Про нездоровий прогноз зі Здрою

4 жовтня 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1092 переглядів

Про нездоровий прогноз зі Здрою

На початку вересня 2012 р. мені було випало відвідати польську Криницю-Здруй, де відбувся ХХІІ Економічний форум. Цей Форум колись задумували як Давос для посткомуністичного світу, де лідери постсовєтських і центральноевропейських країн могли б обговорювати економічні, політичні та соціяльні питання. Із часом участь европейського Сходу ставала дедалі меншою, а Центру Европи – все більшою. Але ні українці, ні росіяни, ні білоруси не були чужі на цьому ярмарку ідей. До цього разу.

Останніми роками я на Форум не їздив. Але 2012 року став організатором одного з круглих столів у рамках Форуму. Три дні участи в дебатах про сьогодення і майбутнє нашого реґіону витворили таку пізнавальну ситуацію, в якій я майже зі стовідсотковою певністю побачив наше близьке східноевропейське майбутнє. Адже на цьогорічному Форумі було чітко артикульовано нову якість постсовєтського світу: період переходу завершено.

Застосування концепції «Перехідного періоду» (т.зв. «transition») для постсовєтського реґіону, напевно, від початку було хибною ідеєю. Коли я говорю про хибність, то маю на увазі таке:

1) Коректність дослідницької оптики транзитології було порушено позанауковим ідеологічним чинником упевнености в тому, що людська історія рухається єдиним маґістральним шляхом проґресу. Модернізаційний шлях Заходу, з такого погляду, постає не унікальною культурною подією, а універсальною моделлю, повторюваною в будь-якій політичній культурі. Оптимізм цього універсалізму засновано на добрих побажаннях ученого люду народам, які – в ідеалі – можуть досягти рівня прав і свобод західних націй, але «застрягли» на маґістралі історії або пішли довгими «обхідними шляхами» девіянтної модернізації.

2) Спочатку модель «переходу» було розроблено для опису подій у Латинській Америці. Уважалося, що політичні культури народів цього реґіону були створені під цивілізаційним впливом Madre España. Сам початок европейської соціяльної модернізації було пов’язано з відкриттям Америк і становленням колоніяльних імперій. Тому дослідники мали підстави припустити, що західна матриця розвитку впливає і на соціяльно-економічні та політичні системи таких країн, як Арґентина або Болівія. Біда в тому, що ця гіпотеза вже у 1970-х роках набула статусу самоочевидного «наукового факту», за допомогою якого вивчали проґрес (а найчастіше – реґрес) латиноамериканських країн. Міряючи по собі, орієнталісти-транзитологи все частіше дивувалися, чому латиноамериканські країни, рухаючись модерним шляхом, так і не прийшли до взірця західного успіху.

3) Із падінням СССР концепцію, створену для Латинської Америки, економісти, історики й соціологи почали застосовувати до посткомуністичних суспільств Східної та Центральної Европи. Саме вживання терміна сиґналізувало про те, що науковці переживають виразний дефіцит ідей і понять для роботи з подіями в посткомуністичному світі. Але ця виразність не заважала теорії Переходу стати маґістральною для розуміння двох декад після розпаду Союзу. Сама концепція «перехідного періоду» була оптимістичною. Вона обіцяла, що Перехід відбудеться, тобто відбудеться якісна зміна суспільств таких країн, як Україна чи Білорусь. Десь у підсвідомих глибинах наукової думки вірилося, що цей перехід веде до демократії та вільного ринку.

Здавалося нормальним, що Перехід відбувається в різних посткомуністичних суспільствах із різною швидкістю. Там, де модернізаційний вплив ЕС був усесильним (у Польщі, Чехії та Словенії), суспільства спромоглися побудувати і демократичний політичний режим, і порівняно вільні ринки. Там, де Захід впливав менше, перехід відбувався повільніше і з історичними коливаннями (в Угорщині, Словаччині, Румунії та Болгарії). Там, де західні структури мали спорадичний вплив, Перехід забуксував і далі, однак, обіцяючи прекрасне майбутнє. Білорусь (як і декілька невизнаних постсовєтських державних утворень) виглядала дивним випадком «совєтської реставрації», відхиленням від правильного Переходу. Але транзитологи знаходили і в режимі Лукашенки ознаки неминучого transition’у. З огляду на сказане, в термінах «неоптимістичного» аналізу це можна описати так: Перехід відбувся там, де вирішальним було «зовнішнє управління» західних держав.

