Про листопад у січневому Запоріжжі

31 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
9
1584 переглядів

Про листопад у січневому Запоріжжі

(Please scroll down for the English version.)

Саме так – запорізьким 30 листопада – українське суспільство назвало дії місцевої влади, силовиків та їх помічників «тітушок», яких громада тут же охрестила влучним оказіоналізмом «пеклушки» (Пеклушенко О.М., губернатор Запорізької області), 26 січня 2014 року.

Щовечора по буднях та щонеділі Запоріжжя майданило, і якщо в будень день сходилися відносно невеликою кількістю, то недільні майданні зібрання були людними, гучними й мирними, а ефірна картинка каналів усеукраїнського масштабу завжди мала у своїх репортажах запорізький компонент. Сумнівне голосування у ВР «диктаторського» пакету й неприховувана радість від того його авторів сколихнули місцеву інтелігенцію та журналістів, а дні чекання, підпише президент ті папери чи ні, чи зможуть опозиціонери заблокувати друк уже підписаних результатів законотворчості наших обранців, промайнули швидко: закони були надруковані. Десь у далекому Києві знову зануртував Великий Майдан, який у назві остаточно втрачав і смисловий, і структурний елемент «Євро-», проте Запоріжжя трохи млосно роззиралося й потягувалося. Після подій 21 січня розмови про те, що відбулося й почало розгортатись у столиці та в областях Західної України, на запорізьких кухнях ставали все голоснішими, шок змінювався обуренням, і люди почали потроху усвідомлювати: увесь набір засобів «захисту безпеки громадян» (оскаженілий «Беркут», найняті та випущені з буцигарень «тітушки», гопники й бандити) може прийти і до нас. І незчулися, як 30 листопада прийшло на вулиці нашого напівсонного міста.

За кілька днів до анонсованого в соцмережах народного віче Запоріжжям почали ширитися наполегливі чутки про «10 автобусів із західноукраїнськими бойовиками», налаштованими виключно на провокації. Усе це скидалося на перевірений спосіб всотування в суспільство страшилок, аби згодом можна було виправдати розгін, про який, мабуть, обласна влада мріяла ще з листопада минулого року та для якого нарешті з’явився чудовий «законний» привід.

О 12-й годині 26 січня починається мітинг. На площі – близько 3-4 тисяч людей абсолютно різних соціальних прошарків, від студентів до університетських професорів. По периметру – трохи більше, ніж зазвичай, екіпірованої міліції різних звань. Мені на очі втрапили флегматичні капітан і майор. З останнім, який переминався з ноги на ногу, намагаючись таким чином зігріти задубілі в берцях на тоненькій підошовці ноги, навіть вдалося перекинутися парою слів; а капітан, котрий стояв поряд, комусь по телефону скаржився на те, що видали малий шолом. Під стінами ОДА – щити й шоломи, і вже згодом на фотографії я роздивилася за рядом «Беркуту» досить велику кількість «тітушок» із білими пов’язками на передпліччі. Такі ж маргінали з пов’язками тупцювали й по правому боці будівлі ОДА, спробували навіть позадиратися до нормальних людей, але їх швидко прогнали фанати нашого «Металурга» і примусили збитися в купу під георгіївським прапором (не втямлю, кому в голову прийшла ідея використовувати саме його для маркування людей пенітенціарного наповнення).

Однак найдужче здивувала геть усіх наявність на поверхах облдержадміністрації величезної кількості осіб характерної зовнішності, котрі, зяючи дурнуватими посмішками, фотографували на свої телефони мітингувальників згори. Останні відповідали тим же: кпинили, задирали над головами свої «сенсори» й фотоапарати, аби увічнити перший видимий для загалу етап морального і правового падіння місцевої влади.

На початку організатор наших мітингів Ігор Артюшенко просить усіх зняти й не надягати маски, закликає «ультрас» поводити себе виважено, просить міліцію відгородити людей від «тітушок», котрі вже почали ранковий розігрів горілкою, та чітко оголошує: ніхто нічого штурмувати не збирається, а от пана губернатора всі воліють побачити й ще більше хочуть запросити у відставку. Далі – усе за усталеною традицією: листівки, промови, гасла, скандування. Хтось із активістів організовує посипання сіллю бруківки, напередодні турботливо залитої водою, люди тут же скидаються на нову партію солі, її підвозять за 10 хвилин і знову розсипають. З уже майже десятитисячного мітингу я йду у справах на півтори години.

