Про несмиренне ненасильство

13 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1303 переглядів

Про несмиренне ненасильство

Вночі з на 11 січня, рівно за місяць після невдалого штурму Майдану міліційними спецпідрозділами, протестувальники здобули ще одну важливу перемогу над каральним режимом і над своїм страхом. Це сталося не на самому Майдані, а на Святошині, близько до мого мешкання, тому я мав змогу швидко прибути на місце події, довідавшись про неї, як уже стало звичним, із Фейсбуку, а повернувшись додому, описав на своїй сторінці свіжі враження. Несподівано для мене це свідчення очевидця стало досить популярним (за мірками моєї непопулярної сторінки), тож я доповнив його ще одним постом, де відповів на поставлене в одному з коментарів запитання. Протягом наступних двох днів я стежив за іншими враженнями про цю подію, котрі доповнили й дещо скориґували мої. Тепер хочу трохи впорядкувати свої думки.

Отже, 10 січня в Києво-Святошинському районному суді виголошували вирок «васильківським терористам» – трьом праворадикальним активістам із того містечка, звинуваченим у намірі висадити в повітря пам’ятник Лєнінові в іншому містечку, Борисполі. Як указували численні коментатори (наприклад, Роман Чайка: http://tsn.ua/analitika/spravedlivist-yaka-vzhe-ye-329116.html), звинувачення шите білими нитками, тому будь-який згідний із ним вирок не лише активісти праворадикальних організацій, а й уся опозиційно налаштована громадськість не могли не сприйняти як розправу. Кількасот людей зібралися під судом і після оголошення вироку – як вони й очікували, звинувачувального, хоч і трохи м’якшого, ніж прокурор просив, – спробували перешкодити вивезенню підсудних і виїздові судді, якого вважали одним із катів. У відповідь на ці протизаконні дії (але не протиправні, бо спрямовані проти прикритого законом порушення прав!) бійці «Беркуту» вкотре вдалися до геть непропорційного й відверто садистського застосування сили, не просто відсуваючи протестувальників зі шляху машин, а вже після їх проїзду брутально б’ючи всіх підряд. Януковича, котрий запевняв західних лідерів про відмову застосовувати насильство до учасників мирних протестів, хтось із його підлеглих знову «підставив» – якщо не припускати, що він сам наказав удаватися до насильства в тих випадках, коли відмова від нього могла бути сприйнята як ознака слабкости режиму, що лякає його навіть більше, ніж західні санкції.

До суду я йти не хотів, бо захищати людей із по суті нацистськими поглядами мені, попри усвідомлення несправедливости чинених щодо них дій, було все-таки неприємно. Та коли стало відомо, що там «Беркут» б’є людей і задля шансу на опір треба, щоб людей було якомога більше, ми з дружиною негайно поїхали (це теж Святошин, тобто нам близько), проте застали вже лише групу міліціонерів, які чемно запевнили нас, що тут ніхто нікого не бив, от тільки якісь люди в масках потовкли вікна, тому тепер проводяться слідчі дії, тому вони досі стоять. Повернувшись додому, я знову поліз у Фейсбук, аби з’ясувати, чим же там під судом усе насправді закінчилося, а натомість дізнався, що воно зовсім не закінчилося, а просто перемістилося на кілометр і далі чекає на мою участь. Зухвалі активісти Автомайдану заблокували біля Святошинського райвідділу міліції кілька автобусів із беркутівцями, котрі щойно били людей під судом. Блокада Беркуту – це нове слово в протестах: не вони нас блокують, а ми їх! Ну, не те щоб блокуємо, просто кільканадцять автівок водночас зламалися з усіх боків від автобусів, тож поки не приїхав евакуатор (а він так і не приїхав), грізні бійці міністра Захарченка чи поїхати на базу не могли. Хіба б пішли пішки до підігнаних кудись запасних автобусів, якби не вважали це приниженням, а потім і пішки вже було би складно, бо швидко підтягнулися сотні (а потім і кілька тисяч) людей, тож довелося б її знову бити, та ще й на очах у десятків журналістських і сотень телефонних камер. Тому вони сиділи в оточених автобусах, час від часу виходячи, щоб захистити їх від нападів радикальних протестувальників, тоді знову заходячи всередину, знову виходячи, і так багато разів…

Як і місяць тому, народ підтягувався повільно, але зрештою показав, як його багато. Знову це були не так галицькі дядьки й партійні активісти, яких зазвичай бачиш на Майдані, як молоді й не дуже молоді кияни, інтеліґентного вигляду та з правильною мовою, хоч і доповнюваною подеколи лайкою. Спершу переважала українська, бо було більше активістів, а потім стало більше російськомовних, які, втім, кричали головно українською, виказуючи цим сприйняття її як мови революції чи української політики загалом (це сприйняття помітне й у поведінці протестувальників на Майдані).  Спочатку, коли людей було досить мало, більшість із них стояла трохи збоку (ті, хто бігали й кричали, здавалися провокаторами чи неадекватами), хоч багато хто намагався переконувати беркутівців, які переважно мовчали, але часом і відповідали (до речі, переважно українською з вимовою сільських хлопців). Було видно, що в одному з автобусів стоять Луценко з дружиною, тобто намагаються домовитися, але неясно було, про що саме. До речі, для мене стало відкриттям, як мало бачиш, якщо не лізеш у саме пекло подій, тобто не нариваєшся на перший удар кийком, бо вже на відстані п’яти метрів видно тільки спалахи камер і хаотичний рух тіл, якому важко надати адекватного значення. Але потім я випадково опинився зовсім поруч біля чоловіка з розбитою головою й заплилим, наче вибитим оком – і з жахом упізнав у ньому Луценка. Було незрозуміло, чому побили саме його, якщо всіх інших (поки що) не чіпали, і від цього ставало ще страшніше. Чулися крики, хтось бігав туди-сюди, почали під’їжджати машини «швидкої». Атмосфера загострилася до краю.