Там, де політичні еліти зберегли самостійність, ресурсна станова держава (термін С. Кордонського) відновила свої структури. Тимчасовий занепад ресурсної держави в 1990-х призвів лише до того, що цей тип політичної організації помножився на теренах більшости постсовєтських країн.

Застосовуючи термінологію, яка погіршувала можливість зрозуміти ситуацію та передбачити її розвиток, дослідники сучасности в нашому реґіоні втратили шанс у реальному часі спостерігати, як ледь помітно у країнах цього реґіону відбулося закріплення традиційних для наших політичних культур політичних систем. Систем стабільних, систем надовго.

Власне кажучи, ХХI століття для України (вкупі з Росією, Білоруссю та іншими сусідами на Схід і Південь) набуло стійких ознак, які навряд чи зміняться протягом наступних, скажімо, чотирьох-п’яти десятиліть. Відтак наше майбутнє прояснилося і стало передбачуваним.

Отже, це майбутнє має приблизно такий вигляд:

Державні інститути працюватимуть як організації з розподілу основної маси ресурсів країни. Традиційні установи, що було загубилися на кілька десятиліть після розпаду Союзу, відновили себе у своїх виняткових правах розподільника всього, що є в країні.

Єдиним способом участи громадян у політиці будуть вибори – вибори в тому вигляді, який ми бачимо і в нинішній Україні, і в Росії, і в Білорусі. Ротація еліт, тобто зміни груп, що контролюють той чи інший центр влади, відбуватиметься незалежно від виборів. Їхня конкуренція матиме характер «візантійських інтриґ», коли непередбачувано змінюватимуться імена керівників, але незмінним залишатиметься контроль за збором та розподілом ресурсів через державні установи.

Природно, ані суд, ані поліція не виконуватимуть функцій, артикульованих у писаному праві. Наші політичні системи і далі потребуватимуть двозначности: назви інститутів не відповідатимуть їхнім цілям, формальні функції не збігатимуться з реальними. Але називатимуться інститути, як зауважив у форумних дискусіях Микола Рябчук, термінами зі словника «демократичної риторики». Наша локальна ніша в глобалізованому світі – імітування демократії при жорсткій внутрішній олігополії та олігархії.

Підприємництво, самозайнятість, місцеве самоврядування та інші ліберальні забаганки буде дозволено як безпечний уклад (тобто певний тип господарювання) на марґінесі системи. Гіперцентралізація – управлінська ідеологія країн нашого реґіону, і зміниться вона не скоро.

Такий песимістичний образ майбутнього, звичайно ж, потребує сильної арґументації. Особливо тому, що прогнозований світ безнадії суперечить і еґоїстичному прагненню особистого успіху, шанси на який украй малі в настільки жорстко невільному суспільстві, і альтруїстичному бажанню успіху друзям та близьким, і науковому припису, згідно з яким прогностичні висновки не мають бути емоційно забарвлені.

Мої арґументи на користь викладених висновків такі:

1. У момент, коли ресурсна держава у формі СССР не змогла подолати кризу власної леґітимности, її політична система загинула. Розгубленість колишніх еліт і занепад традиційних інститутів давали можливість постсовєтським суспільствам вийти зі своєї історичної колії. Однак позірно непередбачувана сума дій індивідуальних і групових акторів призвела до того, що ресурсний тип держави повстав із попелу – і тепер у розмаїтті національних держав. У всіх випадках держава, як і раніше, є суцвіттям «установ», що контролюють збір і розподіл ресурсів. У цих умовах уявлення про політичні чи економічні права можуть формально міститися в законах, але не можуть бути чинними правилами взаємодії людей.