Повертаюся о третій. На підході до Фестивальної помічаю дві «швидких» (це щось сталося чи тільки планується?), а назустріч – багато людей із якимись спантеличеними обличчями. Уже на самій площі дізнаюся, що, на вимогу мітингувальників, п’ятьох із котрих таки впустили до приміщення облради з метою висунення вимог громадськості, виходив губернатор: у відставку (ясна річ!) не збирається, натомість урочисто, під свист і крики «ганьба!», пообіцяв померти з квитком Партії регіонів. Після палкого зізнання в любові до гаранта й запевнення у твердості своїх намірів стояти до кінця в обстоюванні курсу партії та її вождя губернатор, кинувши в бік організаторам віче «потонєтє в луже крові», повертається до себе. У ці півтори години я пропустила ще одне ексклюзивне шоу, якого, здається, не було в жодному місті України: з вікна оплоту губернатора мирянам явився «тітушка» в білій масці (згодом, після обстеження соцмереж, з’ясувалося, що це – офіцер внутрішніх військ) і почав за допомогою шланга непристойними жестами провокувати людей (за кілька днів на своєму збіговиську депутати облради від Партії регіонів та КПУ назвуть їх «бандформуванням») на конфлікт (відео цього етюду набуло в Інтернеті великої популярності). Ті, хто стояв ближче до будівлі, зрозуміли, що цей вихід – одне з послань керманича нашої області, і взялися за каміння. Результат – кілька камінців по самому дегенератові зі шлангом, один камінець – у вікно (хтось із хлопців промахнувся). Градус напруги наростає, надто ж у тих протестувальників, які стоять біля самого фасаду будинку ОДА. За кілька хвилин під дверима розігрується сцена незлобивого, беззбройного та беззубого «штурму». Далі – усе в найкращих традиціях: світло-шумові гранати, поливання водою, крик та вереск жінок, сирени швидких. Люд відкашлюється від газу, «Беркут» повертається на вихідні позиції, кільком пораненим лікарі й мітингувальники надають допомогу. Таким, хоч і абсолютно неефектним та неефективним (бо спонтанним), штурмом Запоріжжя дає потужну заявку на те, аби карта протестів була підкоригована, і наша область поповнила ряди активних супротивників чинного режиму.

За кілька хвилин по третій віднаходжу двох своїх коліжанок, не на жарт наляканих уперше в житті прочутою небезпекою війни: їх оглушена свідомість ще нескоро того дня включиться у звичне функціонування. Зі сцени – емоційні промови запоріжан, хтось закликає до більшої толерантності, одна з організаторів мітингу питає в людей, що робити тут на Фестивальній далі, як іще достукатися до совісті губернатора і змусити його піти у відставку, хтось закликає не розходитися, бо сила – у кількості; пара десятків «тітушків» дуркує під георгіївським прапором, решта (не менше сотні) – у приміщенні ОДА. Уже згодом у мережі з’явиться фото погромлених у той день коридорів та відео, на котрому видно, як вони порядкують навіть у сесійній залі (а всіма шанований губернатор наступного ранку запевняв, що їх там не було!). Словом, усе як завжди у ці два з лишком місяці, за винятком криміналітету й величезної кількості звезеної з усієї області міліції в адміністративному приміщенні й навколо нього та «беркутівців». Зауважу, що в неділю до морозу додався вітер і багато хто бігав на півгодини грітися у прилеглі до площі кав’ярні. Ми з коліжанками вирішуємо скористатися послугами буфету культурно-ділового центру «Байда» і повертаємося на Фестивальну близько 17-ї години. Організатори як могли потурбувалися про обігрів: за 15 хвилин уже горить кілька багать із ялинок, що лишилися на вулицях міста після нового року у великій кількості, когось посилають за харчовим підкріпленням, десь уже роздають чай. Весела молодь мігрує площею й підтягується до багаття. Хто вже дуже змерз, іде або де погрітися, або додому. Однак близько 18-ї години всіх починає насторожувати те, що «Беркут» невеликими групами потихеньку спускається зі східців під будівлею ОДА, де стояв цілий день, поміж люди; а з мегафона лунає тривожне попередження від організаторів: ходити групами по 10-15 чоловік, бо довколишніми кварталами почали розосереджуватися «тітушки», які, поряд із міліціонерами та беркутівцями, чекали свого виходу в стінах облдержадміністрації. Ми втрьох залишаємо Фестивальну о 18-й, бо вже не чуємо від морозу ніг.

