Право на право

13 лютого 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1056 переглядів

Право на право

Насильство є доволі небезпечною проблемою під час обговорення подій в Україні з кінця листопада 2013 року і до сьогодні. Але усвідомлення небезпечности цієї теми призводить до того, що її осмислення є своєрідним «проклятим питанням», про яке  говориться із великою обережністю. Передусім тому, що своїми словами можна спровокувати новий спалах спекуляцій, які будуть транслюватися штатними коментаторами від державної влади і легко обернуться проти протестного руху. Формат обговорення в режимі коментування обміну проявами насильства на зразок того, як коментують спортивні змагання, також вже малокорисний для розуміння підвалин ситуації, що склалася. Не відкидаю значення політико-правових дебатів, але і вони часто не зачіпають питання справжнього смислу того потенційного кола насильства, в яке «запросила» нас усіх чинна державна влада. 

Проблематизація очевидности

Так само, як державна влада зберігає «в кишені» погрозу нового ексклюзивного насильства, яке гарантується її власним статусом, кожен громадянин зберігає як граничну межу потребу в захисті свого життя та захисті свого права на протест і опір. А це робить відкритою можливість звинувачення його в насильстві, на яке він не має жодного права з точки зору тої владної інстанції, котра таким правом наділена. Більше того - саме ця владна інстанція, вдаючись до механізмів спекулятивного виховання деякого ерзацу свідомости підтримки чинного право-порядку,  закликає до її власного захисту інших громадян, котрі готові до санкціонованого владою насильства для збереження існуючої системи. Таким чином зберігається вибухонебезпечна ситуація потенційного багатовекторного насильства, яку спровокувала саме чинна державна влада.

Ця провокація є своєрідним запрошенням до коливання насильства, із якого дуже важко вибратися і яке викликає небезпеку саме тому, що воно може стати присутнім у будь-який момент. Складність ситуації виростає зі складности її структурного наповнення - насильство державної влади, потенційне насильство-опір, присутнє в протестному рухові, потенційне насильство парамілітарних об’єднань громадян, які позиціонують себе як захисники існуючого форматування державної влади від протестувальників. Додайте до цього як складову ще й  можливість насильства криміналу, який не проти отримати індульгенцію на насильство від владної інстанції. Така індульгенція може «видаватися»  опосередковано, тобто бути видачею без формальної видачі : кримінал  отримує простір для насильства, доки суб’єкти чинного право-порядку опікуються «полюванням» за представниками протестного руху. Більше того поява цього складника ще більше заплутує ситуацію, бо  вносить сум’яття в свідомість пересічного громадянина.

Але ця структурна складність маскує іншу, внутрішню складність. Вона полягає в тому, що саме право на насильство з боку державної влади не є аж таким простим питанням. Це та очевидність, яку зазвичай в більш спокійних умовах нас навчають не обговорювати, а сприймати як очевидність і просту даність, хоча насправді вона такою не є. Це та очевидність, яка має сприйматися як очевидність лише для того, щоб прикрити свою суперечливість, що нібито і не повинна обговорюватися взагалі. І саме ця необговорювана суперечливість  створила підстави для тої ситуації потенційного коливання насильства, до якої і запросила нас усіх чинна державна влада в Україні. Тому і осмислення небезпеки поновлення коливання насильства, яким лякає нас державна влада і по суті до якого саме вона так послідовно нас запрошує вже третій місяць поспіль, повинне полягати саме в проблематизації очевидности і даности права певної державної влади на насильство.

Згадана очевидність тримається на установці, яку рекомендується сприймати навіть не як очевидність, а як історичну даність чинної державної влади, яка виступає ледь не як доля певної країни. Ось тут і вступає в силу продуктивний сумнів, який і характеризує розвинену людську істоту. У питаннях збереження посад в рамках державного апарату, масштабів його повноважень і конкретних дій апеляція до традиціоналістських формул «ну так вже склалося, змиріться, сприймайте цю державну владу  як долю» може діяти лише на тих, в кого існує бодай частка віри «в доленосність» чинної влади. В умовах декларованого правом народовладдя, можливости процедури звільнення з посади неефективного і нечистого на руку топ-менеджера від держави таке звернення до даности і очевидности дій владної інстанції просто не діє. Розвинений розум позначений продуктивним сумнівом.  Це зачіпає питання, яке вперто ігнорує чинна державна влада. Для раціонального розуміння панування (а саме воно і виростає зі свідомости того, хто звик сумніватися в очевидностях і даностях «долесносности» дій певної владної інстанції) будь-який право-порядок, який і слугує пролонгації присутности певних осіб в системі державної влади є відносним і його апеляції до «доленосности» навіть у форматі «ну так вже сталося, змиріться» є порожнечою. 

