Про колядки, іншування та міжгрупові відмінності

30 грудня 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2249 переглядів

Про колядки, іншування та міжгрупові відмінності

(Please scroll down for the English version.)

Ярослав Грицак написав на Gazeta.ua колонку під назвою «Різдвяне». Останніми роками він дедалі більше пише в коротких жанрах, аби донести свої думки до ширших кіл читачів, тому колонка на одному з найпопулярніших україномовних сайтів видається логічним кроком у цьому напрямку. Коротко й просто він пише про більш чи менш важливі речі, поєднуючи фахові знання, хлопський розум і непоганий стиль. Як свідчить кількість лайків, багатьом читачам подобається.

Цього разу Ярослав написав про совків. Це, каже він, такий народ, який не колядує, а їсть олів’є і дивиться «Голубой огонек». Мало того, совки вірять лише в те, що приносить користь, а тому не вірять у безкорисливість людей, які протестують на Майдані. Висновок із цієї казки автор робить цілком різдвяний: «народи, де колядують, мають кращі шанси на добробут і гідність за народи, які не вміють колядувати». Тож закликає колядувати самим і вчити цього інших. Де совки живуть, чітко не вказано, але непрямо з тексту випливає, що переважно на Донбасі, а їхні колядолюбні антиподи – на Галичині.

На Грицакову колонку відразу зреаґував його колеґа-історик Андрій Портнов, риторично запитавши друзів у Фейсбуці: що це? І тут-таки висловивши свою думку, що це «суміш іншування, пророцтва, підміни раціонального обговорення певних культурних і політичних феноменів красивими фразами». Друзі активно відгукнулися, майже одностайно засудивши Ярославову колонку й доповнивши Андрієву класифікацію не менш різкими характеристиками на кшталт галицького месіянізму, мови ворожнечі й навіть божевілля (останнє, сподіваюся, в переносному сенсі). Дехто закликав зважити на особливості жанру, натомість інші твердили, що й у менш публіцистичних текстах Грицак писав щось подібне. Майже всі учасники обговорення погодилися, що колонка невдала.

Погоджуюся з цим і я (хоч деякі з наведених вище характеристик уважаю несправедливими). Річ не лише в досить виразному іншуванні величезної частини українців, риторично виділених (вилучених) в окремий народ. З інтелектуального погляду не менш прикрим є вже саме зведення складних поділів і відмінностей усередині українського суспільства до дихотомії двох протилежно зорієнтованих частин України, тобто (як зауважив один із коментаторів на Фейсбуці) фактичне заперечення Грицакової власної іронічної тези про «двадцять дві України», висловленої на заперечення серйозної ідеї Миколи Рябчука про те, що Україн усього дві. Виходить, шо Ярослав тепер по суті погодився з Миколою, відмовившися від наголошування плідної різноманітности на користь ствердження згубної дихотомії.

Але як же писати про відмінності між Майданом і Антимайданом, між тими, що мерзнуть і підставляють голови під кийки за цінності (європейські, демократичні, національні тощо), й тими, що їдуть до столиці (добре, якщо не бити, а лише стояти) за гроші? І як пояснити, чому серед перших непропорційно багато галичан, а серед других – донбасців та інших мешканців сходу й півдня? Як узагалі науковці мають показувати та пояснювати значущі відмінності між великими суспільними групами, щоб не впасти в блуд іншування й вилучення? Адже майже кожне таке показування й пояснення може здатися комусь (насамперед членам спільноти, що постає в непривабливому світлі) етично неприпустимим і політично непродуктивним. Чи означає це, що ми взагалі не маємо писати про ці відмінності та їхні ймовірні причини, щоб нікого не образити й не сприяти перетворенню відмінностей на розколи? Чи принаймні не писати про це в публіцистичних жанрах, закони яких не дозволяють зберегти всіх неоднозначностей і нюансів?

Гадаю, що таки маємо, бо вивчати суспільство й розказувати йому про виявлені явища та їхні причини – наш, патосно кажучи, обов’язок перед самим суспільством і власним професійним сумлінням. У такі часи, як тепер, цей обов’язок особливо зростає, бо в суспільстві зростає потреба розуміти, що відбувається, до чого воно веде та як уникнути лиха. Тому зрозуміти й спробувати пояснити країні та світові, чому галичан більше по один бік барикад, а східняків – по інший, надзвичайно важливо. Питання в тому, як пояснювати.