І вже вдома з соцмереж я дізнаюся, що пекло, котре старанно готувалося з боку силового блоку нашої місцевої влади й, очевидно, не без благословення цивільного очільника області, почалося близько 21.00. Міліція й «Беркут», розділивши мітингувальників на 2 частини, почали замикати людей у коло, де вже готувалася до розправи частина випущених «тітушок», кидали з-поміж захоплених феєрверки та світло-шумові гранати (останнє – з метою заглушити крики побитих). Хто зміг вирватися одразу, спостерігав, як центральна площа міста перетворювалася на криваву бійню, де в ролі худоби виступали люди, яких, побивши, тут же забирали приготовані автозаки. Ще одна будівля, котра могла стати прихистком для людей, – «Байда» була повністю окупована особинами з білими пов’язками, які нещадно били всіх, хто потикався туди під час спецоперації.

30 листопада в Києві дітвору кварталами гнали «беркутівці», а от 26 січня центром Запоріжжя ішов «Беркут», а за ним «полірували» територію, добиваючи лежачих (дітей і дівчат, жінок та літніх людей також, навіть тих, хто опинився під їх битами та держаками від лопат випадково, повертаючись, приміром, із тренування або чекаючи на зупинці маршрутку), наймані з числа охоронців клубів та інших приватних структур бандити. Їхнім завданням було за півтисячі гривень «гасити» абсолютно всіх, хто трапиться на шляху. І виконувалося воно, за свідченням побитих у той вечір журналістів та потерпілих, на совість. Це стало другим етапом морального самознищення чинної влади на місцях.

Третій акт розігрувався вже поза межами центральної площі – у лікарнях та… в таксі. Як і в Києві, у нас був реалізований «успішний» російський сценарій: з лікарень усіх із «характерними травмами» тут же забирала міліція й відвозила в райвідділки. Ті з кількох сотень гнаних із мітингу, хто зміг заховатись у бодай якомусь закапелку, викликали таксі. Водії (подейкують, що саме таксисти-«бордюрники» отримали відповідний інструктаж від компетентних органів), зачувши запах диму (пам’ятаєте – на Фестивальній ялинки палили?), везли переляканих і побитих прямісінько в міліцію. Схоже чинив і дехто з сусідів: побачивши своїх співмешканців по будинку/під’їзду/поверху в досить промовистому психологічному стані, хутко телефонував на 102. Декого «правоохоронці» хапали в найближчому супермаркеті «Сільпо». Хтось із постраждалих до ранку переховувався у перших-ліпших людей, котрі відкрили двері своєї квартири. Тієї ночі роботи черговим у центральних районних відділеннях міліції вистачило до ранку. І в ці ж години соціальні мережі розривав крик: у жодному разі не їхати до лікарень у центрі міста й не викликати таксі!

Наступного дня міліціянти та їх пособники добирали «заколотників», серед яких опинилися організатор запорізького Євромайдану І.Артюшенко та керівник місцевого осередку «Свободи» В.Підлобников. Захисники в погонах і в цивільному, чатуючи на не доловлених уночі мітингарів та активістів, не дуже роздумували над тим, що добряча частина майбутніх новосельців ІТТ – випадкові перехожі й неповнолітні, а не «екстремісти-терористи зі Львова».

Абсурд ширився містом швидше від диму «Запоріжсталі»: побитого й майже «оформленого» документально фотокора «Укрінформу» Д.Смольєнка приїхав визволяти сам… губернатор (вочевидь, така важлива медіа-«здобич» псувала намісникові гаранта картину «мирного» завершення віче), котрий на прощання дав ентузіастові пораду – не з’являтися в непотрібний час у непотрібному місці.