Теодор Адорно стверджував про Вальтера Беньяміна, що  в нього порятунок приходить там, де небезпечно. Але і самі спроби аналізу небезпечних питань у цього неймовірного філософа минулого століття можуть звучати вражаюче суголосними нинішній нашій ситуації. Не буду стверджувати, що в Беньяміна є  всі ключі для сумніву в очевидности  права на насильство, до якого  апелюють у випадку із правом певних осіб, що представляють державну владу, здійснювати певне насильство. Хоча порятунок, яким і є проблематизація очевидностей, у Беньяміна таки можна знайти. Наприклад, у його роботі «Щодо критики насильства» (інший варіант перекладу «До критики насильства»).  І це дуже небезпечний порятунок. Але чи було колись осмислення безпечним порятунком?

На думку Беньяміна погляд на близькі прояви насильства здатен лише виявити діалектичні рухи туди-сюди в наданні йому форм правовстановлюючого або правопідтримуюючого. Закон коливання полягає в тому, що в діахронії будь-яке правопідтримуюче насильство опосередковано, шляхом придушення ворожого йому контрнасильства, саме ж підриває насильство правовстановлююче, в ньому представлене. І це продовжується доти, доки нове насильство, раніше придушене, не отримає перемогу над досі правовстановлюючим насильством і тим самим не встановить нове право, але і воно з самого моменту свого народження приречене на ті самі проблеми. Залишимо осторонь щиру віру Беньяміна в прихід нової історичної епохи, коли взагалі відбудеться відмова від державного насильства. Для нас важливішими є кроки його критики насильства, що дозволяють зрозуміти, чому запрошення до коливання насильства з боку чинної державної влади є особливо небезпечним для України. Причому небезпечним і для самої державної влади, котра із примусом і тиском «запрошує» до кола насильства, адже  такі «запрошення» демонструють її самовбивчий потенціал. Це обертається не просто «посадовим  самогубством» певних державних чиновників (маю на увазі крайній ступінь неможливої дискредитації ними статусів посад, які вони посідають і руйнацію за рахунок цього міжнародного образу представленої ними держави), а й поширенням небезпеки сумніву в самій можливості ефективної суверенної державної влади та поширенням зневіри в можливості більш-менш справедливої державної системи, не позначеної надміром застосування насильства проти своїх власних громадян. Право на надмірне насильство, застосовуване державною владою, не в усіх випадках має сприйматися як даність, і воно не може бути очевидним тоді, коли йдеться про державний «без-зась» проти власних громадян. Але тут дається взнаки тендітна грань між державою та державною владою в особі певних індивідів - тобто між тим, як певні особи на посадах в другій, можуть руйнувати підстави для існування першої.

Право на право на протест

Примушування протестного руху постійно виправдовуватися перед державною владою за кожну свою дію, щоб бува цю дію не наділили наліпкою насильства, не є таким вже простим питанням. Адже протестне «зась» містить в собі лялечку активного опору, так само, як  захист свого життя передбачає відповідь на вчинене проти тебе насильство або погрозу твоєму життю. За такого розташування координат, яке складається протягом двох з половиною місяців, з точки зору владної інстанції, навіть необхідна  самооборона особи  може розглядатися як недозволене державою насильство.