А за якийсь час хтось із прибулих депутатів оголосив, що ментівські начальники таки назвалися й показали посвідчення, тож беркутівців можна пропускати до райвідділу міліції. Але натовп не погодився, вимагаючи, щоби показали всі. Зрештою домовилися, що всі беркутівці знімуть маски, тобто відкриють обличчя для фіксування на сотні наших камер, і люди сп’яніли від відчуття перемоги. Я знову опинився зовсім близько біля коридору, який зробили для проходу «Беркуту», і бачив рішучість людей не дати їм пройти, не відкривши облич і не відчувши повною мірою нашої зневаги. Частина прошмигнула в масках, але далі коридор просто перекривали, доки вони не поступалися.

Так «Беркут» мимоволі знову дам усім нам – і тим, хто весь час стоїть на Майдані, і тим, хто вже за кілька днів після 11 грудня повернувся до своїх справ, – відчуття перемоги. Перемога в тому, що ми (всі учасники облоги, хоч із дуже різними внесками в здобутий результат) змусили беркутівців поступитися вимозі відкрити обличчя, тобто дати себе ідентифікувати для майбутніх розслідувань. Вони втратили відчуття безкарности та всевладности над народом (надто що зрозуміли, що начальство кинуло їх напризволяще, погодившись виконати вимогу натовпу замість кинути на нього підкріпленння). А народ, відповідно, здобув відчуття сили – хай трохи оманливе, але вкрай потрібне.

Звісно, це відчуття п’янить і часто спонукає до ескалації вимог і не цілком гідної поведінки (дехто намагався або силоміць здерти маску з тих, що не хотіли знімати, або змусити деяких зняти також шоломи чи принаймні скляні заборола на них, а дехто, здається, не відмовлявся й від стусанів). Але хоч бачив далеко не все, я абсолютно впевнений, що більшість учасників не намагалися задовольнити свою сверблячку побитися чи спрагу принизити іншого, що тимчасово виявився слабшим. Іще коли слабшими здавалися ми, найголовнішим гаслом було «Посвідчення!», тобто чітка вимога, яка окреслювала дуже компромісні й демократичні (тобто зорієнтовані на майбутнє справедливе судочинство, а не негайний безжальний самосуд) межі тиску. Від насильства з боку радикалів і провокаторів захищали беркутівців і депутати, й загін охорони Майдану (його бійці прийшли якраз перед «проведенням крізь коридор» і відіграли важливу роль у його ефективному виконанні), і багато начебто звичайних людей. Якби всі беркутівці зняли маски, а ще краще – шоломи, то натовп був готовий вітати їх мало не з вдячністю. Коли кілька з них таки зняли шоломи, люди стали плескати в долоні й кричати «Молодці!» Я був ошелешений цією раптовою зміною настроїв і мусив нагадати своїм сусідам у натовпі, що ті люди, можливо, щойно били протестувальників під судом (хоча, може, й не били і саме тому відкрили обличчя). Тобто настанова на ненасильство, на щастя, була закладена в різних частинах натовпу, тому вона зрештою і перемогла. І ця перемога ненасильства, готового чинити опір насильству, і є головною нашою перемогою: усіх нас, хто там був, і всіх, хто готовий із таким «несмиренним ненасильством» солідаризуватися – сподіваюся, не тільки на Фейсбуці, а й на Майдані, котрий «там, де ми», тобто всюди, де борються.

Нова перемога дала всім нам відчуття сили та впевнености. Це саме те, що сьогодні потрібно. Треба розуміти, що більшість киян не ходитиме щодня на Майдан, але в критичній ситуації прийде на допомогу й потому відчуватиме свою причетність до маленької перемоги як підставу для оптимізму щодо перемоги революції загалом. Тому організатори протесту мають мудро використовувати цей революційний потенціял, час від часу закликаючи людей прийти й захистити якийсь рубіж. А в проміжках між цими захистами на Майдані стоятиме хоч і небагато людей, але з відчуттям, що в слушний час нас буде мільйон.

І на завершення: дякую, Автомайдане, що заварив цю солодку кашу перемоги. Зовсім не поділяючи, певно, поглядів засуджуваних і більшости тих, хто прийшли їх захистити, автомайданівці  рішуче стали на боротьбу з репресивним режимом, слушно вважаючи його більшим злом, ніж нечисельні націоналістичні радикали, – і своїм учинком підштовхнувши до такого вибору багатьох інших далеких від націоналізму людей. Хлопці й дівчата, ви герої, без перебільшення. Особливо Дмитро Булатов: я бачив, як він говорив із беркутівцями, як наражався на перший кийок, але все одно наполягав, щоб вони відкрили обличчя, як відкрив він і сотні людей поряд із ним. Як стояв поміж карателями в бойових обладунках і радикалами (чи провокаторами) в масках, вперто намагаючися присоромити перших і вгамувати других. Героям слава!

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.