Про національний прапор і західні ЗМІ

8 грудня 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
7
1050 переглядів

Про національний прапор і західні ЗМІ

(Please scroll down for the English version.)

Деякі статті західних ЗМІ про події в Україні викликають у мене почуття подиву, якщо не занепокоєння. Звісно, не всі: є там і серйозна аналітика. Але, на жаль, трапляється різне. І річ навіть не в тому, що західні ЗМІ намагаються навмисно спотворити інформацію; це радше проблема мови і системи переконань, характерних для західного світу, але не для посттоталітарного. Але ж зміст усе одно страждає.

Наприклад, фото демонстрантів, які кидають камінням у “Беркут,” облетіли весь інтернет. Західний читач або глядач може так зрозуміти, що протести у нас аж ніяк не такі мирні, як то було заявлено, і порівняти те, що бачить, із протестами, скажімо, у Франції у 2005 році, коли палали машини. Парадигма впізнавання вже є, і унікальна природа Майдану стає невидимою за вже відомими структурами. А підкреслювати варто якраз унікальність української ситуації: це посттоталітарна країна, яка намагається вийти зі сфери впливу свого сусіда-колонізатора; і протести, які сколихнули її – мирні.

Дуже часто коментарі під такими фото – мінімальні, щось на кшталт “протестуючі шпурляють камінням у міліцію”. Які саме протестуючі? У яку міліцію? Неясно. Сумнозвісний дезінформатор світового маштабу, консервативне агенство Фокс Ньюз пішло ще далі і заявило таке: “Поки опозиційні лідери закликали оголосити загальнонаціональний страйк і продовжити мирні вуличні протести, кілька тисяч людей відділилося від основної маси і рушило до Адміністрації Президента. Кілька сотень із них, вбравши маски, кидали камінням у міліцію і намагалися прорватися крізь ланцюг міліціонерів, використовуючи для цього трактор. Після кількох годин протистояння, міліція силою відігнала нападників”. 

Західні ЗМІ, здається, не усвідомлюють, що ті, хто кидає каміння – не протестуючі, але провокатори, і що тут ми маємо у дії улюблену тактику КГБ (чи радше ФСБ). Цю тактику з успіхом застосовують в Росії і Білорусі. Існують цілі команди провокаторів – у тому числі і “спортсменів”. Ця тактика дискредитує мирний рух, жахно виглядає у новинах та підриває довіру. Дискредитація – улюблена зброя Путіна. Знову ж таки, українцям цього пояснювати не треба, але на Заході про це ще не всі знають.

Наталія Якубчак на своїй сторінці Фейсбука розмістила дуже влучну фразу – про те, що ми – дивна країна, тому що наш символ протестів – це національний прапор.[1] На Заході національний прапор та інша символіка – це двозначна річ: з одного боку, вона репрезентує націю, з іншого – бюрократію, адміністративні системи, одним словом, все те, що складає машину влади, і може – потенційно – становити загрозу для індивіда. “Нормальна” державна машина завжди несе в собі цю двозначність: вона захищає, але і стримує (забороняє), і це її типова діалектика. Це те, що французькі філософи позначають як відмінність між поняттями “puissance” (“хороша” влада) і “pouvoir” (“погана” влада).

Але в Україні національний прапор – це символ відходу, нарешті, від Росії (ідеться про політичний аспект взаємин) і цінностей, які та пропагує, - і входження у нову фазу – політично, соціально та ідеологічно. Національний прапор і гімн були довгий час під забороною. Наші національні символи не були по-справжньому частиною “нормальної” державної машини, бо ми ще такої машини не мали – а тому є вільними від “pouvoir”  - “поганої” влади (а купка гангстерів, які захопили були країну, не рахується – їх ніхто не ототожнює із власне-державою).

І в цьому зв’язку варто розглянути іще один типовий месидж західних ЗМІ – цього разу взятий із статті БіБіСі, набагато шанованішого агенства, - журналісти якого теж, проте, буває, грішать необізнаністю, що веде до комунікаційних помилок.

Стаття починається так: “Прем’єр-Міністр України Микола Азаров закликав опозицію зупинити розпалювання політичних пристрастей”. Сам факт цитування Азарова тут дуже показовий. Він, мовляв (як нас інформує далі стаття), попередив демонстрантів, аби вони не порушували закон. Таким чином, західний журналіст ігнорує специфіку української ситуації і застосовує парадигму типово західного ставлення до владних структур. На Заході прем’єр-міністр, навіть якщо його чи її ненавидять особисто  - це насамперед посада, інститут – так само як і президент.

Багато хто у Сполучених Штатах ненавидів Джорджа Буша-молодшого, але але якою би великою не була особиста антипатія, як би люди не протестували проти немилого їм політика, існує межа: людське життя має вагу, і це головне. Любити його чи ні – справа смаку, але Джордж Буш не дуже-то скаже з трибуни із усміхненою паханською відвертістю, що він “не заздрить” комусь із журналістів. А якщо скаже… ну, тут уже медіа не залишаться осторонь. Іншими словами, існує чіткий поділ: - це – особистість, а це – інститут.