У своїй критиці насильства Вальтер Беньямін звертає увагу на те, що природнє право намагається виправдати засоби справедливістю цілей, натомість позитивне право – гарантувати справедливість цілей виправданістю засобів, Та справжня критика насильства неможлива, якщо знаходитися в цьому колі. Адже позитивне право виявляється сліпим по відношенню до безумовности цілей, природнє –  у стосунку до умовности засобів. Однак позитивне право передбачає розрізнення між санкціонованим та несанкціонованим насильством. І саме позитивне право вимагає від будь-якого насильства надати деяке свідоцтво його історичного походження, яке за певних умов підтверджує його законність і санкціонованість. Тому в якості гіпотетичної основи для класифікації видів насильства варто вибрати наявність або відсутність історичного визнання його цілей, а тому цілі, котрі позбавлені такого визнання, можна назвати природніми цілями, в той час як всі інші – правовими цілями.

Беньямін наголошує на максимі поширеній в європейському праві: всі природні цілі окремих осіб входять у протиріччя із правовими цілями, якщо досягаються за допомогою в тому чи іншому ступені значного насильства. Тому і насильство з боку окремої особи право розглядає як небезпеку, котра підриває правопорядок. Тому зацікавленість права в монополізації насильства по відношенню до окремої особи пояснюється не наміром зберегти юридичні цілі, а скоріше за їх допомоги зберегти саме право. Насильство окремої особи в тих випадках, коли воно не знаходиться в руках самого права, виявляється небезпечним для права не через те, що воно слідує певним цілям, котрі за його допомогою переслідуються, а просто тому, що воно існує поза правом. Беньямін наводить промовистий приклад : держава дозволяє страйк, але якщо  йтиметься про всезагальний революційний страйк, коли робітники будуть посилатися на  своє право на проведення страйку, то держава назве  таке посилання зловживанням, і вкаже на те, що право на страйк ніби не мало на увазі «саме такий» його прояв, і відповідно видасть спеціальні розпорядження.  

Але ми можемо вловити нитку логіки, яку відкриває Беньямін, суттєву не лише для робітничого страйку, але й для стосунків між правом на протест та державною владою. Остання може отримати право вирішувати, на який саме протест  має право особа та означувати, які його форми  не малися на увазі, коли йшлося про протест. Таким чином окрім цілком реальних матеріальних спецзасобів в руках захисників право-порядку в руках державної влади опиняється і своєрідний «спецзасіб» - її право на право. Або – якщо продовжити – право на право на протест.

Право особи на певний протест легко можна кваліфікувати як насильство, котре підважує існуюче право, загрожує йому. В нинішньому вітчизняному контексті державна влада в особі тих, хто посідає місця в її апараті, за її власним визначенням і промовистими словами і діями є  єдиною, хто має право вирішувати, який протест є можливим. Іншими словами будь-який протест поза заздалегідь узгодженим сценарієм може бути визнаний таким, що не відповідає заданим рамкам, і оголошений поза правом. Спеціальні розпорядження, до яких може вдатися державна влада, якраз і мають вказувати на те, що не малося на увазі, коли надавалося право на протест. Ці колізії неминучі навіть у демократичному суспільстві, але у нашій ситуації йдеться про масштаби того, що зараховується в коло «того, що не малося на увазі», коли йшлося про протест. Я не прагну ототожнити мирний протест із неодмінним правом на насильство в протесті, але їх переплетіння неминуче, бо навіть мирний протест містить в собі частку опору як активної дії, так само, як міститься насильство у захисті гідности, захисті свого власного життя від того, хто на нього зазіхає. Цей момент не можна не враховувати.

Неймовірний Вальтер Беньямін це добре розумів, бо не боявся стверджувати, що будь-яку поведінку, коли вона активна, можна називати насильством, коли воно здійснює надане йому право, щоб скинути правопорядок, котрий і надає йому це право, бо навіть тоді, коли вона пасивна і постає як  певна форма шантажу, вона також стає насильством. Тому за певних умов  держава вважає дії страйкуючих чи протестувальників насильством та протистоїть їм шляхом насильства. Адже саме у страйку (а я додам – і в протестному рухові)  проявляє себе особливо важлива функція насильства – воно здатне встановлювати і модифікувати правові стосунки, бо йому властивий правовстановлюючий характер. Саме це і пояснює те, чому державна влада прагне позбавити окрему особу права на насильство. Державна влада відчуває страх перед таким потенційним насильством як перед правовстановлюючим насильством. А значить державна влада відчуває страх і перед протестним рухом і опором насильству владних структур, відчуває страх перед здатністю сказати «зась», коли поширюється система державного «без-зась», бо все перелічене потенційно зазіхає на встановлений або узурпований право-порядок. Опір, спротив містять в собі лялечку нового правовстановлення.

