Про Народне об’єднання «Майдан», його раду та що з цим всім робити

23 грудня 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
4520 переглядів

Про Народне об’єднання «Майдан», його раду та що з цим всім робити

(Please scroll down for the English version.)

22 грудня всі з нетерпінням чекали на «план наступу», анонсований, зокрема, Юрієм Луценком у його Фейсбуці. Для багатьох це було скептичне очікування — на п’ятому тижні протестів слово «наступ» людям реалістичного світогляду здається занадто сильним.

«Буря й натиск» справді не відбулися, поступившись місцем більш конструктивній, аніж войовничій ініціативі: Майдану оголосили про створення Народного об’єднання «Майдан». Попри деяку тавтологічність цього радісного повідомлення, в суті своїй воно позитивне. Давно ходили розмови про те, що реальний, забарикадований та змерзлий, Майдан треба доповнити, а з часом і замінити віртуальним. Люди не можуть сотнями тисяч стояти на вулицях протягом надто довгого часу. Але структури, створені за останній місяць, необхідно зберегти і поставити на постійну основу. Це забезпечить подальше існування протестів у альтернативних формах, а також швидкий збір наступного Майдану при потребі.

Народне об’єднання «Майдан» могло би стати інструментом такого збереження структур. Могло би, якби було громадським об’єднанням з мільйонним членством, про яке писав у своєму блозі Ігор Луценко: з прозорим фінансуванням та скромною участю партійних структур. Втім, оголошений сьогодні ж список членів ради Народного об’єднання «Майдан» не додає оптимізму щодо такого розвитку подій. А список «співголів» цієї ради — тим більше.

Анатолій Гриценко в своєму блозі нарахував 18 представників «партійно-депутатського корпусу», як він це назвав, справедливо завваживши, що для органу з 38 чоловік це забагато. Я, обраховуючи співвідношення політики/громадськість, нарахувала відповідно 21 проти 17, і пізніше поясню, чому.

Серед семи «співголів» присутні лише два представника «громадськості»: Сергій Квіт та Руслана Лижичко. Інші ж п’ятеро — політики, прикрашені ще й ритуальною присутністю ув’язненої, а тому цілковито зайвої в реальних керівних органах Юлії Тимошенко.

Багато хто закликає не критикувати надміру опозицію, не проводити чітку межу між політиками та громадськими діячами, бо мета у всіх одна, а зараз як ніколи потрібна єдність.

Нам справді потрібна єдність. Втім, це не означає, що всіх людей, які добиваються зміни чинної влади, можна розглядати як моноліт. Я не сумніваюся в тому, що політики щиро бажають нашого успіху і щосили працюють на нього, попри важкі умови. Але не треба забувати про те, що всі ми, так звані громадські активісти, зараз працюємо на Майдані всупереч своїм кар’єрам: зазнаючи фінансових збитків, відкладаючи вбік прямі службові обов’язки, призупиняючи тимчасово свій малий бізнес. Натомість політики працюють на Майдані на свої кар’єри, на майбутні рейтинги та зростання — не лише, але в тому числі. Як по вашому, це може не впливати на відмінності в наших підходах, потребах та вимогах?

Саме тому я нарахувала 21 політика замість 18, як у пана Гриценка. Бо я дораховувала сюди і тих, хто наразі діє в громадському секторі, але має серйозний політичний анамнез і, ймовірно, подальші політичні амбіції. Наприклад, Ігоря Коліушка, депутата Верховної ради двох скликань, чи Зоряна Шкіряка, з його досвідом депутатства в такому хлібному і складному для чесного політика місці, як Київська міськрада, мені складно вважати людьми, позбавленими стереотипів і стратегій, характерних для професійних політиків. Юрія Луценка, попри його тимчасову відстороненість від безпосередньо політичної діяльності, теж зараховувати безоглядно до громадських діячів не варто. У випадку нашої перемоги двері до політики для Юрія Луценка будуть знову відкриті.

І слава богу, до речі. Він цілком може мати мої виборчі симпатії одного дня. Та й дехто інший з того списку в «раді Майдану» теж, імовірно. Моє обурення складом цієї ради пояснюється не антипатіями, а тим, що ні цей склад, ні спосіб його обрання не відповідають нашій основній меті — поміняти систему, а не лише імена в ній.

Ми хочемо рухатися до громадянського суспільства, до суспільства відкритості. То чому б не почати з Народного об’єднання «Майдан», з цього дітища, народити яке нам справді конче потрібно? Давайте з’ясуємо: як саме делегувалися та обиралися кандидатури? На яких підставах і ким? Чи справді цю раду можна вважати радою Майдану?

