Про неморальну непрофесійність і способи її подолання

14 травня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1868 переглядів

Про неморальну непрофесійність і способи її подолання

Нещодавно я мав чергову прикру нагоду переконатися в жахливому стані української соціогуманітарної науки й необхідності радикальних змін у її організації. 6 травня на засіданні спеціалізованої вченої ради в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ зіткнулися дві думки щодо дисертації, присланої з Державної атестаційної комісії (ДАКу, в минулому ВАКу) для повторного розгляду – тобто вже один раз захищеної, але для ДАКівських чиновників чимось підозрілої. Як належить у таких випадках, було створено комісію з трьох осіб, яка мала прочитати текст і подати висновок, що його вся рада потім могла підтримати або не підтримати, тобто погодитися з присудженням ступеня чи ні (це рішення ДАК потім має затвердити або не затвердити). Я був одним із членів комісії, і моя позиції щодо дисертації принципово відрізнялася від позиції двох інших.

Вони вважали, що загалом усе нормально, хоч є окремі вади (чільне місце серед них посідали граматичні помилки, тобто текст банально не вичитаний). Тому присудження ступеня слід підтримати, а водночас радити ДАКу викликати дисертантку й керівника та посварити за недбальство. Я ж доводив, що наукою там і не пахне, літератури з теми авторка не знає, замість аналізу просто виклала купу різних, часто не дуже пов’язаних із заявленою темою фактів і міркувань, а формулювання новизни викликає сміх крізь сльози (вона, наприклад, уперше довела, що політика держави може не збігатися з діями окремих інститутів). Тобто, підсумовував я, підтримувати таке ніяк не можна.

Питань у колеґ не було. Взагалі. Тексту вони не читали (до ради надійшов усього один примірник, і його вивчали тільки члени комісії), але збиралися вирішувати долю дисертації та, в певному сенсі, людини без жодних запитань, тобто, певно, й вагань. За ставленням до членів комісії, що висловлювали ті чи ті пропозиції, до керівника дисертації або до когось іще. Навіть з огляду на протилежність думок членів комісії, інші члени спецради не побажали нічого уточнити, щоб виробити власну думку про те, кому ж варто вірити. Голосування було 15-4 на користь підтримати, тобто успішне. Когось, я отже, переконав, але результату – блокування халтури – не досяг. Треба було змиритися й далі проводити свою розкладацьку діяльність або ж вийти з ради на знак протесту, тим паче що випадок цей уже не перший. Натомість я просто сказав: "Колеги, це ганьба!"

Один із тих, хто пропонував дисертацію підтримати й тому сприйняв мій закид перш за все на свою адресу, висловив обурення моєю спробою тиску на колег, які – дивовижна шляхетність – чемно вислухали перед цим мою думку. Мене звинуватили також у неповазі до колег та нетолерантності до іншої думки. Усі закиди слушні. Я справді вдався до (слабкого) морального тиску, бо не бачив іншого шляху протистояти тому, що вважав неморальністю, поєднаною з непрофесійністю. Я також не розумію, як можна неморальність поважати чи бути до неї толерантним. Я, мабуть, чинитиму так і далі, хоча це ускладнюватиме психологічний клімат мого співіснування з колеґами й за певних умов може змусити мене від співіснування відмовитися. Але не хотілось би подарувати їм такої сатисфакції.

Увечері того дня я написав про цей випадок на Фейсбуці, на власній сторінці та в групі HISTORIANS.IN.UA, від членів якої очікував професійного інтересу до стану справ у соціогуманітарній науці. На завершення допису я поставив кілька риторичних і водночас дуже важливих запитань. Як можна забезпечувати якість (наукову, але не тільки) за умов повсюдного поєднання непрофесійності й неморальності, коли друга допомагає відтворювати першу? Як можна проводити спрямовані на забезпечення якості реформи, не усунувши тих, хто в них принципово не зацікавлений і не має моральних гальм, які заважали б їм саботувати зміни? Як боротися з цим саботажем за умов демократії, коли одна людина – один голос, тож думка професіонала й прибічника змін має таку саму вагу, як думка халтурника й саботажника? Як можна поєднати університетську автономію та бажання уникнути торжества аморальної непрофесійності в усіх її автономних осередках?