Тому розрізняючи в активному протесті саму потенційну можливість (намір!) такого правовстановлюючого насильства (тобто – потенції встановлення нового порядку), державна влада прагне протиставити йому дійсні прояви правовстановлюючого насильства, котре має підтримати існуючий право-порядок. Сам факт існування протестного руху для державної влади, котра наділена правом вирішувати, як саме і за яким і де затвердженим сценарієм можна протестувати, і означає наявність потенцій нового правовстановлення. Владна інстанція в такій ситуації починає казитися саме тоді, коли вже не прагнуть зазіхати на спецзасоби в руках її правоохоронців, а виявляють бажання опротестувати її / їх ексклюзивне право на правовстановлення.

Ексклюзивний дозвіл на нерозрізнення

Але особливо важливим для нашої ситуації є розрізнення у Беньяміна правовстановлюючої та правопідтримуючої функції насильства, які яскраво проявляють себе саме у випадку із насильством, монополією на яке і наділена державна влада. Бо саме правопідтримуюче насильство пов’язане із загрозою, причому остання не завжди означає деяку визначеність. Залякувати – не означає загрожувати. Точка переходу до залякування є особливо важливою, бо в другому загроза припиняє бути загрозою. Загроза є невизначеною, вона схожа на долю. Те, що українська державна влада одразу перейшла до прямого залякування, є доволі промовистим знаком.

За словами Беньяміна жахливим переплетінням правовстановлюючого та правопідтримуючого насильства є  такий інститут суспільства як поліція. Вона має здійснювати насильство у правових цілях, тобто розпорядче право, але водночас – наділена повноваженням самій встановлювати правові цілі, причому в дуже широких межах. Беньямін називає ганебною стороною поліції те, що в її випадку правовстановлююче та правопідтримуюче насильство не розрізняються взагалі. Правовстановлююче насильство є свідченням переможного встановлення себе, однак правопідтримуюче насильство має бути обмежене, бо не має визначати для себе нові цілі. Насильство поліції є правовстановлюючим, адже воно може видавати інструкції, котрі претендують на правовий статус. Але з іншого боку воно є правопідтримуючим, бо надає себе в розпорядження для досягнення правових цілей. Тому твердження, що цілі насильства поліції завжди ідентичні цілям всього іншого права або хоч якось пов’язані із ним є абсолютно хибними. Скоріше «право» поліції визначає посутньо те місце, в якому держава від безсилля чи через іманентні зв’язки всередині будь-якого правового порядку, більше не може за посередництва права гарантувати свої власні емпіричні цілі, котрих вона прагне досягнути за будь-якої ціни. Тому поліція з міркувань безпеки діє в тих випадках, коли правова ситуація характеризується відсутністю будь-якої ясности, коли поліція супроводжує громадянина по потрібному, за інструкціями, життю, наглядає за ним. Але водночас (найнебезпечніше!) насильство поліції є насильством аморфним.

Беньямін є дуже різким у висновках: він наголошує на тому, що і результат, і як джерело будь-якого договору, вказує на насильство, хоча насильству як правовстановлюючому початку необозв’язково бути присутнім у самому договорі, однак воно в ньому завжди присутнє. Адже втрата усвідомлення латентної присутности насильства в деякому інституті права призводить до розпаду останнього. Тому навіть компроміс не можна вважати абсолютно позбавленим насильства. Саме його найчастіше і вважають альтернативою, бо в ньому відкидається відкрите насильство, однак саме спрямування, котре веде до нього, приходить ззовні і мотивоване протилежним спрямуванням. Тому будь-який компроміс передбачає частку тиску. В момент реалізації право  не відмовляється від насильства, бо від імені влади правовстановлення затверджує в якості права  не мету, вільну від насильства, а мету, котра від цього насильства глибинно і залежить. Тому правовстановлення є встановленням влади і є безпосередньою маніфестацією насильства. А правове насильство на думку  Беньяміна ідентичне міфічному насильству.