У тоталітарних країнах (які зараз – посттоталітарні і пост-колоніальні, але все ж не позбулися історичного багажу: його не так і просто позбутися, це займає час) межі того, що можна, а чого не можна зробити з людиною, якраз і немає, а політичні інститути нового демократичного типу ще занадто слабкі, аби витримати тиск певних “особистостей”, котрі узурпують владу і відповідні привілеї. І це визначає картину. Ми не сприймаємо наш уряд – такий, яким ми його знаємо – як структуру, яка нас захищає. Микола Азаров не користується ніякою повагою у населення, навіть як інститут. Уявімо собі, що Барак Обама забрав у Білла Ґейтса Майкрософт – просто тому, що йому так забаглося. 

А в Україні саме такі речі і відбувалися, і вже досить довгий час. Цитувати Азарова як легітимне джерело влади – означає відсилати до системи цінностей, які формувалися віками демократії. У нас цього зараз немає. Наші політики вивчили мову політики, її дискурс, але вони використовують її лише для тго, щоб брехати власному народу і цілому світу. І світ вірить, бо це єдина мова, яку він знає. А насправді - Янукович пролив кров на Майдані. Якби це були совєцькі часи, він би людей упік у Гулаг.

Якось я порівняла свій тоді ще український паспорт із паспортом друга із Сполучених Штатів. У штатівському паспорті до власника документа чемно зверталися на “ви”, пропонували номери телефонів, за якими можна подзвонити у випадку труднощів за кордоном, і тон був дуже гуманний. Мій же український паспорт містив лише безособові речення на кшталт “забороняється”. Забороняється їсти смажену картоплю, підстеляючи під тарілку паспорт. Забороняється дихати, жити і відчувати. Все забороняється. Ніяких номерів телефонів: хай дохне, гад, раз виїхав за межі зони.

Громадянин України – не людина із тим що називається “суб’єктність”, тобто здатність до дії. Це всього-навсього лялька, зліплена із м’яса, і своїм життям вона завдячує державі, колективному тілу, у зв’язку з яким вона тільки і має право на життя. Цілком впізнавана стилістика, та сама, з якої починаються аушвіци і гулаги і номери на грудях. Правда, з паспортами у такому тоні і номерів не треба. У старих демократіях уряд – i те, що захищає, і те, що забороняє. У нас – тільки те, що забороняє. Він нас ніколи ні від чого не захищав.

І це варто взяти це до уваги, аби не цитувати знову Азарова як джерело легітимної влади і не наводити його апеляції до закону, який він і ціла банда регулярно нищать.

А наші протести таки мирні.

[1] Фейсбуківські нотатки, які лягли в основу цього допису, я робила англійською, і призначалися вони насамперед моїм західним друзям.

 

--------------------------------

On Ukrainian National Flag and the Western Media

Oksana Lutsyshyna

When I read some of the articles by Western media about the Ukrainian protests, I feel a little concerned. This of course does not relate to each and every article dealing with the recent events in Ukraine; however, all kinds of information circulate “out there,” and it is important to make sure that the western reader has the correct picture. It is not that the articles in question are trying to skew the picture or are biased on purpose; it is more the problem of language and the system of beliefs that we are dealing with here: the ones natural to the west, but not to Ukraine. Nevertheless, the choice of language can also distort the story and make it sound biased. I feel like it is one of our tasks to offer explanations and correct the said biases.

For instance, the photos with the protesters throwing stones at the riot police have been all over the news. A western reader or viewer may think that the protests are not truly as peaceful as they were proclaimed to be, and compare them with the protests in, for example, France in 2005, when the protesters burned cars: the paradigm for recognition already exists, and the unique nature of Ukrainian Maidan will be overshadowed by the familiar structures. And yet, the uniqueness of the Ukrainian situation is exactly what deserves to be stressed here: it is a post-totalitarian country trying to cut ties with its colonialist neighbor, Russia, and engaging in peaceful protests.

Often, there are few commentaries to accompany the pictures, just short captions, something like this: “the protesters were throwing stones at the riot police.” The notorious Fox News went even father and produced the whole article that states the following: “While opposition leaders called for a nationwide strike and prolonged peaceful street protests to demand that the government resign, several thousand people broke away and marched to Yanukovych's nearby office. A few hundred of them, wearing masks, threw rocks and other objects at police and attempted to break through the police lines with a front loader. After several hours of clashes, riot police used force to push them back.”

What the western media miss here or do not know is that those throwing stones are not the protesters, but the provocateurs. This is an old KGB (or, now FSB – Russian secret police, who cultivates the KGB’s methods and embraces its noxious heritage) tactics, successfully and frequently used in Russian and Belarus. There are special paid teams of provocateurs and semi-“sportsmen” who are trained to disturb the people. This tactics discredits the movements, looks terrifying on the news, and destroys the spirit, - hopefully, showing the west that Ukraine is not peaceful after all, and should not be welcomed in the EU. Discrediting is a favorite strategy of Putin.

