Свобода» - всіх нас вб’ють» (?). «Свободу» бояться і ненавидять одночасно. Будь-які дії, пов’язані з її ім’ям засуджуються без оцінки самих дій.

П’яте – чинний президент не подобається, навіть тим, хто голосував за нього і активно підтримував на минулих виборах. І це надихає. При цьому констатується із жалем – «Нема за кого голосувати», або «А хто є кращий?». Аргумент, що будь-яка людина з управлінським та політичним досвідом, а таких, на щастя, в країні багато, буде краще, бо вже гірше нема куди, вислуховується із обережністю. Скоріш приймається. Потребує обґрунтування.

Шосте – туга за лідером. «Нема лідера», лунає як рефрен. Тягнибока бояться (див. вище), Яценюка вважають нездатним до керування країною. Найбільшу симпатію (але не довіру) викликає Кличко. З великими сумнівами та припущеннями. Аргумент, що лідер – не месія, майже не сприймається.

Сьоме. Рідко, але піднімалося питання нав’язування Майданом української мови і побоювання того, що заборонять говорити російською. Тема мови, за спостереженнями, була більш актуально обговорюваною до Майдану, зараз вона відходить на задній план. Це може і бути саме ознакою штучного внесення цієї тематики в суспільний дискурс Східної України для нагнітання ситуації у більш спокійні часи. Зараз її не вносять – вона й зайняла належній місце.

Восьме. Обмеження свобод і прав людини, наступ влади на суспільство, наслідки для всієї України, зокрема тієї частини, яка є лояльною до чинної влади, законів, прийнятих 16 січня, не усвідомлюються як серйозні проблеми, що торкнуться кожного громадянина. Порядок прийняття законів 16 січня фахівцями не підтримується, і неодноразово лунали думки про доцільність їх скасування.

Дев’яте. Політика «дерібана», корупції та хабарництва більше виправдовується, ніж засуджується. Хоча слова президента Білорусі Лукашенка про те, що біда починається в країні, де весь бізнес підпорядковується сину президента, а дружини та коханки вищих чиновників роблять політику знайшли позитивний відгук у всіх. Виправдовуються і самі корупційні дії та хабарництво – всі беруть, і я беру.

Десяте. Дії міліції більшістю виправдовується. Аргументи – міліція захищається від нападників. На міліцію нападають. Міліція та Беркут виконують накази і тому невинні. Міліція має застосовувати більш жорстокі дії не тільки до «провокаторів», але й до мітингувальнків. І взагалі давно пора розігнати Майдан. Одночасно констатується факт майже нульового рівня довіри до міліції, інших правоохоронних органів та судів. І усі хочуть мирного вирішення ситуації та миру.

Я їхала і розуміла, що розмов буде багато. Не бачившись із більшістю друзів та співрозмовників з мирних часів, я не знала їхніх настроїв. І хочу сказати, що мене при багатьох розходженнях позитивно вразило збігання думок і поглядів. Інтернет та незалежні телебачення та радіо роблять свою справу добре! Спільного, не дивлячись на зазначені вище різні підходи до оцінки подій та їх чинників, виявилось багато. І це дає надію на розвиток діалогу та поглиблення розуміння між нами, українцями.

Потрібно зустрічатися, говорити, спілкуватися, шукати та знаходити додаткові аргументи для вирішення ситуації без застосування насильства в підтвердження того, що «Схід та Захід разом!»

________________________________________________

What Brings us Together and What Tears us Apart, Or: What’s so Scary About Kharkiv?
By Kateryna Levchenko

I spent two days in Kharkiv, the city I left nearly 17 years ago. The town where my parents, friends, relatives and colleagues. The city that I visit nearly every month. The city that inspires me and makes me marvel, that charms me and offends me at one and the same time.

Despite the short time that I was there, I was able to meet up with a lot of different people... different ages and views, different jobs and specializations. The one thing that they all had in common was an education (and not just a paper one)—teachers, lecturers, academics, managers of various kinds, government workers, business owners, and free artists. They also had in common one and the same question from the very start: “So, how’s it going in Kyiv now?”

“Where you are, in Kyiv” makes it sound so far away, as though in another country or even in another lifetime. I had the impression that there was no contemporary television or internet, no perennial infamous Hyundai train that, provided it doesn't freeze, links our two cities in four hours.

Where you are, in Kyiv. The city that no one understands and no one can explain. A different city, which is now equal to a foreign one. And that's why you hear such phrases as:

You, in Kyiv. Us, in Kharkiv.

What do you need that for? It's nice and quiet here.

You started it. We won't let it happen.

Others went to you. Our people are different.

That’s just what’s needed, disperse ’em by force. Here, everything’s nice and quiet.

But amidst this kind of intentional or semi-conscious confrontation, most people said the same thing this, too, shall pass. You can't do this to people. We're worried. We're thinking about Kyivans. We're feeling for you. Hang in there.

 And common attempts to find answers to certain questions: How did this happen? Can we stop this? How can we stop it? Why isn't the president doing anything? Why is he ignoring the people? Why didn't the Government resign at the beginning of December? Or at least a few ministers? Why didn't they sit down to talk? Who are these provocateurs? Will they declare a state of emergency? In Kharkiv too? How can we work this out? How can we stop the violence and the abuse? How can we prevent turning into Syria, Libya or Egypt? When? When? When?