Безсилість Всесильного і влада порожнечі

Потенційно події 19-22 січня 2014 року були закладені вже в подіях ранку 30 листопада 2013 року. Тільки якщо на початку грудня влада ще могла визнати скоєне із студентським протестом помилкою і залагодити ситуацію, щоб у певної частини протестувальників не розвивалися далі думки про необхідність деконструкції системи, а в частини – не почав визрівати перехід від вимоги деконструкції до вимоги деструкції. Це могло б, якщо не порятувати систему, але принаймні зменшити кількість протестувальників.  Хоча ті, хто з самого початку таки вбачав зло  в самій ганебній системі, посталій в українській державній владі, мабуть не подарував би можновладцям такого відвертого лицемірства.

Але навіть можливість лицемірства не стала дійсністю. Саме тому свідомість протестувальника, який розгледів у діях ранку 30 листопада  потенційне зазіхання на його власну гідність, почала розвиватися в напрямку не оцінки дій окремих можновладців, а оцінки системи, яка уможливила такі дії. Тоді ж з’явилося у багатьох протестувальників і усвідомлення потреби тримати власну свідомість в тонусі щоденного артикулювання «зась» системі. Саме з цього почало рости і усвідомлення коріння ситуацій (а не однієї ситуації), і розширення бачення ширшого контексту.

Те, що перший прояв санкціонованого державною владою надміру насильства (про те, що воно не було збоєм у системі і було санкціоноване,  свідчить саме відсутність належної на збій реакції  і навіть більш-менш чітких нехай і чисто формальних ритуальних обіцянок покарати винних) був проявом насильства проти ненасильницької таки  демонстрації якраз і стало тим каталізатором, котрий вивів на вулицю навіть тих, хто навряд чи був колись взагалі активним учасником мітингів. Розгін студентської акції 30 листопада як «профілактичне» застосування сили з боку державної влади мав вказати рамки «дозволеного протесту», виключивши із нього навіть формат студентського Євромайдану. І питання не в тому, що кожен громадянин в державі є дійсним протестувальником, котрий в наступну хвилину вийде на вулицю, але більш-менш демократична державна система визнає таке право за кожним громадянином. Тобто вона визнає право кожного протестувати проти певних рішень і впливати на прийняття рішень, вдаючись навіть до форм м’якого шантажу. (Останнього слова не варто так вже й сильно боятися, бо більшість страйків і будується часом на логіці шантажу, якщо інші засоби не діють. А отже, громадянин має право на шантаж). Дозволяючи висловлювати протест, державна влада не лише засвідчує своє демократичне обличчя, але   й засвідчує державну владу, яка дорожить існуванням свого порядку. Адже право-порядок певної державної влади передбачає можливість страйку чи протесту саме тому, що так він стримує більші і масштабніші насильницькі дії, із якими боїться зіткнутися.

За влучним висловлюванням Е. Балібара (до слова – відомого критика різних варіантів «закручування гайок» в європейських країнах) будь-яке нашестя політичної влади є владою порожнечі. Урок у кожному випадку переступання політичною, державною владою певної своєрідної грані непристойности (а цим якраз і є надмір насильства, на яке державна влада має монополію, прикладом чого і було побиття студентів 30 листопада 2013 року та дії правоохоронців після 19 січня 2014 року) полягає  у тому, що йдеться не про маніакальну ідею влади, а про те, що  уявна сила державної влади та держави загалом в особі тих, хто отримав право її представляти, відновлюється як міфічна. Дійсно авторитетна владна інстанція не має вдаватися до надміру насильства для підтвердження свого статусу. Перетин границі непристойности державною владою у силових реакціях - демонстрація своєрідного синдрому “безсилости Всесильного”. «Профілактичне» застосування сили з боку державної влади має вказати рамки «дозволеного протесту» і водночас діє саме проти себе. Усвідомлення неприпустимости такої «профілактики» з боку «Всесильного» і вивело людей на перший велелюдний марш від парку Шевченка до  Майдану Незалежности. І це була перша мітка правовстановлюючого насильства, на яке народ таки має право, хоча по суті той марш був таки мирним і нанасильницьким.