Обговорення допису виявилося досить жвавим, хоч зосередилося на проблемі запобігання таким випадкам, як я описав, і майже не дійшло до тих загальніших питань, які я поставив наприкінці. Особливо багато дописів було у Historians, адже деякі учасники групи мають не лише професійний інтерес у реформуванні системи організації наукової діяльності, а й досвід знайомства з системами інших країн, а отже, змогу порівнювати й пропонувати, що саме з чужого досвіду варто запозичити. Оскільки обговорення тривало паралельно на двох сторінках, більшість членів одного кола не могли читати того, що говорилося в іншому. Тому я вирішив переказати найчастіше висловлювані пропозиції та додати власні міркування щодо їх прийнятності. Користуючися запрошенням редактора сайту «Критики» Олега Коцюби, подаю ці міркування в спеціально створеному колективному блозі.

Отже, найчастіше пропонувалося просто оприлюднювати тексти поданих до захисту дисертацій: не лише, як тепер, виставляти один примірник у бібліотеці закладу, де захист відбуватиметься, а подавати весь текст на спеціальному сайті, де його зможе побачити й ще до захисту оцінити кожна зацікавлена особа. Більшість учасників ФБ-обговорення сподівається, що ознайомлення зацікавленої громадськості з текстами дисертацій чинитиме моральний тиск на членів рад, не даючи їм – чи бодай деяким із них – підтримувати явну халтуру. А отже, сприятиме підвищенню якості дисертацій та професійності носіїв наукових ступенів і, зрештою, наукового середовища загалом. Мені це сподівання видається наївним, адже моральний тиск може діяти лише на моральних людей чи в моральному середовищі, здатному зробити некомфортним навіть життя неморальних. На моральність тих, хто голосують на підтримку дисертації, неякісність якої їм вичерпно продемонстровано, сподіватися не випадає. Як і на те, що моральніші колеґи, дізнавшись про такі голосування, влаштують неморальним обструкцію: не запрошуватимуть співавторами, рецензентами, опонентами тощо. Нині в українській науці, принаймні соціогуманітарній, обструкції частіше зазнають борці з неморальністю, тоді як неморальна більшість успішно зберігається завдяки круговій поруці: сьогодні я підтримую твою халтуру, а завтра ти – мою (або мого родича, приятеля, аспіранта тощо). Люди, які не мають чого запропонувати навзамін, нерідко мусять платити, але для «своїх» діють неписані домовленості про взаємну відмову від моральних і професійних критеріїв.

Звичайно, сильний тиск громадськості міг би принаймні в особливо кричущих випадках підтримки халтури зробити професійне й навіть особисте життя підтримувачів не дуже комфортним, як робить він сьогодні життя деяких українських суддів, що ревно служили режимові Януковича, чи російських митців, що схвалюють аґресивну політику Путіна. Але, по-перше, такий тиск можливий тільки в справді виняткових випадках, коли саме винятковість ситуації спонукатиме сторонніх людей покинути власні справи й узятися за боротьбу з неморальними членами якоїсь там спецради: писати про них у ВАК чи в газету, приходити на захист і висловлювати протест, пікетувати сам виш чи академічний інститут або якось інакше привертаючи увагу суспільства до того, що коїться. А по-друге, як науковець я не можу радіти перспективі демаршів обуреної громадськості на засіданнях і лекціях у вишах та інших засобів «прямої дії». Адже добре знаю, що такі вияви можуть, якщо їх не стримувати, дійти аж фізичного усування революційними студентами ретроґрадних професорів із-за кафедри, як було 1968 року на Заході, а за «належного» спрямування владою – до совєтського таврування на партійних зборах та китайського побиття «ворогів народу» руками й ногами хунвейбінів. Тому я все-таки вважаю, що критерії оцінювання наукової праці мають виробляти й застосовувати самі фахівці, без тиску партійних активістів та готового йти на їхній поклик натовпу. Інакше кажучи, що моральність і професійність не можна принести ззовні наукового середовища: вони мають вирости й перемогти всередині.