Далі події набули розвитку в кількох рівновеликих площинах нинішньої влади. Малоадекватні запевнення начальника обласної міліції в тому, що ніяких «тітушок» помічено не було (аякже! Не можна ж називати перевдягнених у гопників солдат ВВ «тітушками»!), ніхто людей не бив, а вони самі розійшлися, побачивши міліцію зі щитами, свідчили про відсутність бодай якоїсь відповідальності й почуття безкарності за скоєне: мабуть, далася взнаки успішна «обкатка» такої спецоперації на вулицях Києва. Відомий своєю холоднокровністю й прихильністю до прокремлівської державної політики, губернатор був дуже вдоволений зробленою великою справою, спрямованою на те, аби «нє дать городу остановіцца», і тут же, за прикладом влади сусідніх східних областей, надихнувся ідеєю організувати спец.загони дружинників (є цілком обґрунтоване побоювання, що це буде узаконене тітушкування на вулицях міста), які повинні «нє допустіть проізвола і бєсконтрольності». Ключовим словом у всіх його меседжах останніх днів є «власть», котра «нє даст» і «остановіт».

У судах над півсотнею затриманих, які, по правді, відбувалися в більш гуманний, ніж у Дніпропетровську, спосіб – удень, розігрувалися інші партії, що завершилися здебільшого домашніми арештами (браслетами нейтралізовані основні організатори запорізького майдану) та звільненням під особисте зобов’язання.

Усе це проходить сьогодні під акомпанемент бюджетних «антимайданів» на тій же Фестивальній, з якої в ніч з неділі на понеділок комунальники змивали намерзлу кров. Зганяють зі шкіл (міських, сільських з області), обіцяють узятися за викладачів вишів, аби вони замінили промерзлих на жахливому морозі педагогів, соцпрацівників, «служителів» сільрад, лікарів та осіб із яскраво вираженим маргінальним минулим і сьогоденням.

І якщо місяць тому на антимайдани відправляли в основному за гроші (принаймні обіцяли), то нині далеко не всі райони можуть оплатити участь «прихильників» у кількагодинному стоянні, і тому «прихильники» змушені стояти «за ідею» та гречку з м’ясом і вряди-годи заходити грітися в приміщення облдержадміністрації. До слова, тут дуже критично ставляться до всіх, хто намагається фотографувати або знімати такий VIP-пункт обігріву. Проте не для всіх владний налигач є пріоритетним: педколектив однієї зі шкіл району в повному складі відмовився виконувати владну забаганку, хоч звільненням традиційно погрожували.

Це – реальність нашої обласної й міської влади. Остання, правда, на сесії 31 січня все-таки спромоглася проголосувати більшістю проти заборони на території Запоріжжя діяльності й символіки ВО «Свобода».

В іншій реальності – активісти, які, побоюючись за власне життя, виїхали з області та шлють відеозвернення до запоріжан; відкриті заяви до очільників української й обласної міліції та омбудсмена; обурені нелюдським поводженням влади журналісти; громадяни, котрі підписують петицію про збереження прав людини в місті та області; прес-конференції активістів та відомих діячів науки й мистецтва Запорізького краю; тихий протест людей у вигляді (ре)постів у соцмережах, рингтонів «Вставай, мила моя, вставай!», розмов на вулицях про перейдену межу; інформаційний вибух запорізької тематики в Internet, а відтак – розголос про події в місті й області по Україні та Європі. І нескінченні дзвінки, повідомлення, листи та пропозиції всілякої, якої тільки можна й треба, підтримки з Луцька, Львова, Києва - з усієї України.

Ні, Запоріжжя не спить. Воно поки що потерпає й терпить.

______________________________________________

Our November 30th: Zaporizhia in January
By Oksana Merkulova

The Zaporizhian November 30th: this is exactly how Ukrainians have dubbed the January 26 actions of the local authorities, security forces and “titushky”, renamed “peklushky” by the public (from O.M. Peklushenko, Governor of the Zaporizhia region).

Every night on weekdays and every Sunday Zaporizhia had its own Maidan. If on work nights people came in relatively small numbers, our Sunday Maidan rallies, on the other hand, were crowded, loud and peaceful. National TV channels never had a shortage of stories and images from Zaporizhia.

The “dictatorial” law package passed under dubious conditions by the Parliament and the open triumph of its proponents stirred up local intellectuals and journalists. The days of waiting to see whether the President signs the papers and whether the opposition succeeds at blocking the publication of the hastily signed fruits of labor of our elected lawmakers, went by quickly. The laws did get published. Somewhere far away in Kyiv The Great Maidan started boiling again, losing for good its “Euro” component – both structurally and semantically. Yet Zaporizhia was just looking around and stretching languidly.  After the events of January 21, talks of what had happened and was brewing again in the capital and the Western regions of the country became more and more heated in Zaporizhian households. Initial shock was replaced by outrage and people gradually began to realize that the entire set of security measures aimed at “protecting the safety of citizens” (such as the use of the brutal Berkut special police unit, street thugs “titushky” and other criminal elements released from jail and hired to conduct reprisals against citizens) might reach our city as well. We did not have to wait long: our own November 30th came onto the streets of our half-dozing city.