Дехто з користувачів Фейсбуку переконували мене, що в цій соцмережі відбувалося голосування за «раду Майдану» і що оголошений склад в цілому відповідає його результатам. Голосування і справді відбувалося, от тільки в його результати той, хто формував список, точно не зазирав. Анатолій Гриценко в цьому голосуванні набрав 278 голосів, Святослав Вакарчук — 123 голоси, мер Львова Андрій Садовий — взагалі 679, але їх в раді немає. Єгор Соболєв набрав натомість 20 голосів, Зорян Шкіряк — 14 голосів, але в раді вони є. Олександр Турчинов, який урочисто оголошував всю цю нову радість зі сцени, взагалі в тому голосуванні отримав один (1) голос.

Ні про які інші голосування серед широкої майданної спільноти мені, наприклад, не відомо. Жодної людини, яка безпосередньо працює над життєдіяльністю та самоорганізацією Майдану, в списку не помічено. Крім хіба Ігоря Луценка, який за таких умов приєднуватися відмовляється. Та ще Андрія Парубія, який з’явився там просто зараз, поки я пишу ці рядки, вочевидь, внаслідок хвилі обурення в соцмережах через його відсутність.

Варто нагадати про опитування, проведене 7 і 8 грудня Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним інститутом соціології. В його результатах ми можемо знайти, скажімо, такі цифри: лише 5% учасників вийшли протестувати на заклик опозиції, лише 4% є членами політичних партій, лише 2% приїжджих приїхали за сприяння партій (абсолютна більшість приїжджих — 92% — добиралися самотужки). Чи не здається при такій соціології Майдану трохи дивною перевага політиків над громадськими діячами в раді, яка буцім-то цей Майдан представляє?

Інститут «співголів» у «раді Майдану» взагалі пахне погано прихованим бажанням контролю. Для чого він взагалі потрібний? Функції головуючого можуть бути перехідними, представницькі чи переговорні повноваження можна ситуативно делегувати окремим членам шляхом голосування. Можливо, деякі опозиційні політики просто почуваються незатишно, коли не сидять у якійсь умовній президії?

Склад ради оголошений відкритим до збільшення та змін. Що, власне, і відбувається: за час, поки я пишу цю колонку, зі списку зник Арсен Аваков, натомість з’явилися там Тетяна Чорновол та Андрій Парубій. Ніби-то це добрий знак, така відкритість. Але: рада з 38 чоловік уже є завеликою, щоб ефективно виконувати свою основну функцію — радитися. Якою стане її ефективність, якщо додати туди ще 10? А 20? Це перетворить її в символічний, цілковито бездіяльний орган.

Ну і головне питання: чи може взагалі бути легітимною (нехай не з юридичної, з етичної точки зору) така рада Майдану, яка утворилася без жодного виборчого процесу? Без сумніву, швидко провести щось, що б не було сміховинною імітацією демократичних виборів, на Майдані в нинішніх умовах малореально. Хоча б тому, що Майдан плинкий та непостійний в своєму складі, та й взагалі, розсіяний не лише Києвом, а цілою країною і навіть Інтернетом. Але може, спершу варто було б хоча б поставити таку можливість на порядок денний? На Майдані безкоштовно та самовіддано працюють геніальні організатори, не виключено, що вони і вибори можуть нам організувати.

Наша мета — міняти систему. Про це не хочеться думати, але: опозиційні політики також є частиною цієї системи. Вони звикли до її правил, вони не можуть змінитися за мить чи навіть за місяць. Я не сумніваюся, що для багатьох із них відкрите суспільство і верховенство права справді є ідеалом. Тільки вони поки не здогадуються, як важко бути звичайним політиком у відкритому суспільстві, а не опозиційним — в майже авторитарному. Це означає жити кишенями навиворіт і думками напоказ. Без кулуарних домовленостей і непрозорих рішень. Без відчуття власної винятковості та вищості.

В ефірі «Громадського телебачення» Мирослав Маринович, в цілому прихильний до ідеї створення «ради Майдану», слушно відзначив: було дуже дивно, що рішення про заснування Народного об’єднання «Майдан» та формування ради зачитували політики. Тільки політики. Жодного громадського діяча на сцені, якщо не вважати таким Юрія Луценка, звісно. Видимо, наші лідери опозиції поки не можуть знайти для себе іншу, менш патерналістську роль, ніж роль мудрого провідника, лідера, на якого дивляться з надією. Тобто не можуть знайти собі місця саме в тому громадянському суспільстві, куди разом з нами прагнуть. Бо в ньому політик — це лише рід занять. А не титул чи високе звання.