Натомість іззовні можна накинути правила організації наукового життя, які цій перемозі сприятимуть. Друга головна пропозиція якраз і стосувалася таких правил. Учасники Historians застерігали, що це не мають бути формальні «вимоги до дисертацій», посиленням яких ВАК/ДАК уже не раз ощасливлював наукову спільноту. Додаючи головного болю здобувачам та іншим причетним до захисту особам, такі вимоги майже не впливають на якість захищених робіт. Науковці наголошують, що треба змінювати сам механізм оцінювання якості: як указував, зокрема, Остап Середа, є випробувані західні механізми, до них і треба перейти. Замість нинішнього захисту перед чисельною «радою», більшість членів якої мають дуже віддалений стосунок до теми й голосують, не читаючи тексту, та ще й таємно, тобто не несучи відповідальності за свій вибір, пропонується якнайшвидше перейти до захисту в спеціально створених комітетах із кількох знавців саме цієї теми (дібраних із різних наукових установ, міст і, можливо, навіть країн), котрі муситимуть відповідати за схвалення чи несхвалення тексту власною репутацією.

Навіть якщо цей проґресивний механізм буде запроваджено (деякі дискутанти висловлювали сумнів, що у влади вистачить волі зламати опір наукових «бонз» та їхніх політичних покровителів), я зовсім не певен, що він розв’яже проблему неморальної підтримки непрофесійності. Такий механізм сприятиме професійності лише тоді, коли тиск середовища перешкоджатиме членам таких комітетів чинити неморально, тобто свідомо підтримувати неякісні дисертації задля грошей, взаємної підтримки чи якихось інших «благ». Адже нині навіть добрі фахівці нерідко підтримують погані праці, зокрема й відверто заявляючи про намір голосувати «за» (не кажучи вже про те, що часто голосування буває одностайним, тому таємність не ховає нікого). Очевидно, що гадана користь такої підтримки (навіть якщо це лише збереження добрих стосунків із науковим керівником дисертації) переважує для них завдану шкоду, тобто надання халтурі статусу наукової праці, а її авторові – статусу науковця й права впливати на наукові перспективи інших. Інакше кажучи, більшість людей не вірить у «краплю в океані», зате вірить у нажитих ворогів, не кажучи вже про втрачені «блага». Тому в спеціальних комітетах більшість людей також голосуватиме за погані чи принаймні поганенькі дисертації, тим паче що їхніми керівниками зазвичай будуть добре знані оцінювачам люди, з якими вони завдяки роботі над близькими темами не раз перетиналися. Тиск громадської думки може спонукати більшість науковців не бруднитися об відверту халтуру, але навряд чи перешкодить підтримувати формально прийнятні, а сутнісно порожні дисертації, що нічого не додаватимуть до наукового знання (адже очевидною ця порожнеча буде лише для нечисленних фахівців із розглядуваної теми, думка яких – навіть якби вони захотіли її висловлювати – не конче буде переконливою для нефахової громадськості, що мала б той тиск чинити). Щоб ретельне й сумлінне оцінювання стало не винятком, а правилом, потрібна критична маса науковців, що переймались би власною репутацією та станом справ в українській науці більше, ніж матеріальним збагаченням і психологічним комфортом. Вона може з’явитися лише внаслідок радикальної зміни кадрового складу, тобто звільнення одних людей і запрошення на працю інших.

