Про мову після революції

25 лютого 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
3079 переглядів

Про мову після революції

Доки шанси Майдану перемогти виглядали, м’яко кажучи, не дуже великими, я не хотів писати на тему мови, щоб їх іще не погіршити. Про мову, як відомо, люди мають дуже різні думки, й наголошувати ці розбіжності не хотілося: боротьба потребувала єдності лав. Доки перед сценою, на кухнях і на барикадах мирно співіснували українська та російська в усіх варіаціях і сполуках, можна було не говорити про те, як у разі успіху революції примирити прагнення однієї частини протестувальників домогтися провідної ролі української мови, нехтування якої вони вважали одним зі злочинів режиму Януковича, та бажання іншої частини забезпечити право вживати російську нарівні з українською, що його вони вважали одним із прав людини, а його забезпечення – одним зі складників європейськості. Я чекав слушного часу, щоби почати радитися з іншими фахівцями та ширшою громадськістю, які мали би пропоновані способи поєднання побажань різних частин суспільства критикувати, конкретизувати й доносити до політиків. В суботу 22 лютого мені здалося, що цей час настав: прийшла нова влада, яка має починати більш чи менш рішучі зміни в різних ділянках, тож їй треба підказувати, що варто й чого не варто робити в мовній. Бракувало приводу, тож я вирішив кілька днів його почекати – і гадки не маючи, що привід знайде мене вже наступного дня.

В неділю Рада скасувала закон Ківалова-Колесніченка, який надавав російській мові статусу реґіональної і цим, на думку критиків, становив загрозу для функціювання української мови як державної. Ухвалення цього закону влітку 2012 року здійняло «мовний Майдан», один із кількох неуспішних попередників нинішнього, переможного. Тому скасування має втішити багатьох людей, що стоять на Майдані чи підтримують його. Але сам я їхньої думки не чув, бо серед доступних мені відгуків на Фейсбуці панувало, навпаки, обурення нерозумним і невчасним політичним кроком, котрий, дуже ймовірно, посилить неприхильну реакцію на зміну центральної влади в переважно російськомовних реґіонах і дасть Росії привід висловити підтримку їхньому буцімто дискримінованому населенню – добре, якщо лише словесну. А якщо опозиційним донедавна політикам хотілося зробити ефектну демонстрацію виконання вимог Майдану, казали критики, то чому було не зліквідувати «Беркут» або, ще краще, скасувати привілеї депутатів і чиновників? Власне, на це запитання відповісти неважко: привілеїв політики віддавати не хочуть, про бажання майданного загалу мають лише приблизне уявлення, боротьбою з мовними вітряками «Свобода» намагається відчистити заплямовану репутацію серед націоналістично налаштованого електорату, а інші фракції колишньої опозиції воліють не порушувати єдності з огляду на потребу результативного голосування з низки питань, важливих для країни чи принаймні для самих політиків. Все ясно й сумно. А отже, Майдан триває: маємо змусимо політиків виконати наші вимоги або ж поміняти їх на інших, готових і здатних виконати.

Але що саме належить зробити у мовній ділянці? Чого саме Майдан (якщо припустити можливість вироблення єдиної позиції Майдану з цього контроверсійного питання) має вимагати від політиків? Пропоную своє бачення – поки що на рівні загальних міркувань.

Почну з того, що й дало привід для цього допису. Чому неправильно було просто скасувати закон Колесніченка? Не лише тому, що він посилає російськомовцям сходу та півдня шкідливий сиґнал, буцімто держава нехтує їхню мову та їхні права. Не менш важливо, що скасування повертає нас до мовного закону 1989 року, який був так само недієвим, як і цей, бо містив купу двозначних норм, не передбачав відповідальності за порушення та посилався на вже давно нечинний статус російської як мови спілкування народів СРСР. Крім того, той закон намагався накинути суспільству статуси й функції мов, абсолютно невідповідні мовній ситуації, відбиваючи волюнтаристичне сподівання його творців цю ситуацію докорінно змінити. Якщо досвід двох десятиріч чинності того закону нас чогось навчив, то маємо визнати нереалістичність сподівання зробити, принаймні в осяжному майбутньому, українську мову єдиною чи навіть головною мовою всіх суспільних ділянок на всій території України, тобто неуникність і, за деякими винятками, незагрозливість дальшого вживання в багатьох ділянках і реґіонах також російської та, меншою мірою, кількох меншинних мов. Інша річ, що вживання російської чи угорської не має поставити під сумнів не тільки формальне право, а й практичну можливість уживати українську мову для всіх, хто цього хоче – в будь-якому реґіоні й у будь-якій публічній практиці.

