Про «фекальну ходу» й «бандерівські гасла»

5 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
4618 переглядів

Про «фекальну ходу» й «бандерівські гасла»

(Please scroll down for the English version.)

Смолоскипна хода, яку «Свобода» зорганізувала 1 січня на відзначення чергових роковин Степана Бандери, знову привернула увагу до свідомо чи несвідомо розкольницької діяльности цієї партії в українському опозиційному русі. Ця «фекальна хода» (так фейсбучні дотепники переклали російський вислів «факельное шествие») цілком виразно показала те, що для багатьох було далеко не очевидним після зруйнування пам’ятника Лєнінові: «Свобода» переймається реалізацією суто партійних завдань набагато більше, ніж досягненням спільної мети всіх учасників Майдану. Відтак постало питання: а чи провідники «Свободи» (не рядові активісти, що мерзнуть на Майдані й підставляють голови під беркутівські кийки, а провідники, що спрямовують їх на ті чи інші акції) справді хочуть цієї мети досягти? А чи вони лише імітують боротьбу за досягнення, насправді цілком задовольняючись недосягнутістю, яка дає їм шанс поєднувати популярність серед протестно налаштованих мас із комфортною роллю парламентської опозиції? Навіть не припускаючи (хоч багато хто вже давно припускає), шо влада спонукає їх до цієї імітації шантажем або хабарем, цілком доречно поставити питання про політичну відповідальність Олега Тягнибока та його соратників за дії, що послаблюють опозицію й отже, підтримують режим.

Але до відповідальности треба було би притягти не тільки свободівців: лідери інших опозиційних партій також винні в післяноворічному маханні, бо не доклали належних зусиль, або його зупинити чи переформатувати. Крім заяви Віталія Кличка, що Майдан до ходи не має стосунку, я не знаю про інші спроби якось уплинути на ініціятиву, яку більшість чи принаймні велика частина прихильників «Удару» та «Батьківщини» вважали шкідливою. Може, за лаштунками Кличко з Яценюком і намагалися тихцем переконати Тягнибока, що в час мобілізації широкого народного руху проти диктатури не варто розмахувати радикально націоналістичними символами та гаслами. Але публічно опозиційні лідери ініціятиви не засудили й утриматися від участи в ній своїх прибічників не закликали. Мало того, вони навіть не домоглися скликання спеціяльного засідання Ради ВО «Майдан», до чого закликали деякі громадські активісти. Ясна річ, таке відмежування продемонструвало би поділеність Майдану, незбігання деяких принципових позицій його ключових діячів і груп, що могло  стати свідченням слабкости протестного руху не лише для ворогів і спостерігачів-вичікуванців, а й для багатьох прибічників. Водночас сама загроза такого відмежування могла би змусити свободівських керманичів якщо не відмовитися від ходи, то бодай скориґувати її спрямування (скажімо, вшанування не лише Бандери, а всіх борців за волю України) та гасла (принаймні без особливо зловісного, з огляду на смолоскипи, «Смерть ворогам!» та явно антиевропейського «тут господар українець»). А якщо й ні, то принципова позиція демократичних (як вони цим потвердили би) партій підтримала б на дусі ту напевно не меншу, ніж націоналісти, частину протестувальників, для яких Евромайдан – це насамперед боротьба за демократію. Поставивши єдність вище за демократію, діячі «Батьківщини» й «Удару» (а також інші члени Ради Майдану, що не висловилися прилюдно щодо свободівського (де)маршу) солідаризувалися з політичними союзниками, а не з ідеологічними однодумцями – а радше продемонстрували, що справжніми однодумцями прибічників демократії вони не є.