По-перше, не треба зводити спостережувані відмінності (скажімо, неоднакову готовність протестувати за ідею) до якогось одного чинника, тип паче не соціального, а культурного. Пояснення більшої готовости східняків організовано їхати на скликані владою мітинґи більшою, ніж у галичан, залежністю від влади з огляду на структуру зайнятости з переважанням великих підприємств не мало б такого іншувального ефекту, бо стосувалось би поточного стану, а не питомої сутности – умовно кажучи, того, що ці люди роблять, а не ким вони є. За те, що вони роблять (крадуть, брешуть, плагіюють, продають свою свободу зібрань), окремих людей і складені з них, відповідно до цих ознак, групи іншувати можна, а за те, ким вони є (колір шкіри, мову, віру, традиції і навіть смаки), - ні. Водночас я не кажу, що економіка напевне відповідає за вказану відмінність між галичинами та східняками більше, ніж культура, бо ще не знаю. Тому, по-друге, давати прості пояснення треба на підставі складних досліджень, а не замість них. Якщо ж обставини (конкретне запитання інтерв’юєра чи гаданий запит суспільства в буремні часи) вимагають пояснення ще до дослідження, треба чітко казати – навіть у публіцистичному жанрі, що це лише припущення, і бажано формулювати його поряд з іншими, які разом із ним потребуватимуть верифікації.

Кілька років тому мені трапилася стаття в журналі The New Yorker із пікантною назвою «Red Sex, Blue Sex», де переконливо показано дуже різне ставлення до сексу в «двох Америках», тобто в «червоних» і «блакитних» штатах (переважно прихильних до республіканської та демократичної партій відповідно) – зумовлене, оскільки пам’ятаю, насамперед різним ставленням до християнства. «Червоні» виглядали там не дуже привабливо: кажучи спрощено, релігійний догматизм заважає їм визнати нормальність дошлюбного сексу й пропаґувати засоби його безпеки, а тому природний статевий потяг набагато частіше, ніж у ліберальніших «блакитних», обертається підлітковими вагітностями, абортами чи, в разі вимушеного одруження, розлученнями. Але це пояснення не лише спиралося на масштабне дослідження, а й змальовувало соціяльний механізм підтримання відмінности, котра відтак поставала не стільки розколом, скільки процесом. Принаймні мені здалося, що воно не вилучало «червоних» догматиків з американського народу.

Повертаючись до Грицакової колонки, хочу наостанок зауважити, що замість шукати совків лише в одній, чужій частині України, він міг би звернути увагу на совкові риси, притаманні тією чи іншою мірою більшості нашого народу, в тім числі й галичанам. Не згадуючи про соціальні явища на зразок хабарництва, скажу про культурне: специфічне галицьке поєднання релігійної традиції з прихильністю до (пост)совєтського маскульту, зокрема у святкуванні Різдва. Сім років тому про це химерне поєднання писав Отар Довженко в блискучому тексті «Merry Christmas, радянський народе!» Цікаво було б дізнатися, чи багато відтоді змінилося й чи не дивитимуться того маскульту в різдвяній відпустці з Майдану героїчні (без іронії) борці з антинародним режимом Януковича та загарбницьким імперіалізмом Кремля.

_________________________________________________

On Christmas Carols, Othering, and Intergroup Differences
By Volodymyr Kulyk

A popular Ukrainian-language internet publication Gazeta.ua has recently published Yaroslav Hrytsak’s column “On Christmas.” It is a logical step in the author’s publication history, who increasingly prefers short genres as a way to reach wider circles of readers. Hrytsak writes about issues of major and minor importance, in a concise and accessible manner that combines professional knowledge, popular wit, and a fair style. To judge by the number of “likes” he gets, his readers enjoy that.    

This time Yaroslav’s piece was on Homo Sovieticus (sovok). Sovok, he writes, is a sort of individual who does not do Christmas-caroling, preferring to gorge on the Russian salad (olivier) and to watch the Goluboy ogonek show (“A Little Blue Light”). Moreover, believing in nothing else but self-interest, “sovoks” dismiss the selflessness of Maidan protesters as impossible. The moral of the story is very Christmasy. In author’s own words: “nations who do Christmas-caroling hold a better chance for prosperity and dignity than nations who do not have such Christmas customs”. Hence, he encourages everyone to go out singing carols and teach others to do so. There is no direct reference in the article to where in Ukraine the “sovoks” live; it is implied, however, that they are mostly found among Donbass residents, while their carol-singing antipodes populate Galicia.

Hrytsak’s column provoked an instant reaction from his colleague-historian Andriy Portnov who rhetorically addressed his Facebook friends: “What is this?” In his opinion, it was a “hodgepodge of othering, prophesying, and substituting a rational discussion of certain cultural and political phenomena with pretty phrases.” Friends were almost unanimous in condemning Yaroslav’s piece and productive in enriching Andriy’s classification with equally acerbic characteristics, including Galician messianism, hate speech and even madness (the latter, hopefully, in a figurative sense). Some insisted on weighing in genre specificity of the text; others argued that Hrytsak had written something similar in previous, less controversial, pieces. Most of the contributors agreed, however, that the column was not a success.