Тому норма закону Колесніченка, що надавала російській та деяким іншим мовам офіційного (чи, як його названо в тому законі, реґіонального) статусу на територіях із певним відсотком носіїв цих мов, є демократичнішою та європейськішою, ніж норма закону 1989 року. Адже відновлений нині закон, з одного боку, проголошує право вживати всі мови майже всюди, а з другого, обмежує можливість уживати будь-яку мову, крім української, територією, де члени однойменної етнічної (а не мовної!) групи становлять більшість населення, тобто лише в Криму для російської мови та кількох районах Закарпаття й Буковини відповідно для угорської та румунської. Не можна вважати демократичним закон, що не визнає право вживати російську мову навіть на територіях, де її носії становлять переважну більшість, та пов’язує це право з належністю до певної етнічної групи. Такий закон не лише нехтує права мільйонів громадян, а й по суті унеможливлює неухильне дотримання невідповідних суспільній реальності норм самого закону, а отже, робить по суті неминучим його повсякденне порушення, яке й відбувалося протягом усього періоду його існування, коли на Донбасі все одно говорили переважно російською, навіть в органах влади, адже її воліли й чиновники, й громадяни. А коли порушення закону стає нормою, громадянам практично неможливо захистити своє право, посилаючись на цей закон, тобто право вони втрачають. Чи цього ми хочемо?

Сказане зовсім не означає, що я вважаю закон Колесніченка адекватним і пропоную його повернути. Я багато писав про те, чому він не веде до розв’язання мовної проблеми: і у надаваних через керівництво мого інституту відгуках на різні версії цього законопроекту, починаючи з тієї, котру подав іще 2006 року Євген Кушнарьов, і в багатьох текстах для широкого загалу безпосередньо перед його ухваленням, зокрема в статті для «Української правди». Підсумовуючи висловлені там думки, скажу, що цей закон, по-перше, передбачав такий обсяг уживання російської мови, котрий перешкоджав повноцінному функціюванню української. Не лише тому, що встановлював дуже низький поріг частки мовців у населенні території (всього 10%) для надання мові статусу реґіональної, завдяки чому вона здобула цей статус на половині території країни. Ще важливіше, що низка норм закону передбачала можливість використання російської мови навіть там, де вона не мала реґіонального статусу: чи то завдяки нечітким нормам, які дозволяли вживати «одну з реґіональних мов», а не саме ту, яка мала цей статус на даній території (як-от в освіті), або завдяки відмові від державного реґулювання мововжитку в певних ділянках, яке давало перевагу тій мові, що мала більший ринок (як-от у мас-медіях).

По-друге, передбачений законом обсяг уживання російської та ще 17 мов можна було б забезпечити тільки з дуже великими витратами, яких у державних бюджетах двох років після його ухвалення закладено не було. Витрати, зокрема, пов’язані з потребою перекладу величезної кількості документів та забезпечення усного перекладу виступів на сесіях, судових процесах тощо. Ба більше, для багатьох із перелічених у законі реґіональних мов треба спочатку підготувати перекладачів і навіть тих, хто їх навчатиме, та програми й підручники, за якими це навчання здійснюватиметься. Це означає, що для імплементації закону потрібен був досить тривалий час, якого, однак, текст закону не передбачав, прирікаючи його норми на невиконання. Втім, режим Януковича й не збирався його виконувати: призначення закону полягало в демонструванні російськомовним виборцям виконання передвиборних обіцянок про підвищення статусу їхньої мови, задля якого довелося «демократично» надати цей статус також 17 іншим мовам, більшість із яких не мали жодних шансів на вживання, що цьому статусові хоч трохи відповідало б. Не випадково ухвали місцевих рад про надання реґіонального статусу стосувалися переважно російської мови, а інші здобули його лише там, де їх і раніше широко вживано: угорська в певних частинах Закарпаття, а румунська – Буковини. Кримськотатарській цього статусу не дали ніде, хоча чисельність носіїв дозволяла зробити це в кількох районах і багатьох селах Криму.