Саме зраду демократично налаштованих майданівців я вважаю найбільшою провиною опозиційних лідерів у цій ситуації. На відміну від багатьох учасників ФБ-дискусій, мене не дуже обходить, як саме покажуть нашу ходу в Росії: провладні канали показали би погано, навіть якби вона була бездоганно демократично. Не дуже важливо навіть, як сприймуть націоналістичні гасла прибічники «інтернаціоналістичних» вартостей у Криму чи на Донбасі: переконаним ворогам будь-якого неросійського націоналізму ми все одно нічого не доведемо, навіть коли будемо славити тільки Шевченка та Стуса, а ті, хто відкидає лише тоталітарну версію націоналізму, зрештою нас зрозуміють, якщо ми виберемо демократичну модель уславлення. Тому головне – подбати про демократичність гасел і, ще важливіше, дій усередині опозиційного табору, за потреби ставлячи заслін тим, хто вважає її не конче потрібною або навіть шкідливою для своїх інтересів. Хоча політики всіх партій цю демократичність більше чи менше порушують (чого варте бодай волюнтаристське призначення Ради ВО «Майдан»), саме свободівці найчастіше практикують відверте іґнорування й навіть силове поборювання побажань інших груп протестувальників, прагнучи встановити контроль над різними структурами Майдану. Підтримувані організованою силою своїх активістів, більші й менші лідери «Свободи» дозволяють собі виганяти опонентів із території, яку вважають своєю, шматувати плакати, котрі здаються їм провокаційними, не допускати представників певних груп до сцени, коштів чи інших важелів упливу на діяльність Майдану. Та сама сила, що дуже сприяє успіхові протестного руху активними діями на «зовнішньому фронті» (на барикадах і в пікетах біля владних структур), дуже шкодить йому неповагою до «внутрішніх», майданних опонентів. У цьому «Свобода» повторює бандерівську ОУН, котра поєднувала героїчну боротьбу з чужинськими владами та ганебний терор проти інших українських партій під час нацистської окупації України й у західних таборах "переміщених осіб" по війні. Тоді, до речі, гнівну реакцію цих партій теж стримувало усвідомлення потреби творити єдиний фронт проти ворога…

Я дуже сподіваюся, що більшість демократично налаштованих протестувальників не покине Майдан з огляду на «фекальну ходу» однієї аґресивної партії. Принаймні в доступному мені потоці фейсбучних постів я побачив лише одну таку поразницько-чистоплюйську реакцію, а всі інші друзі та друзі друзів, понарікавши на завдану ходою шкоду, закликали далі працювати на перемогу Майдану. Але щоб ця перемога (хоч що вона реально означатиме) була нашою, ми мусимо не лише критикувати недемократичні дії «Свободи» чи інших груп на своїх сторінках у Фейсбуці, а й мірою змоги опиратися цим діям на самому Майдані. Якщо опозиційні лідери на такі дії не реаґують, принаймні публічно, то демократичні активісти мають, по-перше, реаґувати самі: і якнайширше викриваючи їх у різних медіях, і виходячи на власні протестні акції всередині чи біля периметру. А по-друге, намагатися вплинути на лідерів через низові партійні структури, громадські організації, представлені в Раді «Майдану» чи, знову ж таки, медійні кампанії. Реаґувати треба не лише на відверто брутальні випадки на кшталт вигнання «Спільної справи» з КМДА чи групи медиків із наметового містечка, а й на неприйнятні ініціятиви та гасла, які за відсутности такої реакції стають начебто спільними для всього Майдану, хоча більшість учасників їх не поділяє.

Водночас люди з демократичними переконаннями, зокрема серед інтелектуалів, мають добре подумати про те, які з неблизьких їм гасел і дій є справді неприйнятними. Скажімо, попри позірну справедливість вимоги зняти з Йолки портрет Юлії Тимошенко, буцімто несумісний із непартійним громадянським протестом, для демократів ця вимога є принаймні непринциповою, а то й неслушною, бо ж Тимошенко має бути для Майдану не так провідницею партії, як жертвою владного кривосуддя (звісно, портретам інших жертв теж треба дати місце, якщо хтось домагатиметься). Так само свободівські «кричалки» не є неприйнятними лише тому, що їх колись виголошували ОУНівці, як твердить Андреас Умланд, наголошуючи, що усвідомлення «бандерівського» походження цих гасел неминуче відштовхне від них і, отже, від руху, що їх перейняв, переважну більшість східняків. Але для багатьох східняків неприйнятним залишаються діячі УНР і навіть підрадянські дисиденти, а пам’ять про Голодомор, що її Умланд пропонує як одну з альтернатив ОУНівському спадку, стала надбанням більшости колишніх совєтських людей лише після наполегливого владного вживлювання часів Кучми й особливо Ющенка. Тому якщо ми не хочемо творити спільну для всіх українців пам’ять за рецептами Сталіна й Брєжнєва, то маємо спокійно ставитися до того, що певна частина наших співвітчизників частину змінюваного пантеону якийсь час не прийматиме. Важливо, щоб ми могли з чистим сумлінням ці зміни пропонувати, тобто вважати їх прийнятними з погляду тих европейських вартостей, за які Майдан начебто й стоїть. Тому немає нічого поганого в «Славі героям», натомість «Смерть ворогам» неминуче викликає питання про те, кого цими ворогами оголосять, а якщо лише ненависний усім режим Януковича, то чому не сказати відверто й уже не менш традиційно «Банду геть!»