Та розмов про прояви насильства в протестному русі все одно виявилося немало впродовж ледь не всього грудня, починаючи з коментувань державними чиновниками подій 1 грудня і закінчуючи одіозними приватними коментарями окремих із них щодо взагалі «відсутности» мирних студентів на Майдані Незалежности 30 листопада. Йшлося мабуть про те, щоб сформувати якусь альтернативну пам'ять, переконати в тому, що «били за дєло», а не безпричинно. Якщо уважно передивитися заяви вищих посадових осіб України протягом грудня 2013 року, то можна віднайти і сумніви, і прямі заперечення мирности листопадового студентського протесту.

Головна провокація була якраз в тому, що протестний рух, започаткований як мирний, мав доводити державній владі, що він таким є. Протиприродність для протестного руху необхідности постійно виправдовуватись не обговорюється. Але у вимозі виправдання містилася підступність головної провокації державної влади. Вона фактично вимагала від протестного руху обмежувати свої можливості. Виходило, що скоро протестний рух має почати виправдовуватися і за своє категоричне «зась» системі як право захищатися від дикости «профілактичних» силових дій владної інстанції. Виходило – протестний рух мав виправдовуватися за своє існування. Чи не схоже це на якесь химерне марення? Хоча з позиції владної інстанції, котра прагне узурпувати навіть право громадянина на протест, все логічно. Тому з перспективи бачення державної владної системи протестний рух мав виправдовуватися за своє існування, мав виправдати своє право на існування. Адже лише владна інстанція, на її думку, мала вирішувати, хто і в якому обсязі має право на право на протест.

Зрозуміло, що будь-яке насильство за таких координат гратиме на руку державній владі, бо саме вона створить підставу для застосування подальшого насильства. Але ситуація ночі 30 листопада і постала як свідчення того, що навіть за відсутности насильства у протесті, його можуть там побачити, гіперболізувати і дофантазувати, якщо це потрібно буде для  попереджувальної «профілактичної демонстрації сили» державною владою. Остання тому і застосувала насильство, відчуваючи своє внутрішнє безсилля. Саме тому вона продовжувала цю логіку і накопичуючи кількість затриманих вже у двадцятих числах січня. Протест у всіх його формах якщо не є відкритим проявом насильства, то протидією насильству державної влади, а значить – підважуванням її сили і могутности.  За такої логіки протест у слабкої і невпевненої в собі державної влади викликає бажання придушити можливість потенціалу насильства, що може зростати в будь-якому протестному рухові. Подальший же надмір сили правоохоронців і ганебні дії влади із величезною вже кількістю протестувальників після 19 січня був продовженням тої самої логіки. Влада, що тримається лише на насильстві, проектує свою власну фантазію на всіх інших. Вона робить їх своїм дзеркалом і ніяк інакше, ніж як своє дзеркальне відображення, не бачить.

Дражлива грань

Починаючи із 19 січня 2014 року  вказівки на прояви насильницьких дій у протестному русі стали тою темою, яка має його демонізувати. Логіка коментаторів (провладних політиків, науковців-експертів, мас-медійників), котрі відкрито або приховано представляють інтереси державної влади і служать збереженню ритуальної «стабільности», розвивається в кількох напрямах.

Одні  наголошують : бачите, вони там всі такі на Майдані, і з самого початку такими були, і можуть бути ще гіршими, небезпечними - їм би тільки руйнувати. За цією логікою будь-який протест із активним опором є одразу проявом екстремізму, а опір, який припиняється, коли люди розбігаються по хатах одразу по першому замаху кийка – дійсно мирним протестом. Такий коментар має бути сигналом для тих, хто зачарований ритуальною «стабільністю» і не мислить свого життя за інших координат, ніж за координат збереження на подальші десятиліття існуючого форматування державної влади, бажано – із ритуальними виборами, а ще краще – без них взагалі.