Що робити тепер, коли закон Колесніченка все-таки скасовано? Ні, в жодному разі не повертати його назад, а готувати проект нового, який усунув би вади й скасованого закону, й повернутого совєтського. Зберігаючи статус української як єдиної державної, цей закон має передбачити спеціальний статус (краще назвати його не реґіональним, а місцевим офіційним) та відповідні йому функції для російської та інших мов на територіях їх поширення. Проте поріг поширення варто підняти до 20%, що відповідає європейській практиці й водночас зменшить загальну територію офіційної двомовності, а отже, вартість її забезпечення. Єдиним винятком має бути кримськотатарська мова з огляду на сталінську депортацію її носіїв (через яку їхня нинішня частка в населенні півострова набагато нижча, ніж була в довоєнній автономії): вона повинна мати офіційний статус не лише в тих місцях, де її носіїв понад 20%, а в усій АРК. Закон має ґарантувати право вживання місцевої офіційної мови в усіх сферах суспільного життя на відповідних територіях, але водночас недвозначно зафіксувати, що вживатимуться вони поряд із державною українською, а не замість неї. Це означає, що всі документи мають дублюватися двома мовами, а чиновники (принаймні ті, які працюють із відвідувачами) мусять складати тест на знання обох мов і бутити зобов’язаними відповідати ними тим громадянами, які до них так звертаються. А щоб ці мови досить багато чиновників та інших категорій працівників добре знали, треба викладати їх у всіх школах відповідних міст і сіл – знову ж таки, поряд з українською. Загалом викладання в школах і дошкільних закладах може відбуватися, відповідно до бажання батьків, або державною мовою, або місцевою офіційною (можливо, з певним україномовним компонентом), або обома. Для вишів режим викладання має визначатися потребою підготування фахівців із певною мовною кваліфікацією, тому для юристів він буде іншим, ніж для технологів.

Ясна річ, на тих територіях, де жодна меншинна мова не має стільки носіїв, щоб їй треба було надавати офіційний статус, закон передбачатиме ґарантоване вживання в більшості ділянок лише державної (котре аж ніяк не заперечує можливості спілкування іншими мовами за згодою сторін). Водночас за достатньої кількості заяв мають відкриватися класи або й цілі школи з навчанням іншими мовами, а в суді повинно бути дозволено переклад для тих, хто не володіє українською. Крім того, закон має повернути скасоване законом Колесніченка реґулювання мововжитку в тих ділянках, де відсутність реґулювання означатиме панування російської мови, що має непорівнянно більший, не обмежений територією України ринок, а отже, марґіналізацію української. В одних випадках це мають бути вимоги щодо обов’язкового мінімуму української мови, як-от на телебаченні та кінопрокаті, а в інших – пільги для виробників україномовної продукції, як-от у видавництві книжок і періодики. Хоча таке реґулювання є втручанням держави в приватну сферу, його можна виправдати потребою забезпечити рівні права членів різних мовних груп, тобто подолати нерівність можливостей цих груп унаслідок імперської русифікації. Це завдання є тим потрібнішим, що русифікацію тепер парадоксальним чином продовжує глобалізація, надаючи носіям поширених мов непорівнянно більші можливості, ніж іншим, зокрема й наділеним вищим правовим статусом.

Власне, ці пропозиції я сформулював задовго до нинішніх революційних подій, тож доречно наостанок поміркувати, чи мають вони за нових умов зазнати змін. Загалом ні, адже й тоді я орієнтувався на пріоритети демократії та прав людини, які нині не просто залишаються актуальними, а нарешті стають реальними. Особливої ваги набуває також наша вічна потреба забезпечити баланс інтересів двох головних мовних груп задля збереження цілісності й стабільності з одного боку та постімперської емансипації з другого. Іншими словами, не можна забороняти вживання російської мови, щоб не відштовхнути схід і південь, але не можна й не враховувати, якої важливої ролі завдяки Майданові набула українська. На моє переконання, цього балансу можна досягти, поклавши головний тягар мовної адаптації на чиновників, а не на громадян, тобто дозволивши другим майже всюди говорити так, як бажають, а перших змусивши діяти відповідно до норм закону. Водночас треба розуміти, що багато людей у різних ситуаціях можуть виконувати обидві ці ролі, а для цього вони повинні мати не тільки відповідні мовні навички, а й відповідну правосвідомість. Формування демократичної правосвідомості – важливе завдання нової влади й активної громадськості, котре, звісно, аж ніяк не обмежується мовною сферою.