A few days prior to the people’s assembly that had been announced on social networks, rumors about “10 busloads of militants from Western Ukraine” who were allegedly coming with the sole purpose of inciting unrest began circulating in Zaporizhia. All of this looked like a typical governmental strategy of fabricating scary stories in order to have solid justification for reprisals, that the local authorities must have been dreaming of since November of last year and for which they finally had wonderful “legitimate” grounds.

January 26, noon. The assembly opens. There are about 3 or 4 thousand people of completely different social backgrounds – from students to university professors – on the square. On the perimeter, specially equipped police forces of different ranks are stationed, their number is slightly greater than usual. Having spotted two phlegmatic officers, a captain and a major, I managed to exchange a couple of words with the latter: he was wearing Army boots with thin soles and was trampling in place trying to warm up his frozen feet. The captain next to him was complaining to somebody over the phone that he had been issued a small helmet. There was a sea of shields and helmets by the Regional State Administration and only later, looking at the photos, I noticed next to the Berkut unit a fairly large group of “titushky” who had white armbands. On the right side of the Administration there was another group of thugs with armbands, trampling around. They tried to disturb regular people but were quickly chased away by the “Metalurh” soccer club fans and were forced to huddle under a Russian flag of St. George (that somebody could use it as a marker for felons is incomprehensible to me).

But what surprised everybody the most was the presence of quite a few individuals of a certain type on the upper floors of the Administration, who stared at the demonstrators with silly smiles on their faces and photographed them with their phone cameras from above. The latter did the same: they poked fun at the “public servants”, raised their “sensors” and cameras over their heads in order to immortalize the first demonstrative stage of the local authorities’ moral and legal fall.

In the beginning, the organizer of our rallies, Ihor Artyushenko, asks everybody to take off the masks and keep them off. He calls on the ultras to be prudent, asks the police to shield the protesters from “titushky” who have already started swilling vodka, doing their “morning warm-up”, and resolutely announces: nobody is going to storm anything but everybody wants to see the Governor come outside and even more so – to see him resign. Then everything proceeds according to custom: there are flyers, speeches, slogans and chants. Activists arrange for the pavement to be sprinkled with salt since the previous day someone took special care to water it down: people pool their money and in 10 minutes a new portion of salt is delivered and sprinkled on the ground. The meeting at this point has nearly 10,000 participants, and I take a 90-minute break to take care of some business.

I come back at 3 p.m. Not far from Festyvalna Street I see two ambulances (has something happened or is going to happen?). Throngs of bewildered people move in my direction. Reaching the square, I learn that in response to the demonstrators’ request (5 of them were let inside the building to speak on behalf of the public) the Governor stepped out: he is not going to resign (out of the question!), instead, accompanied by the crowd’s whistling and chants “Shame on you!”, he solemnly promised to go till “death do us part” with his Party of Regions membership card in hand. Having declared his deepest love to the constitutional guarantor [the president] and after assuring the public that his intentions to support the party and its leader to the very end were as firm as ever, the Governor yelled at the organizers “you’ll drown in a puddle of blood” [in Russian] and went back inside.

In the hour and a half that I was away one more exclusive show, which apparently no other Ukrainian city had a chance to experience, took place here: a “titushko” wearing a white mask (later in the course of an online investigation it turned out that it was a soldier of the internal troops) appeared in the window of the party stronghold and using a hose started provoking protestors (Party of Regions deputies and members of the Communist Party will call them “bandit formations” at their shindig later on) with obscene gestures. Videos of this little “sketch” became very popular on the web. Those who were closer to the building realized that this performance was one of the messages sent by our region’s helmsman and reached for the stones. As a result, a couple of stones hit the hose-swinging degenerate and one hit the window (somebody missed).