I agree, it was not (although I find unfair some of the above-mentioned attributes). The problem is not only in a quite radical alienation of a large number of Ukrainians, rhetorically grouped (separated) in a distinct nation. From an intellectual point of view, even more problematic is the attempt to reduce a variety of complex divisions and differences within Ukrainian society to a simplistic dichotomy of the two oppositely-oriented parts of the country. In fact, by doing so Hrytsak contradicts his own ironic idea of the existence of “twenty-two Ukraines,” put forward as an argument against Mykola Ryabchuk’s substantial theorizing on “two Ukraines.” It turns out now - as was aptly noted by an online commentator - that Yaroslav has accepted Mykola’s thesis and renounced the idea of a fruitful diversity in favour of the harmful dichotomy.

The question is then how to write about the differences between Maidan and Anti-Maidan, about those who endure freezing temperatures and anti-riot police sticks in the name of values (European, democratic, national, etc.) and those who travel to the capital for money (good if only to rally and not fight)? How is it possible to explain why the first group includes disproportionally large numbers of people from Galicia, while the second - from Donbass and other regions of Eastern and Southern Ukraine? How in general can scholars analyse and explain significant differences among large social groups, without falling into a discursive trap of othering and alienation? For any example of such analysis and explanation can be seen as ethically unacceptable and politically counterproductive, especially from the point of view of the social group presented in a negative light. Does it mean that we should generally refrain from writing about these differences and their possible causes, and avoid the risk of insulting someone or provoking further schisms? Should we perhaps at least stop using some of the most provocative journalistic genres for such topics, excelling in the lack of subtleties and nuances?

In my opinion, we ought to tackle these issues in our work. For - regardless of the implicit pathos - it is our duty before the society and our own professional conscience to study social phenomena and inform the society of their causes. In times like now this duty becomes particularly important in response to the growing societal need to understand what is happening, where it is leading and how to avoid a disaster. For this reason, it is crucial to understand and try to explain to the country and the whole world why there are more Western Ukrainians on one side of the barricades, and those from the East - on the other. The crux of the matter is in how to explain it.

First, it is useless to try to reduce the existing differences (let’s say, varying degrees of readiness to rally for an idea) to a single factor, social or - above all - cultural. It might be more helpful to analyse Eastern Ukrainians’ higher degree of willingness to take part in the organized pro-government rallies in terms of the employment structure in the East with a heavy dominance of large industries, which leads to the region’s overdependence on the authorities. Such an argument would have less of an othering effect, concerned, as it were, with the current socio-economic situation rather than with a specific intrinsic quality. To put it differently, it would focus more on what these people do, and less on who they are. It is acceptable to divide people and their identifiable groups by what they do (steal, lie, plagiarize, or sell their right to freedom of assembly); it is unacceptable, however, to do so by who they are (their skin colour, language, religion, traditions, or even tastes). At the same time, I am not sure if economics is a more relevant factor than culture in regards to this particular difference between east and west Ukrainians. This leads to a second conclusion: that simple explanations should be made on the basis of serious research, not instead of it. There are, of course, circumstances (such as a specific question from an interviewer or a perceived demand from the society in a turbulent period of time) that require quick answers before in-depth research has been done. In this case, it is necessary to state clearly - even in a journalistic text - that the argument is based on an assumption, which should be tested and verified along with many others.

A few years ago I happened to read an article with a racy title “Red Sex, Blue Sex” in The New Yorker. It dealt with two very different attitudes to sex in “two Americas” - “red” republican and “blue” democratic states. As far as I remember, the author very successfully argued that such differences were primarily determined by the residents’ religious beliefs. The “reds” did not come across as very attractive: in a few words, their Christian dogmatism prevented them from recognizing the normality of premarital sex and promoting means of contraception and sexual health. As a result, basic instinct in “red” states led to a higher frequency of teenage pregnancies, abortions or - in case of forced marriages - divorces, than in the more liberal “blue” states. The analysis was based on the results of a substantive research work. Moreover, it depicted a social mechanism which helped maintain the existing distinction. As such, the difference was explained as a process rather than a division between the “red” and the “blue” states. In the very least, it was not viewed as a sufficient factor to expel “red” dogmatists from the embrace of the American nation.

Coming back at last to Hrytsak’s column, I would offer a piece of advice: instead of looking for sovoks in only one, not his own, part of Ukraine, the author could pay closer attention to those features of Homo Sovieticus that are characteristic, to varying degrees, of all Ukrainian people, including Galicia. Leaving aside such social phenomena as bribery, I’d focus on the cultural side, namely, a unique Galician blend of religious traditions and (post-)Soviet mass culture, manifested especially during Christmas celebrations. Seven years ago this bizarre combination was brilliantly described by Otar Dovzhenko in his work “Merry Christmas, Soviet people!”. I would be curious to know how much has changed since then and whether heroic (without irony) Maidan protesters will watch on TV the same mass media programs during their Christmas break from the struggle against Yanukovych’s anti-national regime and Kremlin’s insatiable imperialism.

Translated from Ukrainian by Vladislava Reznik; edited by Oleh Kotsyuba.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.