Discussions and conversations way into the night and then again until evening made it possible to make a few brief generalizations and conclusions about what was on my Kharkiv collocutors’ minds, how they are interpreting events, and also how to continue our no-longer small-town but geopolitical dialog in the heart of a unified Ukraine.

First point: How much the Maidan costs. Everybody's standing there for money.  Examples are repeated from nameless Kharkivites who personally know and who already brought UAH 20,000 and are going again and again for money. The argument that there are many there on the Maidan who don't really need money for their daily needs and themselves are supporting it in every way possible are simply not accepted or are very skeptically received. Many talk about Kharkivites who are taken to the Antimaidan from their factories and enterprises for a day, for UAH 400. You can feel the envy: the Maidan is paying more!

Second point: If everybody's there for the money, then the ideas and actions of the Maidan are being pushed by those who are paying. And the money is coming from abroad. The spontaneous creativity and ingenuity of the Maidan are unfamiliar to most of them. Even “Vitya, ciao.”

Third point: The Maidan is the business of America and Western Europe, who are organizing chaos in our country and are constantly interfering in our domestic affairs. When asked, Why? there’s usually no answer. The interference of Russia is not seen as meddling, since that’s a brotherly neighboring country. The scale of influence of Russian foreign agents, in the language of the new laws, in the form of the Russian Orthodox Church, pro-Russian political parties, Russian money and business... none of this is seen as a national security threat for Ukraine, unlike the “dangerous” influence of “the West.”

Fourth point: The activities of Svoboda, which is equated with the dissemination of fascism. Svoboda as the initiator of all radical actions and turmoil. “If Svoboda wins, we’ll all be killed.” (?) They’re fear and hate Svoboda at the same time. Any actions linked to its name are condemned without even evaluating the actions themselves.

Fifth point: The current president is disliked all around, even by those who voted for him and actively supported him in the last elections. This is inspiring. Moreover, they say, regretfully, “There’s no one to vote for,” or “So who’s better?” The argument that any person with normal managerial and political experience, of which there are many in this country, thank God, would be better because there’s no way we could go worse, is listened to with caution. Seems to be mostly accepted. Needs some justification.

Sixth point: The longing for a leader. “We have no leader” echoes like a refrain. Tiahnybok scares them (see above), Yatseniuk is seen as incapable of running the country. The most sympathy (but not trust) seems to go to Klitschko. With considerable skepticism and presumptions. Arguments that a leader is not a messiah are almost rejected out of hand.

Seventh point: Rarely raised, but it did come up, was that worry that the Maidan would force the Ukrainian language and fear that the Russian language will be banned. The language issue, from what I saw, was more frequently raised prior to the Maidan and now seems to be moving into the background. This could be one sign that this issue has been inserted into social discourse in Eastern Ukraine artificially, to agitate people during quieter times. Right now, no one is bringing it up and it has taken its proper place.

Eighth point: Restrictions on human rights and freedoms, the government’s attack on society, the consequences for all of Ukraine, especially that part that is loyal to the current regime, that were represented by the bills that were “passed” on January 16 are not seen as a serious problem that will affect every single citizen. The way these bills were “passed” is rejected by specialists and more than one person thought they should be declared null and void.

Ninth point: The practice of selling off the country, corruption and bribery were more likely to be excused than condemned. But Lukashenko’s comment that a country is in trouble when all the business is given to the president’s son while the wives and mistresses of top officials make policy was received positively all around. But corruption and bribery is justified: everybody else is on the take, so I take too.

Tenth point: Police actions are mostly justified. The argument is that the police are protecting themselves against attackers. People are attacking the police. The police and Berkut are only following orders, so they’re innocent. The police should be more brutal, not only with “provocateurs,” but also with demonstrators. And in any case the Maidan should have been broken up long ago. At the same time, there is nearly zero trust in the police, other law enforcement agencies and the courts. And everyone wants a peaceful situation to the situation and peace.

I travelled there, knowing that there would be lots of talk. I hadn’t seen most of my friends and collocutors since before the situation started and I didn’t know their mood. And I have to say that, despite the many diverging thoughts, I was impressed by how many opinions and views coincided with mine. Internet and independent television and radio really do a good thing! There turned out to be a lot that we all had in common, despite various approaches to assessing events and the factors behind them. That gives me hope that dialog can evolve and a deeper understanding can be reached among us Ukrainians.

We need to get together, to talk together, to look for—and find—additional arguments to resolve the situation without the use of violence, in order to firmly be able to say, “East and West are together!”

From Ukrainian translated by Lidia Wolanskyj.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Євгенія Гринь.
Євгенія Гринь 25 січня 2014 року, 18:30

З недавніх пір я живу в Криму і можу сказати, що майже всі перераховані пункти цілком можна застосувати також і до кримчан. Ні, я не узагальнюю, не кажу про всіх і кожного (взяти хоча б кримських татар і людей із плакатом "ЯЛТА" на Євромайдані). Але, на жаль, скептиків таки більшість. Ті, з ким спілкуюсь тут, приблизно мають такі ж погляди на ситуацію, що склалася. Так, ніби всередині них щоразу, коли ведеться розмова про Євромайдан і все дотичне до нього, борються дві ідентичності (даруйте за чорний гумор, але згадався Толкінівський Ґолум зі своїм роздвоєнням особистості). І сперечаються вони часом так гаряче, що зайвий раз подумаєш, перш ніж витрачати свій час і нерви, щоб переконати їх у протилежному...

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.