Tensions rise, especially among the protesters directly at the entrance to the Administration. It takes only a few minutes for a “storming” – unarmed, innocuous and unsophisticated – to take place. Then everything proceeds according to good old custom: stun grenades are thrown by the police, people are hosed with water cannons, women shriek, ambulances turn on their sirens. People choke on the gas and cough, Berkut officers go back to their initial positions, several injured people get helped by medics and demonstrators. Unspectacular and ineffective though it was (due to its spontaneity), this storming, however, should give enough reasons for the national protest maps to be corrected: our region has joined the ranks of the active opponents of the regime. 

A few minutes past 3 p.m. I run into two school friends of mine. They are seriously frightened, having experienced for the first time in their lives the dangers of war up close: their stunned minds will take a while to start functioning normally. Meanwhile on the stage, citizens of Zaporizhia give emotional speeches, somebody begs for more tolerance, one of the assembly organizers asks peoples’ opinion on what should be done here next, what other methods there might be to shame the Governor and make him resign, somebody asks the protesters not to go home yet because “power is in numbers”, a few dozen “titushky” fool around next to the flag of St. George. The rest of them (a hundred or so) are inside the Administration. Photos of the corridors, destroyed that day, and a video showing them “at work” inside the session hall (even though our esteemed Governor tried to convince everybody the next morning that they were not there!) appeared later on the Internet.

In short, everything looked the same as during the previous two months or so, except for the criminals and the great number of regular police and Berkut special forces that were brought here from all over the region to protect the Administration and surrounding streets. The temperature on Sunday was way below zero and it was really windy, so some people used nearby coffee shops for half an hour or so to get warm. My school friends and I decide to use the services of a canteen at a nearby “Baida” commercial center. We come back to Festyvalna Street around 5 p.m. Organizers did what they could to provide heating: within 15 minutes there were already several campfires burning, made out of Christmas trees left in great numbers on the streets after the holidays. Somebody is sent to get provisions, cups of tea are passed around. Joyful young people travel across the square and gather by the fire. Those who are too cold either go warm up somewhere or go home. However, at around 6 p.m. people begin to suspect something: Berkut police officers are seen going down the steps of the Administration where they were stationed all day and into the crowd. One of the organizers with a loudspeaker warns everybody to walk in groups of 10-15 people because “titushky” started sneaking out of the building onto the street. The three of us leave Festyvalna Street at 6 p.m. because our feet are frozen stiff.

And only at home I learn on the Internet that the hell, so carefully planned by the law enforcement side of our local government and, obviously, condoned by the civil authority of our region, broke loose around 9 p.m. Police officers and the Berkut, having split the demonstrators into two groups, started surrounding them: inside of this circle “titushky” were ready for the massacre and began throwing fire crackers and stun grenades into the crowd (the latter in order to mute injured people’s screams). Those who were able to break through the police cordon right away watched as the central city square turned into a bloodbath where people were treated like cattle and immediately thrown into paddy wagons. One more building that provided shelter to the protesters, Baida Center, was completely invaded by thugs with white armbands. They indiscriminately beat up everybody who happened to walk in during the raid.

On November 30, in Kyiv, Berkut officers chased kids for blocks through the city. On January 26, in downtown Zaporizhia, “titushky” (these thugs hired from among club security guards and other private structures) followed in the steps of the special unit, “sweeping” the area, finishing up those who fell down (children, women, elderly persons, even those who happened to be in the way of their bats and shovel handles accidentally, for example, coming back home from the gym or waiting at the bus stop). Their task was, reportedly for a remuneration of 500 UHR each, to “neutralize” absolutely everybody who crossed their path. And that night, according to injured journalists and other victims, they really worked hard for their money. This was the second stage of the moral self-annihilation of our local authorities.

The third act took place outside of the central city square: in hospitals… and taxi cabs. A “successful” Russian scenario was played out here just like in Kyiv earlier: all individuals with characteristic traumas were immediately taken out of the hospitals and brought to local police stations. Those among a couple hundred people, chased from the assembly, who were able to hide somewhere for a moment called cabs to get home. Once the cab drivers smelled smoke (I remind you that old Christmas trees were burned at the rally), they drove their beaten and frightened passengers straight to the police (it has been said that street cabbies received proper training from the competent authorities). Some of the neighbors behaved alike: upon seeing their co-habitants from the same floor or the same apartment building in a telling psychological state, they quickly called the police. Some people were apprehended by “the law enforcement” inside a supermarket. Some of the victims took refuge until morning in the apartments of random people who were kind enough to open their doors. That night officers on duty at central police stations had enough work till dawn.  And at that very moment there was a desperate plea circulating on social networks: do not go to the hospital or call a cab under any circumstances!