Думаю, громадськість має допомогти опозиції змінитися разом із системою. Для початку варто донести до її розуміння кілька простих вимог щодо можливої «ради Майдану»:

1) вона не може бути створена ось таким кулуарним чином;

2) їй не просто не потрібний, а протипоказаний інститут «співголів»;

3) Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок та Віталій Кличко не можуть брати особистої участі в роботі такої ради — їхня спокуса тиснути «лідерським» авторитетом на інших учасників може виявитися завеликою і призвести до неефективності обговорень;

4) кількість партійних представників має бути в такій раді мінімальною, буквально до 1 представника від партії;

5) в склад ради буде доречно ввести людей, які на практиці проявили себе як талановиті організатори, облаштовуючи інфраструктуру Майдану;

6) кількість членів ради не мусить перевищувати 15-20 чоловік, де кожен був би представником певної ширшої групи, настрої якої він може більш-менш об’єктивно донести до колег.

Певна, якщо нам вдасться швидко знайти спосіб прозоро та демократично сформувати такий орган, ми ще маємо шанс дійсно народити всім Майданом громадське об’єднання неймовірної ефективності та революційної сили.

_________________________________________

What is to be done? On the Maidan People's Union and its Council
By Viktoria Narizhna

On 22nd November, everyone was waiting eagerly for the “plan of attack,” promoted by Yury Lutsenko on his Facebook page. For many, this anticipation was mixed with scepticism: by the fifth week of protests, the word 'attack' seems something of an exaggeration to the realists among us.

The “Sturm und Drang” moment didn't take place, ceding to a more constructive and less militant initiative: the announcement of the Maidan People's Union. Regardless of a certain tautology embedded in this good news, it is essentially positive. There's long been talk that we need to build on the real Maidan, barricaded and frozen, and with time replace it with a virtual version. Hundreds of thousands of people cannot stand on the streets for too long. But the structures created over the past month have to be protected and made permanent. This will guarantee further protests in alternative forms, as well as a timely gathering of people in the future when needed.

The Maidan People's Union could be the means to preserve those structures. It could be, at least if it was a civil organization with a million members, transparent financing and limited participation by political parties, as described by Yury Lutsenko in his blog. However, the recently released member list of the Council of the Maidan People's Union doesn't give much cause for optimism on that account. The list of the 'co-chairmen' of the council – even less so. Anatoliy Hrytsenko counted 18 representatives of the “party-deputy corpus,” as he called it,  stating that is far too many for a council of 38 members. Looking at the ratio of politicians and society, I counted 21 against 17. As to why, I'll say shortly.

There are only two representatives of  the 'public' among the 'co-chairmen': Serhiy Kvit and Ruslana Lyzhychko. The other five are politicians, on top of everything adorned with the ritual presence of the imprisoned (and thus completely superfluous as a Council member) Yulia Tymoshenko.

Many are calling for restraint in criticism of the opposition, not to differentiate too strongly between politicians and civic representatives: everyone's aim is the same, and unity is necessary now more than ever.

We really are in need of unity. But that doesn't mean that everyone trying to change the current administration can be treated as a single entity. I do not doubt that politicians genuinely want us to succeed and are working to make sure it happens despite all difficulties. But it shouldn't be forgotten that all of us so-called civil activists are working on the Maidan off our own backs: under financial strain, we're having to put professional obligations to one side, and thus hampering the development of our business. In contrast, the politicians are working on the Maidan for the sake of their careers, for future opinion polls and popularity. Not only, of course, but that's certainly part of it. What do you think, aren't such differences likely to be reflected in our approaches, requirements and demands?

That's why I counted 21 politicians in the Council rather than 18, as per Hrytsenko. I included those who are presently active in the civil sector, but who also have a serious political “medical history” and, most likely, future political ambitions. For example, it's difficult to treat Ihor Koliushko (twice deptuty of the Verkhovna Rada) or Zorian Shkiriak (with his experience as a deputy in the Kyiv City Council) as people without those stereotypes and strategies characteristic of professional politicians. Regardless of Yury Lutsenko's temporary isolation from direct political work, it's difficult to count him as a civil activist. The path to politics will be open to Lutsenko again if we win.

And thank God for that! He could have my political sympathies one day. Just as anyone else from the “Maidan Council” could. My indignation in reaction to the Council isn't down to plain aversion, but because neither the Council in its current formation, nor its election process, suits our main goal – to change the system, and not merely the names in it.

We want to move towards civil society. Towards an open society. So why shouldn't we start with the Maidan People's Council, that child we absolutely had to give birth to? Let’s find out: how exactly were the candidates chosen and elected? On what basis and by whom? Can we really call this Council the Council of the Maidan?