І саме цей коментар як сигнал запускає протиставлення «ми-вони», де ми – охоронці і будівничі, а вони – руйнівники існуючого порядку державної владної вертикалі та її ефектів. Іншими словами – система своїх чіпати не буде, тому лояльність до неї і допомога в полюванні на «руйнівників» - запорука того, що система і в майбутньому не буде чіпати ані мене самого, ані мою родину, бо «ми» - благонадійні. Питання можливости існування сумнівів у істинности існуючого порядку не повинне підніматися. (До речі, подібна логіка була притаманна всім хто, спочатку підтримував  репресивні системи в історії людства ХХ століття,  і запізніло розумів те, що подібні системи ніяких абсолютних чи навіть об’єктивних гарантій недоторканости не можуть дати). Запуск механізму пошуку чужих і ворогів всередині власної країни повернути у зворотньому напрямку дуже важко. Але пошук чужих серед власних громадян є тактикою, котра насправді демонструє внутрішню слабкість державної владної інстанції.

Більш вибагливі коментатори прагнуть вказати на присутність двох різних ліній в протестному рухові : є мирні протестувальники, а є радикали. Із першими можна домовлятися, а другі…Ну то щодо них все зрозуміло, вони ж бо не мирні.  Що робити із ними, правда, ще не вирішено, судячи із гидких ігор парламентської більшости із підміною значень поняття «амністування». Правда, вимога щодо звільнення адмінбудівель і окремих вулиць в обмін на затриманих правоохоронцями вносить сум’яття у чіткість розподілу на мирних і немирних. Додаткове питання – вживання самого означення «амністування» щодо осіб, на яких, як на підозрюваних, мабуть таки до винесення вироку мала б поширюватися і презумпція невинуватости, про яку, здається, взагалі забуто. Але із логіки прийнятого парламентською більшістю формулювання «торгів за звільнення» у відповідному законі можливий не один висновок. Найчастіше провладні коментатори вдаються до такого: частину мирних досі ще обдурюють якісь немирні, яких ще не встигли виловити доблесні правоохоронці, і тому мирні мають переконати цих немирних. Іншими словами : схаменіться, йдіть по хатах і вам нічого не буде, можливо, «ми» подумаємо. За такою логікою владної інстанції навіть мирним варто, «по-хорошому»,  забути, з яких вимог вони все починали  в листопаді-грудні.

Коментатори-захисники ритуальної «стабільности» існуючої системи вперто прагнуть не помічати ще кілька висновків, які можна зробити з їх «міркувань». Якщо всі затримані правохоронцями і є такими собі небезпечними немирними (а вони, мабуть,  стають такими по факту лише самого затримання, без суду і без слідства, як були немирними студенти - по факту перебування вночі на Майдані Незалежности), то за них за логікою одіозного закону мають відповідати мирні, які «утримують адмінбудівлі» за вказівкою якоїсь все ще вільної частки немирних. І таким чином, впливаючи на почуття мирних, можна визволити всіх затриманих як підозрюваних, але ще не звинувачених. Тут ми бачимо, як владна інстанція, іронічно підморгує – «поки що не звинувачених, поки що підозрюваних».

Зрівняння та узагальнення всіх у  множині «затриманих» проявляє два моменти: або державна влада заявляє, що вона без суду і слідства знає, що всі вони не є мирними (завважте – навіть не підозрюваними у немирности), або вона неприховано вказує на те, що саме їй і надане ексклюзивне право вирішити це в недалекому майбутньому.  За такої конфігурації не має значення, чи ти є по суті немирним, чи тебе таким визнають, бо сам факт затримання тебе правоохоронцями свідчитиме проти тебе і є доведенням без доведення. Якими б сміховинними не здавалися есемески про статус учасника масових заворушень ( а їх отримував, наприклад, брат моєї колеги, коли він приходив на роботу до Національної філармонії), але вони вказують на тактику залякування, до якої навіть без тактики погроз одразу перейшла державна влада в демонстрації своїх можливостей. І ця тактика не є новою, вона є лише продовженням тактики, яка почалася  більше, ніж два місяці тому. Згадайте, чому відбувся перший велелюдний марш проти існуючого в Україні режиму півтора місяці тому. У термінах неймовірного Вальтера Беньяміна, це був марш і виступ проти безмежного правовстановлення як засвідчення безсилого Всесильного, проти тотального аморфного і ганебного змішування правовстановлюючого і правопідтримуючого насильства і водночас – за право на протест як започаткування нового правовстановлення, за встановлення таких рамок, де можливе «зась» і неможливий державний насильницький «без-зась».  

