Про небезпеку історичного арґументу, або Розпач та утопії українських інтелектуалів

25 вересня 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1315 переглядів

Про небезпеку історичного арґументу, або Розпач та утопії українських інтелектуалів

За останні кілька тижнів, у розпал передвиборних пристрастей, двоє поважних українських інтелектуалів майже одночасно виступили на шпальтах популярної преси з програмовими статтями. Програмовими для утопічних проектів, на жаль.

1. У першій із них виявила себе імперіалістична туга. Петро Толочко («Без империй прогресс невозможен») оприлюднив панегірик імперіям, руйнування яких “збурили історичний розвиток, завдавали йому непоправних утрат”. Шановний академік наводить традиційний для прихильників імперій арґумент: державний устрій імперій дозволяв акумулювати ресурси для великих проектів, для поширення культури і становлення цивілізацій. У тезі: “Не цивілізації створювали імперії, але імперії – цивілізації”, – весь пафос цього виступу.

У цьому ж (ідео)логічному ряді містяться вислови, що виправдовують імперіалізм:
“Не випадково європейські народи, які опинилися в імперській орбіті античних держав, у наступні періоди постійно випереджали в розвиткові своїх сусідів, яких оминула доля бути підкореними”.
Або:
“Завдяки їй (Київській Русі як частині “візантійської співдружності націй” – М.М.) багато народів (угро-фінських на північному сході та тюрків на півдні) долучилися до християнської традиції в її візантійсько-руському православному варіанті і в підсумку взяли участь у створенні загальноруського культурного простору”.

Слід віддати належне авторові, який погоджується із закидами імперіям у високій ціні, що її платили підкорені народи за приналежність до “прогресу”. Та, звісно ж, тут-таки з’являється й виправдувальне “але”: “якщо говорити про цивілізаційні надбання, то необхідно визнати, що саме імперський шлях розвитку забезпечував людству максимальний прогрес”.

Як і належить імперіалістичному дискурсу, висновок розмислів шановного історика має політичний характер: автор виправдовує прогресивність Радянського Союзу і передбачає становлення нового імперського проекту. Петро Толочко взяв на себе важку роль “віддавання належного” імперії загалом та СРСР зокрема в добу, мислення якої оперує не лише штампами на кшталт “тюрма народів” та “імперія зла”, але й образами ГУЛАГу, геноциду, терору, тоталітаризму, “кривавих земель” та “совку”. Водночас, академік Толочко пророкує й унормовує очікування майбутньої Євразійської імперії на уламках колишнього Союзу.

2. Другим симптоматичним текстом стала артикуляція туги за націоналістичним раєм. Йдеться про колонку Максима Стріхи на Українській правді від 20 вересня 2012 р. («Будуймо свою альтернативну державу!»).

Сповнений ненависті до “імперії Романових-ульянових-джугашвілі-шикльгруберів, далі за списком”, автор пропонує облаштувати “альтернативну державу слова” як прихисток “свого” “національного буття”. В міркуваннях доктора Стріхи “Україна кравчуків – кучм – ющенків була бодай почасти своєю”, а “країна януковича – азарова – клюєва – колеснікова, далі за списком, є відверто чужою”. Рідний край став чужим, і це потребує ненасильницької відповіді (хоча чому ненависть до ближнього має зупинитися перед насильством – не пояснено).

У відповідь на остаточну чужість колись напівсвоєї України автор пропонує ненасильницьку протидію цьому Чужому, якого в тексті ототожнює зі Злом. “На жаль, українці, може, на покару за їхню надмірну толерантність до різних виявів неприхованого зла, знову приречені розбудовувати альтернативну державу, як робили їхні предки в імперії Романових чи в міжвоєнній Польщі - за комуністів і нацистів репресивний режим негайно й жорстоко припиняв будь-які прояви несанкціонованої громадянської активності”. Ще, в якийсь момент, Чуже поширюється на все російськомовне, хай би хто був автором – росіянин чи українець. І вся розмова завершується неодмінним політичним висновком: “Будь-яка альтернатива сьогоднішньому режимові - краща”. Відповідно, автор закликає до творення своєї альтернативної держави: “Я не знаю, чи довго нам доведеться знову жити в "альтернативній державі слова". Але, якщо ми не візьмемося творити її всі разом, ми точно приречені на довічне скніння під "найпрекраснішою і найсправедливішою у світі владою імператора Тиберія".” Причому, “всі разом” - це ті, хто цінує слово тільки однієї мови, як випливає з тексту.

3. Обидва виступи так і напрошуються на сатиричну, іроніну чи пародійну відповідь. Емоційна відвертість, сентиментальна щирість та ірраціональна арґументація інтелектуала робить його вразливим до кпинів. Та чи буде цей сміх таким же щирим, як і лейтмотив розпачу в голосах шановних учених?

Із надзусиллям я стримаю свою по-запорізьки анархічно-в’їдливу реакцію на емоцію колег із північної столиці та зверну увагу на справді важливе у спробах запропонувати альтернативу безвиході, в яку потрапив Український проект. Критика сучасної України з боку “імперіалістів” та “націоналістів”, за великим рахунком, спирається на одну й ту ж консервативну логіку: наявне — оскільки воно не відповідає уявленням про історичну справедливість — не має права на існування.

Ця несправедлива наявна сучасність не поважає історично зумовлені суб’єкти дії – імперію та націю. Перебуваючи начебто в різних ідеологічних таборах, шановні автори відтворюють консервативні картини ідеального минулого та плекають альтернативні проекти майбутнього, спільним для яких є брак людяного.

У знеіндустріалізованій та реаграризованій суспільній думці України дегуманізація відбулася не через “постав” техніки, а через “підставку” історії. Буяння пам’яті притлумлює розмову про людське. Історична логіка примушує говорити про метафізичні службові поняття (мова, етнос, нація, імперія, держава) як про справді-наявне, а отже, і про носія прописанних у бутті атрибутів, зокрема й прав. У дебатах про мовну політику забуто людину як єдиного суб’єкта права. В оцінці імперії йдеться про велич і “важливість для людства” цивілізаційних проектів, але відводиться погляд від убитих індивідів та поневічених доль, екологічних катасторф та втрати “малих” культур. У мріях про альтернативу інтимних структур племінної держави не просто відтворюється, а й посилюється корінна похибка етнонаціоналістичних розбудовників України останніх десятиріч: саме буття (не національне, ба навіть цивілізаційне, а просте тут-присутнє, що проявляється в житті конкретної людини та очевидної громади) руйнуватиме режим, який плекає дозвіл на сорокарічний канібалізм Мойсеєвого міфу. Пошук ідеалу справедливості в історичній минувшині ніколи не дозволить сучасності бути “своєю”.

Утопія – це спроба уникнути ризиків майбутнього через повернення до вигаданого минулого. Утопічне мислення – неминуча і невід’ємна частина суспільного міфологічного ландшафту. Але чи завдання інтелектуалів полягає у підтримуванні української міфоманії? Чи можуть арґументи, які дедалі більше фраґментують наше суспільство, посприяти пошукам раціональних підстав для солідаризації нашого суспільства? Інфантилізм утопій може стати джерелом лише посилення проблем сучасності, ворожнечі та відчуження людей і громад, які живуть в одній країні. Справжня альтернатива, як і дві декади української незалежності, лежить у сфері домовленостей із застосуванням розумних арґументів та прийняття плюралізму індивідуальних і колективних буттів нашої країни.

 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.