Тому проблема належного оцінювання нових науковців є частиною більшої проблеми оцінювання «старих», зокрема літніх. Задля реальних змін треба було б відправити на пенсію участь всіх осіб понад 70 (а краще понад 65) чи принаймні заборонити їм займати керівні посади, на яких вони або самі стають оцінювачами, або впливають на їх добір. А на звільнені посади призначити – за проведеним по-новому, згідно зі справжніми критеріями наукової якості конкурсом – молодих людей із західною освітою та/чи західним досвідом праці, бодай тимчасової. Очікуване спрощення нострифікації закордонних дипломів має відкрити таким людям шлях в українські виші та (доки вони існуватимуть) академічні інститути, а скорочення загальної кількості посад і відповідне збільшення платні на тих, що залишаться, могло б заохотити їх цим шляхом іти. Найкраще було би провести одноразову переатестацію всіх науковців і залишити тільки тих, хто відповідатиме суворим критеріям наукової якості. На жаль, очікувати політичної волі для аж таких реформ не випадає: і через спротив «заслужених» кадрів, і через небажання владців вирішувати соціальні проблеми звільнених (адже не всі із них будуть пенсійного віку), і через нерозуміння самої потреби настільки радикального кроку. До того ж постає питання про те, хто ж проводитиме таке доленосне оцінювання. Учасник дискусії серед Historians Володимир Гуцул запитав (не знаю, чи не жартома): «Може варягів викликати? Вікінгів? З далеку? Чужих, принципових і жорстоких. Котрі б рубали халтурників на капусту. І тоді б у руській землі, чи пак в українській науці порядок би настав...». Я особисто був би не проти, але знову ж таки: хто зважиться покликати? І чи все вони зможуть оцінити, адже в деяких ділянках українознавства фахівців поза Україною майже немає, тож оцінки «варягів» були б радше формальними, а не сутнісними. І чи не вважатимуть таке суто зовнішнє оцінювання принизливим українські науковці, навіть професійні й моральні? Нарешті, якщо вимогу поєднання викладацької та наукової діяльності вишівських кадрів не буде скасовано, то чи не обернеться сувора атестація другого виду діяльності відсутністю кадрів для першого? Власне, таке поєднання не конче є виправданим, але це питання виходить поза мою сьогоднішню тему.

Доведеться, певно, змиритися з тим, що радикальних реформ не буде й муситимемо задовольнятися нерадикальними. Халтуру не вдасться негайно прибрати скрізь, але можна буде почати прибирати подекуди. Якщо таки буде запроваджено автономію університетів, їхнє керівництво саме вирішуватиме, як і з кого формувати ради чи комітети для оцінювання дисертацій та проведення поточної атестації наукових кадрів. Тоді ДАК уже не перешкоджатиме клепати халтурних докторів окремим професорам і цілим університетам, котрі дбатимуть не про репутацію, а про гроші та кругову поруку. Водночас тим вишам, що захочуть робити гроші не на хабарях, а на репутації (яка зрештою обернеться великими ґрантами й готовністю вступників добре платити за якісне навчання), ніхто не заважатиме запровадити замість постійних рад спеціальні комітети й запрошувати туди справді кваліфікованих і принципових науковців, зокрема й закордонних. І з часом докторати із таких університетів цінуватимуться на ринку праці (не лише українському й не лише академічному) непорівнянно вище, ніж із халтурних. А потім деякі виші з числа других захочуть увійти до кола перших. Звісно, це довгий шлях, але, як зауважив Михайло Винницький, в інших ділянках було так само: «В економіці вага репутаційного фактору "дозрівала" десять років. Пригадайте собі 90-ті – хіба хтось тоді переживав про свій бренд?». До того ж автономія може пришвидшити диференціацію: на тлі відверто халтурних дипломів і ступенів багатьох університетів швидше дозріватимуть репутації тих небагатьох, де правила будуть суворіші, а якість – вищою.

В одному з таких університетів я матиму честь працювати. Якщо покличуть. Або оголосять конкурс, у якому не соромно буде брати участь. Сподіваюся, це станеться раніше, ніж мені виповниться 65.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.