The next day the police and their helpers picked up the rest of the “rebels,” including the organizer of Zaporizhia EuroMaidan movement, Ihor Artyushenko, and the Head of the local “Svoboda” branch, V. Pidlobnykov. “Guardians” in uniform and in street clothes, while rounding up the protesters they had missed the night before, did not pay any attention to the fact that a significant part of these future detention center residents actually consisted of random passers-by and minors and not at all of “extremists from Lviv”.

The absurdity of the situation spread faster than the smoke from the local steel plant: beaten and almost “processed” documentary reporter from the “Ukrinform” agency [owned by the Cabinet of Ministers of Ukraine], D. Smoliyenko, was freed by… the Governor himself. It is obvious that such a media “prey” threatened to ruin the Governor’s picture of a “peaceful” finale. Saying good-bye to the overactive reporter, the Governor advised him not to show up in the wrong place at the wrong time. 

Further events developed on several equally-important levels of the bureaucratic machine in power. Regional police chief gave inadequate statements that no “titusky” had been seen (one certainly cannot call disguised soldiers of the internal troops by that name!), nobody had beaten people and they had left on their own upon seeing police officers with shields. All of these statements confirmed that the authorities denied any responsibility for the events and acted with the sense of impunity: successful “rehearsal” of such a raid in Kyiv two months earlier must have given them pointers.

The Governor, known for his composure and his pro-Kremlin preferences in state politics, was very pleased with the outcome of this great deed, the main purpose of which was to prevent the city from “coming to a halt”, and immediately, following an inspiring example of the neighboring eastern provinces, decided to organize special “citizen patrols” that are supposed to put an end to “lawlessness and mayhem”. There are all grounds to fear that this will legitimize the presence of “titusky” on the streets. The key-words of his latest messages are: “authorities” that “won’t let” and “will counteract”.

In court houses of Zaporizhia, a more humane scenario was played out compared to the one in Dnipropetrovsk. About 50 detained individuals were either sentenced to house arrest (principal organizers of the protests were neutralized with police bracelets) or released on their own recognizance.

All of this is accompanied by anti-Maidan rallies on Festyvalna Street (reportedly, they are financed out of the oblast’ [Zaporizhia region] budget), the same place where on that Sunday night city cleaners removed congealed blood. Workers dependent on state financing are forced to attend these demonstrations and university professors seem to be next in line to replace freezing teachers, social workers, village council “servants,” doctors and also those with criminal history.

A month or so ago, people were paid to go to these rallies (or at least they were promised compensation); however, at this time clearly not all of the regions have the funds to pay their “supporters” for several hours of standing and chanting, and therefore these “supporters” are forced to enjoy “the greatness of the idea” or perhaps a sack of buckwheat or a slab of meat along with the exclusive right to warm up on the premises of the Regional Administration. By the way, those who attempt to photograph or tape on video this VIP heating spot are not given a warm welcome.  And yet, not everybody considers getting whipped by the authorities a priority: the staff of one local school refused to follow these “recommendations,” even though the authorities threatened to fire them, as they always do.

This is the reality of our regional and city government. The latter, however, during its January 31 session somehow got a majority vote against the ban on the activities and symbols of the “Svoboda” Party on the territory of Zaporizhia.

In the parallel reality there are activists who, fearing for their lives, left the region and are now sending video messages to the citizens of Zaporizhia; there are open letters addressed to the leaders of the state and regional police and to the public advocates; there are journalists outraged by the inhumane behavior of the authorities; there are citizens who sign petitions for the protection of human rights in the region; there are press-conferences organized by activists and well-known scientists and artists of Zaporizhia; there are silent protests in the form of (re)posts in social networks; people set their phone ring tones to Okean Elzy’s fiery song “Get up, my sweetie, get up!”; there are people on the street who say that there is no turning back; there is a surge of articles about Zaporizhia in online-media. It all means that Europe and the rest of the country will know the truth. There are also countless phone calls, messages, letters and offers of any kind of help one might need from Lutsk, Lviv, or Kyiv – from the whole country.

No, Zaporizhia is not dozing. Right now it is suffering and persevering.

From Ukrainian translated by Nataliya Hodun; edited by Oleh Kotsyuba.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.