Добре було б, якби ці нюанси вловлювали й озвучували ведучі майданної сцени, кориґуючи бодай найбільш недемократичні меседжі свободівських чи інших промовців, або щоб це робили ті, що промовляють пізніше. Змогла ж Руслана разом з іншими ведучими переламати народжувану традицію майже офіційного іншування «москалів» (у натовпі, великою мірою складеному з російськомовців, для яких це слово не конче означає далеких підданців Путіна), запропонувавши менш нетолерантні варіянти назв для тих, «хто не скаче». Чому б, наприклад, комусь із чільних діячів протестного руху не нагадати, що не годиться проголошувати «Україну понад усе» впереміж із щогодинними молитвами, котрі стверджують вищість Бога? А якщо не нагадають зі сцени, то може, влаштуємо флеш-моб під сценою, запропонувавши як альтернативну вартість демократію або права людини?

____________________________________________________

On “faecal march” and “banderite slogans”
By Volodymyr Kulyk

A torch-lit march organized by Svoboda party on January the 1st to mark an anniversary of Stepan Bandera's birth once again attracted attention to the party's intentionally or unintentionally divisive activities within Ukrainian opposition movement. This “faecal march” – as Facebook users onomatopoetically quipped about the fakel'noe shestvie (the Russian term for torch-lit march) – brought home what for many remained far from clear even after the destruction of the Lenin statue: for Svoboda, the realization of the party's tasks is a far greater priority than achieving Maidan's common goals. Which raises the question whether Svoboda leaders (not its rank-and-file activists freezing in Maidan and risking a head blow from a Berkut club, but their leaders directing people to actions) are truly interested in achieving those goals at all. Perhaps, they are simply faking a fight for achievements, while being fully satisfied with the absence thereof? The lack of results gives Svoboda leaders an opportunity to enjoy both the fruits of popularity among the protest voters and their comfortable role as a parliamentary opposition. Even without assuming (although such assumptions are being made) that the government blackmails or bribes the party into this fakery, it is appropriate to question Oleh Tyahnybok and his associates about their political accountability for the actions that weaken the opposition and, by extension, strengthen the regime.   

However, not only the leaders of Svoboda should be held accountable for the torch-waving on the New Year day. Other opposition leaders are also to blame for not making enough effort to stop or reform it. I am not aware of any attempts to influence the decision – apart from Vitali Klitschko's statement that Maidan has nothing to do with the march – that a large part, if not a majority, of the supporters of Udar and Batkivshchyna parties considered harmful. It is possible that off-stage Klitschko and Yatsenyuk tried to convince Tyahnybok of the damage radical nationalist symbols and slogans could do at the time of a mass popular mobilization movement against a dictatorship. Publicly, however, the opposition leaders failed to condemn the initiative or call on their supporters to boycott it. Moreover, they did not even manage to organize a special meeting of the Council of the All-Ukrainian Union “Maidan,” as demanded by some civil activists. Such public distancing would certainly signal the divisions in Maidan and contradictions in some fundamental positions among its actors and groups, revealing the protest movement's weaknesses to its enemies, wait-and-see watchers, and supporters alike. At the same time, a threat of such a schism might have been sufficient to make the Svoboda leaders cancel the march or, at least, adjust its rhetoric (from celebrating the birthday of Bandera to commemorating all fighters for Ukrainian freedom, for example) and slogans (avoiding, in the very least, the most sinister ones – because of the torches – such as “Death to the enemies” and the openly anti-European “Ukrainian is the Master Here”). In any case, such a principled position would have confirmed other opposition parties' faithfulness to democratic ideas and boosted the spirit of no less protesters than the nationalists – since for the former Maidan is above all a fight for democracy. By opting for unity at the expense of democracy, the leaders of Udar and Batkivshchyna (as well as other members of the Maidan Council who failed to publicly condemn Svoboda's march or – indeed – demarche) have sided with their political allies instead of ideologically like-minded supporters, or even revealed that theirs is not a true ideology shared by the democratically-minded protesters.

For me, the biggest blame in this situation falls on the opposition leaders for their betrayal of the democratic Maidan. Unlike many Facebook commentators, I do not really care how the march is presented in Russia: state-controlled television channels would show it in a bad light even if it were impeccably democratic. It is also of little importance to me how the nationalist slogans are interpreted by the supporters of the “internationalist” values in the Crimea or Donbass: staunch enemies of any – bar Russian – forms of nationalism will not be persuaded anyway, even if we commemorate only Shevchenko and Stus. On the other hand, those who reject only the totalitarian model of nationalism will come to understand us eventually, provided we choose a democratic model of commemoration. What is most important then is to ensure the democratic value of slogans and, primarily, actions inside the opposition camp and to resist those who regard democracy as unnecessary, if not harmful to their own interests. Although politicians from all parties tend to violate the democratic principle (take, for instance, the voluntaristic appointment of the Council of the All-Ukrainian Union Maidan), it is most often Svoboda members who, in seeking to establish control over various Maidan structures, openly ignore or forcefully suppress the propositions of other protest groups. Empowered by the mobilized support of their activists, major and minor Svoboda leaders do not shun such acts as kicking out their opponents from the territory they consider their own, tearing apart posters they find provocative, and preventing representatives of certain groups from accessing the stage, money or other levers of influence in Maidan activities. The same force that largely ensures the success of the protest movement on its “external front” (on the barricades and in the pickets of administrative buildings), does a lot of harm to the movement by lacking respect to its “internal” Maidan opponents. As such, Svoboda’s politics takes after Bandera’s Organization of Ukrainian Nationalists, which combined heroic struggle against foreign powers with despicable terror against other Ukrainian parties during the Nazi occupation of Ukraine and in West-European camps for “displaced persons” after the war. Then as now, by the way, the parties in question had to tone down their angry reaction in the face of the necessity to create a common front against the enemy...