A Facebook friend of mine, Natalia Yakubchak, wrote on her wall that we are a strange country whose symbol of protests is the national flag.[1] This phenomenon may, again, be not something entirely obvious to the west, where the national flag, just like other national symbols, is ambiguous: on the one hand, it represents the nation and everything it comprises, on the other – the machine of power with all its administrative, bureaucratic, and potentially threatening to an individual characteristic features. The "normal" state machine is always an ambiguous entity: it protects, but it also restrains, and this is its usual dialectics; something that French would label “puissance” (the “good” power) and “pouvoir” (the “bad” one). But in Ukraine, the national flag is the symbol of departing from Russia (as a political conglomerate and despotic regime) and its values, and entering a new phase, politically, socially, and ideologically.

The national flag and anthem are that which was banned and hidden for many years on end, and now are being rediscovered as hopeful symbols, and not in the sense of national superiority, as it was with many nationalisms across Europe (which led to wars), but as a basis for new self-identification. Our national symbols do not point at the state machine and the “pouvoir” so much, because we had no such normally functioning machine. Our flag was never appropriated by the latter (it was only abused by the army of gangsters that have been in power for a few decades, but nobody thinks of them as the "state").

And in this respect, I want to look at another article with a typical message; this time, it is a one by BBC, a much more respectable institution; which, despite its respectability, commits similar communicative mistakes.

The top line goes as follows: “Ukraine's Prime Minister Mykola Azarov has called on the opposition to stop escalating "political tensions". Quoting the Prime Minister Mykola Azarov who (supposedly) told the protesters to go home, and tried to calm the unrest, warning the protesters against violating the law, means falling into the trap of applying the western paradigm of attitudes towards power structures /governments, without understanding what the Ukrainian situation is. In the west, The Prime Minister (or President), no matter how hateful, is a position; it has to be respected as a position /institution.

Many people in the US hated George W. Bush, but that did not mean that what he said was not quoted as word of president and treated accordingly, because no matter how vehemently the west can protest its own governments, and how passionately fight for the rights, in the countries where human life is valued there are limits to what can and cannot be done - to governments, to the people, or to the media. In other words, there is a clear distinction between personality and institution.

However, in the totalitarian states (that now have turned post-totalitarian and post-colonial, but still comprise a lot of the baggage from the past), there are no limits as to what can and cannot be done to a person, and the political institutions of the new democratic kind have been, so far, too weak to withstand the pressure of certain “personalities” who, basically, usurp power and the privileges that come with it. This is what defines the attitudes and the actions. We do not see our government as a structure that protects us. Mykola Azarov, the Ukrainian Prime Minister, is not respected, not even as institution. To illustrate the point, I can suggest imagining that, for instance, Barack Obama confiscated Microsoft from Bill Gates, just because he could. How much respect would you have for him and his methods? Such injustices were going on in Ukraine for quite a while; and before independence, during the Soviet times, it was a million times worse.

Quoting Mykola Azarov as a source of legitimized power means referring to the typically western system of values that were formed during centuries of democracy. Our politicians learned the discourse of politics, but they speak it only to tell lies to their own nation and to the world. And the world believes them, because this is only language it speaks. Example of translation: “President” in the world means somebody elected to take care of the nation; but in Ukraine, “president” means someone who rigged the elections to rob the nation, to use the money to build himself a palace and to install there a golden toilet bowl in the guest bathroom, to apply violence, and to neglect his duties. President Yanukovych ordered the protesters beaten; if it were the Soviet times, it would have been so much worse – camps and executions.

Once I compared my then-Ukrainian passport to a friend's US passport. The US passport addressed the passport holder as "you," gave phone numbers to call if in trouble in another country, and was generally very humane. My then-Ukrainian passport contained an impersonal text about "what is forbidden.” It is forbidden to bend the passport. It is forbidden to have the passport expire. It is forbidden to breathe, to live, and to feel human.

A Ukrainian citizen is not a person with what they call subjectivity, or capacity to act and to have rights. It is a human meat doll that owes its mere life to the state, part of its collective body, elements of which do not function without the connection to the whole. If it dares go abroad, let it die there, no phone numbers for help. This unmerciful stylistics reminds us of camps and numbers instead of names, doesn't it? Sadly, this is exactly the tradition that we are coming from, and not the one of an old democracy where the government is both protective AND restrictive. Ours is JUST RESTRICTIVE. So, perhaps, this is worth considering when writing about our protesters supposedly throwing stones, and our “prime ministers” appealing to the law they destroyed long time ago.

And give us credit: our protests are truly peaceful.

[1] This text emerged from my notes on Facebook in English, directed to my Western friends.

 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.