Узурпація права на право-порядок

Наостанок - всупереч поширеним уявленням про політику як сферу боротьби за політичну владу варто згадати і про справжню мінімальну одиницю політики, якою є інтерес, що майже ніколи не постає в однині, а засвідчує своє існування у множині. Політична влада є своєрідним інструментом зробити одні інтереси – першорядними, другі – другорядними, а третіми взагалі знехтувати. Тим же ресурсом політичної влади, який запускає в дію всі інші ресурси на захист цієї ієрархії інтересів, виявляється саме право. Тому і запуск у дію насильства, котре має підтримувати конкретну конфігурацію політичної влади у її прояві як влади державної, має санкціонуватися певними правовими ресурсами, котрі стають пусковим механізмом для застосування всіх інших ресурсів, в тому числі і силових, і економічних, що і є маніфестацією певного санкціонованого насильства держави проти власних громадян. Отже, порядок існування певного формату державної влади є певним право-порядком. І державна влада має «ексклюзивне право» на право-порядок, навіть якщо вона і вдається до змішування аргументів позитивного і природного права у виправданні свого права на насильство або узурпації права на право-порядок.

Санкціонованість насильства, до якого нинішня українська державна влада вдається в випадку придушення всіх (а не лише радикальних, як вона те заявляє) форм протестного руху, в офіційних заявах і коментарях провладних експертів тримається на аргументації необхідности саме законности і право-порядку,  якого намагаються досягнути, вдаючись до всіх можливих засобів. Хоча насправді навіть у таких заявах стикаємося із балансуванням між аргументацією природного права та позитивного права. Таке балансування є скоріше технологічним перемиканням, котре має прикрити нестачу  правових цілей. Але тут і міститься головна слабкість насильства влади, яка відчуває відносність вказаного право-порядку, що забезпечує її існування як системи підтримки ієрархії певних інтересів. Адже по суті ми маємо справу із безмежною узурпацією права на право-порядок у форматі «без-зась». 

Якщо ми повернемося до того, із чого починали, то вийде, що завжди є зв’язок між конкретними інтересами (а отже, й ієрархією інтересів, де одні будуть першорядними, другі – відійдуть на «надцяте» місце, треті – а чи були вони взагалі?) та застосуванням певного варіанту права (і право-порядку) для санкціонування масштабів і меж насильства проти тих, чиїми інтересами прагнуть знехтувати ті, хто отримує право вирішувати питання необхідности застосування певного правового ресурсу, певного форматування права. Якщо ми не будемо взагалі вживати означення «політика» і «політичне», то вийде, певне право  і певний право-порядок як виправдання певного санкціонованого насильства може слугувати збереженню певної ієрархії інтересів. Це та потенція, котру може усвідомити кожен, хто хоче утримувати державну владу. Влада заради самої влади в просторі політичного навряд чи є таким вже поширеним явищем, бо найчастіше вона пов’язана із бажанням створити саме певну ієрархію інтересів та щонайглибше вкорінити її в певному право-порядку. І вона потрібна лише для того, щоб посісти місце справжнього суб’єкта, котрий має право вирішувати питання щодо масштабів насильства проти інших суб’єктів як носіїв інших інтересів, і закріплювати це в певних необхідних правових ресурсах. Таким чином право як закони зберігає потенціал повністю злитися із правом як волею тих, хто в силу певних обставин узурпував статус в державній владі. Право вирішувати, що і як кваліфікувати, встановлювати розрізнення і нехтувати розрізненнями ототожнюється із правом як законом, і тоді право-порядок по суті стає збереженням порядку існування і реалізації права тих, хто в конкретний момент посідає місце в державному апараті.

 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.