2. Можливість створити ринок капіталів не було реалізовано. Капітал і похідна від нього грошова логіка капіталізму стали лише одним із багатьох марґінальних укладів поряд, скажімо, з феодалізмом. Замість обміну капіталів відновлена суспільно-економічна модель заснована на обміні ресурсами, де не ринок, а державні установи та зрощені з урядовими структурами корпорації відповідають за збір та обмін певного типу ресурсу.

3. Обраний на початку 1990-х тип приватизації створив маленьку, демографічно незначущу групу власників. Особливість цієї групи – її фундаментальна потреба взаємодіяти з держустановами для захисту власности, леґітимність якої сумнівна в очах більшости населення. Справжніми громадянами такої республіки, як Україна, є великі власники, що водночас є чиновниками чи власниками т.зв. «політичних партій», тобто формального каналу управління держустановою в інтересах власника. Задля керування одним із ресурсів – мешканцями території республіки, багатомільйонними масами невласників-негромадян – справжні громадяни потребують інститутів збереження порядку: поліцейської держави, керовано-авторитарного правителя, управлінської централізації та придушеного місцевого самоврядування, а також значної корпоратизації економічного життя (тобто зведення малого та середнього бізнесу до ролі малозначущого економічного укладу).

4. Постсовєтська олігархія побудована на внутрішній суперечності між фундаментальним принципом приватного інтересу та основоположною логікою публічно-правового характеру держави. Держави нашого реґіону описують у термінах «системної корупції» з огляду на те, що дескриптори помилково сприймають модерний поділ на приватну та публічну сферу за нормальний і значущий для наших країн. Насправді ж такий поділ стався лише у фасадній частині державного оформлення; реальне управління ресурсами проводиться у вигляді хіязматичного зрощення приватного інтересу великих власників із публічними інструментами.

5. Встановлена система політичних, економічних та соціяльних відносин є нестійкою. Аби більш-менш стабілізувати ситуацію, населення залучають до клієнтських структур державних установ і корпорацій, які розподіляють ресурси так, що населення сприймає їх у термінах мінімальної, але прийнятної справедливости. У цих термінах, наприклад, місцеві й парламентські вибори – це не делеґування своїх представників до парламенту (це лише формальна гра), а момент отримання різними групами населення деяких ресурсів для власної життєдіяльности (дороги, садки, школи).

Під час дискусій на Форумі Ігор Гринів назвав нинішню стабілізацію політичної системи «реставрацією». Він говорив про реставрацію совєтського способу облаштування політичного та соціяльно-економічного життя суспільства в сучасній Україні. На мою думку, він водночас має рацію і помиляється. Це не Совєтський Союз проростає в нашій політичній реальності. Гнітючий «бур’ян» політичної культури нинішньої Східної Европи має значно глибше коріння. Він розцвів у Російській імперії. Він же відродився – всупереч первинному задуму його творців – у Совєтському Союзі. Він же повстав із руїн СССР, визначивши устрій нашого життя і життя наших дітей-онуків в Україні.

На початку 1990-х здавалося, що розпад Союзу дає старт особливій, неповторній долі кожного із постсовєтських народів. Справді, Білорусь швидко стала на шлях несвободи. Росія впадала з крайнощів ліберального хаосу в крайнощі путінізму, дорогою переживши декілька воєн. Україна довго озиралася, перш ніж – крок уперед, два назад – занурилася в свій авторитаризм. Для мене 22-й Форум став лобним місцем, із якого відкрилися риси нової епохи в історії нашої країни. Разом зі своїми північними і східними сусідками Україна перебуває поза европейським контекстом розвитку. Нам більше немає про що говорити із сусідами на Заході. Політичну систему ресурсної держави реставровано в країнах Східної Европи. Наше неевропейське майбутнє знову стало зрозумілим і передбачуваним.

Вестернізація була можлива в Україні 1990-х. Вона була можлива лише у формі «зовнішнього управління» з боку США або ЕС. Однак Захід задовольнявся малим: Центральною і – вимушено – Південно-Східною Европою. На це не варто ображатися. Коли знову настане момент руйнування системи і виникне можливість реалізації нових державних проєктів, слід буде враховувати неуспішний досвід і 1917 року, і початку 1990-х.

 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.