Нарешті, треба пам’ятати, що законодавчому реґулюванню підлягає формальна, інституційна взаємодія, а в неформальному спілкуванні ніхто не має права наполягати на вживанні лише своєї мови чи, тим паче, втручатися в спілкування інших людей між собою, щоб указати їм, якою мовою належить говорити в цій країні, місті, суспільній ділянці тощо. Хоч би з якої причини людина говорила певною мовою (звичка, погане володіння іншими мовами, бажання сприяти поширенню своєї мови чи навіть неприхильне ставлення до нашої), маємо ставитися до її вибору толерантно: це її право, у нас є не менше право говорити по-своєму, надто що в Україні поєднання двох мов в одній розмові вже давно стало звичним і загалом прийнятним. Саме толерантність була головною рисою мовної ситуації на Майдані, тепер треба подбати про те, що вона запанувала також у магазинах і маршрутках. Попри паніку багатьох донеччан чи севастопольців щодо ймовірного насаджування української мови, нетолерантності більше якраз на сході та півдні, де на українську все ще часто реаґують насторожено чи й відверто вороже. Звичайно, утвердження толерантності не може відбуватися державними актами чи перевірками, але йому може сприяти й публічна поведінка урядовців, політиків та інших відомих осіб, і почасти стимульована державними коштами пропаґанда в мас-медіях (маю на увазі пропаґанду в широкому й позитивному сенсі, аж до виробництва телесеріалів, що показуватимуть бажані зразки спілкування). Активізація пропаґанди, покликаної сформувати прихильне ставлення до мовної різноманітності з одного боку та до особливої ролі української мови як символу національної незалежності з іншого має стати ще однією важливою рисою мовної політики після демократичної й антиімперіалістичної революції.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (3)

Зображення користувача Оксана Форостина.
Оксана Форостина 25 лютого 2014 року, 06:51

Якщо виходити з того, як не дозволити Росії скористатися з нашої мовної ситуації, то треба було би укласти з найрадикальнішими прихильниками російської як офіційної пакт: російська офіційна в обмін на вступ України до НАТО. Паралельно розгорнути кампанію із перекладу та систематизації нашого "майданного" контенту (точніше, україномовної його частки) російською мовою, подібно як організовували російськомовні "ворожі голоси" після Другої свіової війни. Таким чином ми підтримаємо знаннями опозиційні рухи в Росії, Білорусі та Середній Азії. Росія отримає під боком країну-члена НАТО та "експортера революції" російською мовою, втратить арґумент щодо буцімто утисків носіїв російської, Україна же зробить ще один крок до "українсько-українського примирення". Ризики для української можна перекрити програмами підтримки. 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Володимир Кулик.
Володимир Кулик 25 лютого 2014 року, 22:09

Оксано, це нереалістична пропозиція. По-перше, серед російськомовних немає єдиного "центру", з яким можна було б укласти таку угоду. По-друге, більшість політиків, що позиціюють себе як представники російськомовного населення, на таку угоду не пристануть, бо їх цікавить не захист самої можливості вживати російську мову (яку, власне, й захищати не треба), а мобілізація обурення гаданою загрозою російсько-совєтській ідентичності, для якої НАТО - набагато гірше, ніж низький статус російської мови. До того ж про НАТО не треба поки що заводити мову бодай з огляду на Москву. Тому лишається "миритися" з російськомовцями за допомогою закону й пропаґанди.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Олег Коцюба.
Олег Коцюба 25 лютого 2014 року, 07:35

Взагалі дуже важливо не скотитися знову до етно-лінґвального означення українськости і смислу тих подій, що відбуваються у протестному русі. З іншого боку, напевно, таки можна очікувати від Сходу і Півдня - чи відтак просто російськомовних українців - розуміння того, що і це є ще однією маніпуляцією політиків і на неї варто поширити своє ставлення, як до спроби розділити протестний рух та використати такий поділ на користь тієї чи тієї частини політикуму. Хоча така швидка відміна цього закону свідчить про те, що, вочевидь, всі політичні партії вірять, що це для них ситуація win-win: праві задовольнять свій електорат, ліві/регіонали отримають новий інструмент для розхитування суспільства за мовною ознакою. Взагалі, дані демографічних досліджень учасників протестного руху показали б, що російськомовна участь у них була не менш чисельна - це, зокрема, стосується і членів правих політичних угруповань на кшталт «Правого сектору».

Ось, для прикладу, деякі результати дослідження Ольги Онух, частково опубліковані у The Washington Post:

More surprisingly perhaps, or not, for those who study Ukraine, is the fact that while the broad majority of protest participants chose Ukrainian as their mother tongue (82.8 percent), only 67 and 68 percent use Ukrainian at work and at home respectively.

 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.