Several people have tried to convince me that the elections for the “Maidan Council” took place on Facebook and that the list completely reflects its results. Indeed, an election did take place. But with the caveat that the person who created the list has definitely not checked the results. In this election, Anatoliy Hrytsenko received 278 votes, Sviatoslav Vakarchuk (from Okean El'zy) – 123 votes, Andriy Sadovyi (Mayor of L'viv) – 679 in total. But they are not in the Council. In contrast, journalist Egor Sobolev received 14 votes, Zorian Shkiriak – 14 votes, but they are in the Council. Although Oleksandr Turchynov (Chairman of Batkivshchyna) pronounced the results solemnly from the stage, he received one vote in total.

I'm unaware of any other elections taking place among the Maidan community. The list doesn't contain one person involved in keeping the Maidan going, its self-organisation. Apart from perhaps Ihor Lutsenko, who refuses to join the council under these conditions. Or even Andriy Parubiy, who has just appeared on the Maidan as I write these lines, as a result of discontent on social media at his absence.

It's worth highlighting the results of the opinion poll carried out on 7th and 8th November 2013 by the Il'ko Kucheriv Institute for Democratic Intiatives and the Kyiv International Institute of Sociology. Here we find the following figures: only five per cent of participants came out to protest in response to the opposition, only four per cent are members of political parties, and only two per cent of non-Kyiv participants came to assist political parties (the absolute majority of non-Kyiv participants, 92 per cent, travelled to Kyiv without assistance). Does the ratio of politicians versus civil activists in the Council (which apparently represents the Maidan) not seem rather strange as a result? 

The structure of 'Co-chairmen' in the “Maidan Council” smacks of a desire for control. Why do we even need them? The functions of a chairman can be temporary, the authority to represent or negotiate could be delegated to individual members by means of a vote. Perhaps certain opposition politicians don't feel at home without some sort of presidium?

The Council has been declared open to change and extension. And that is exactly what is happening: just as I'm writing this column, Arsen Avakov has disappeared from the list, and instead Tetiana Chornovol and Andriy Parubiy have appeared. It's almost like a good omen, such transparency. But a council with 38 members is already far too big to fulfil its basic function effectively – to confer. How effective would it be if another 10 or 20 members were added? This would turn it into a symbolic and completely inactive institution.

So this is the main question: can the Council of the Maidan be legitimate (not even from a legal point of view, but an ethical) when it has been created without any sort of election process? Of course, it is unrealistic to hold an election on the Maidan at the moment, it would look like a ridiculous imitation of democratic elections. Not least of all because the Maidan is liable to change and, moreover, is scattered not only throughout Kyiv, but the whole country and even the Internet. But perhaps it is first worth at least putting that possibility on the agenda? Organizers are hard at work on the Maidan, unpaid, so it shouldn't be discounted that they could organise elections for us.

Our goal is to change the system. Although I don't want to think about it, but opposition politicians are also part of this system. They are used to its rules and cannot change instantly or even over a month. I don't doubt that many of them hold open society and the rule of law as ideals. Only they haven't guessed yet how hard it is to be an everyday politician in an open society, and not the opposition in a practically authoritarian state. This involves living with your guts on the outside and your thoughts on your lips. Without informal agreements and decisions behind closed doors. Without a sense of self-exception and superiority.

Myroslav Marynovych, who largely supports the idea of the Maidan Council, made a timely comment on the online television channel Hromads'ke TV: it would be strange if politicians announced the decision to form the Maidan People's Organisation. Only politicians. Not one civil activist on the stage, if we don't count Yury Lutsenko, of course. It seems that our leaders of the opposition still can't find themselves a less paternalistic role than the wise prophet and leader, whom we look upon with hope. That is, they cannot find a place for themselves in that very civil society that they aspire to build with us. Because in that society, the politician is just a form of employment, and not a title or rank.

I think public has to help the opposition change together with the system. For a start, we have to make the opposition understand several simple demands regarding a potential “Maidan Council”:

1) It cannot be created behind our backs like this;

2) The institute of 'co-chairmen' is not just unnecessary, but contradictory;

3) Arseniy Yatseniuk, Oleh Tiahnybok and Vitaliy Klychko cannot be personally involved in the work of this council: the temptation to put pressure on other participants might turn out to be too great and result in ineffective discussions;

4) The number of representatives from political parties has to be minimal in this council. Literally up to one representative per party.

5) People who have proven themselves in practice should be included, like those organisers involved in maintaining the Maidan's infrastructure;

6) The number of council members must not exceed 15-20 people and each person should be a representative of a certain wide group, the mood of which they can communicate to their colleagues objectively.

To be sure, if we manage to find a way to create this sort of council in a transparent and democratic fashion, then we still have a real chance to form a civic organisation that would be truly effective and a revolutionary force.

From Ukrainian translated by Tom Rowley; edited by Oleh Kotsyuba.

 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.