I sincerely hope that the majority of democratically-minded protesters will not leave Maidan because of the “faecal march” of an aggressive party. From what is available to me on Facebook, I have seen just one post with this sort of squeamish defeatist reaction, while all other friends and friends’ friends simply lamented about the damage done by the march and encouraged to work on for Maidan’s victory. But to achieve our victory (although who knows what it means in reality), we must go beyond criticizing Svoboda’s undemocratic actions or those of other groups on our Facebook pages; we must as much as we can oppose those actions on Maidan itself. If the opposition leaders fail to react to them publicly, democratic activists should be the first to react: by ensuring an extensive coverage of such acts in the media and by staging their own protests inside Maidan or on its perimeter. Secondly, they should try to influence their leaders via lower party structures, representatives of civil organisations in the Maidan Council, and media campaigns. There should be proper reactions both to openly brutal incidents such as the expulsion of the “Common cause” from the building of Kyiv City State Administration or a group of doctors from the tent camp, and to unacceptable initiatives and slogans which - in the absence of a proper reaction - are wrongly perceived as common for the entire Maidan, even though they are not shared by most of its members.

Crucially, people of democratic persuasions, especially among the intellectuals, should discriminate between those slogans that simply express a different view and those truly unacceptable to them. For example, despite the apparent validity of the demand to remove Yulia Tymoshenko’s portrait from the ill-famed Yolka, as a symbol allegedly incompatible with a non-party civil protest, for democrats this demand is superfluous, if not inappropriate. For Maidan, Tymoshenko should represent the victim of the government’s selective (in)justice, rather than a party leader (obviously, if required, portraits of other victims should also be given appropriate space). Similarly, Svoboda’s “mottoes” are not unacceptable just because they were once voiced by Bandera’s Organization of Ukrainian Nationalists. According to Andreas Umland, the slogans’ “banderite” origin would alienate  from the entire movement a large majority of people from Eastern Ukraine. Yet for many eastern Ukrainians, leaders of Ukrainian People’s Republic as well as Soviet-time dissidents remain equally unacceptable. As for the memory of Holodomor, suggested by Umland as an alternative to the OUN legacy, for most ex-Soviet Ukrainian citizens it has acquired a significance only after a persistent brainwashing campaign by the government under president Kuchma and, even more so, Yushchenko. Thus, if we want to avoid creating a common Ukrainian memory by Stalin’s and Brezhnev’s recipes, we need to learn to live with the fact that it will take time for some of our compatriots to accept certain names in the changing national pantheon. Most importantly, we should be able to propose those changes with a clear conscience, to present them as acceptable in the light of the European values, allegedly expressed by Maidan. For this reason, in my opinion, there is nothing wrong with the “Glory to the heroes” slogan; as for the “Death to the enemies”, it always leads to the question of who will be declared an enemy. If this is only about Yanukovych’s loathed regime, then why not use the frank and by now no less traditional “Down with the gang!” one?
 
It would be helpful if such nuances were perceived and made public by the hosts on the Maidan podium, who could edit the most undemocratic messages from Svoboda or other speakers. Or this could be done by those orators who take after them to the stage. Were not Ruslana and a few other hosts successful in overcoming an almost official emerging tradition of othering of moskali? In front of the crowd largely composed of Russian speakers, for whom “Russian speaking” does not necessarily mean being a remote Putin’s subject, she was able to offer less intolerant name alternatives for those “who do not jump.” Why, for example, could not a prominent figure of the protest movement remind Maidan that it is not appropriate to declare “Ukraine is above all” and keep conducting hourly prayers that assert the supremacy of God? And if nobody reminds us from the podium, shall we stage a flash-mob just under the podium in support of an alternative value, such as democracy or human rights?

Translated from Ukrainian by Vladislava Reznik; edited by Oleh Kotsyuba.
 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.