Постать зі свічада

27 лютого 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
761 переглядів

Постать зі свічада

І

         Фінал «Камінного господаря» Лесі Українки неймовірно промовистий і моторошний. Взявши з рук Донни Анни командорського плаща і одягнувши його, Дон Жуан дивиться у свічадо, бачить у ньому замість свого відображення – обличчя Командора і в жасі вигукує : «Де я? мене нема... се він... камінний!». І це остання репліка персонажів у тексті. Далі – дія :  вихід постати Командора зі свічада і трагічна розв’язка для Донни Анни і Дон Жуана.

         Цей надзвичайно сильний мистецький твір може мати купу інтерпретацій. Але його остання сцена моторошна. Вона промовляє не просто про злоякісну дію владної інстанції та владу як вірус, котрий знищує певні характеристики суб’єкта, коли влада припиняє бути просто інструментом, що ним користуються тільки на час. Мова і про те, що постать Командора з’являється у свічаді саме тому, що завжди там потенційно присутня. На поверхні лежить спокуса витлумачити мотив перевдягання лицаря волі як нищівну силу влади, адже Дон Жуан по суті втрачає свою суб’єктивність тоді, коли приміряє на себе статус владної інстанції, хоча позірно мав би стати справжнім суб’єктом зі здобуттям влади. Та прозора метафора у Лесі Українки не є аж такою простою. Постать Командора виходить із задзеркалля, а сама поверхня дзеркала виявляється проникною, перетворюється на своєрідні двері, через які приходить нищівна сила.

         На початку я вже говорила про те, що головний ефект цієї останньої сцени полягає навіть не в її трагічности (втрата Дон Жуаном свого відображення – це надзвичайно напружений і багатозначний варіант трагедії знищення), а в її неймовірній моторошности. Постать нібито знищеної владної інстанції, котра раптом через просте переодягання стає дійсною  і дієвою, відсилає нас до моторошного як різновиду того, що лякає, започаткованого в давно відомому і звичному, і водночас – у ньому дещо пов’язане із прихованими бажаннями, страхами, дією несвідомого. Моторошне переживання здійснюється саме тоді, коли витіснений інфантильний комплекс оживлюється деякими враженнями або якщо знову здаються підтвердженими подолані примітивні переконання. Отже, постать зі свічада є моторошною не стільки тому, що вона «стирає» Дон Жуана, знищує його, а тому що вона є однією з потенцій самого Дон Жуана. Командорський плащ, погляд у свічадо і вихід командорської постати є фіналом його блукання   всередині самого себе. Нам тому і стає моторошно, бо ми знаємо, що можливість командорської постати – це можливість, породжувана можливою грою задзеркального потенціалу нашої суб’єктивности, пов’язаної з такою річчю як влада. Моторошність фіналу тексту Лесі Українки тому є такою сильною, бо вона промовляє про дещо занадто людське.

         Постать Командора є такою, що може стати присутньою у будь-який момент і свідчить про притаманне людському. Але особливо важливий нюанс підмічений Лесею Українкою – це постать у свічаді, і вона є відображенням, котре виходить із задзеркалля гри несвідомого і свідомости. Тому зараз мені йдеться не про значення командорської постати як потенції виродження влади в авторитаризм, бунтаря – у тирана, динаміки – у камінну застиглість, а про те, що постать командорська може набувати різних форматувань (завважте – не форм)  і необов’язково вона вийде на авансцену у вигляді нового узурпатора влади. Така постать у свічаді постійно потенційно присутня навіть тоді, коли ще немає ніякого нового узурпатора.

 ІІ

         У мене немає жодного бажання відвідувати Межигір’я. Можу навести дуже багато аргументів щодо цього рішення, але обмежуся лише тим, що у найближчий час не потребую гострої необхідности переживання огиди. Хоча розумію і ефект, який справляє цей комплекс  на багатьох із тих, хто прагнув припинити панування головного орендатора всіх цих будівель, парків та інших об’єктів. Не є зайвими і вказівки на те, що така екскурсія може розглядатися як своєрідний ритуал чи щеплення від неймовірного хворобливого розростання жадоби до накопичення матеріальних цінностей, можливостей задовольнити свої забаганки чи безмежно вдаватися до всіх варіантів насолод-послуг. Ще одним нюансом є і потреба частини відвідувачів Межигір’я пересвідчитися в тому, що вони знали-вірили, підтвердити свої найнеймовірніші здогадки щодо масштабів розкрадання бюджетних коштів. І кожен артефакт, який присутній у просторі цього комплексу, має доповнювати потворний образ колишнього пануючого, колишнього українського президента. У контексті цього навіть найменший натяк на його «маленькі інтимні таємниці», вульгарну розкіш чи сховища культурних цінностей  не доповнюють картину, а лише її підтверджують. Масштаби  усвідомлюються одразу, і кількість побаченого тут не у всіх відвідувачів впливає на якість ставлення. Бо якість у багатьох вже була присутня з самого початку. Хіба що масштаби хворобливости  накопичення, розкрадання і привласнення можуть вражати. Але коли ми говоримо про масштаби, проступає необхідність визначення, які б масштаби нас не вразили, які б розкоші ми змогли б подарувати і де та межа розкрадання, яку ми можемо подарувати тому, хто привласнює собі певні блага ? Адже зіштовхнувшися із ТАКИМИ масштабами є велика спокуса пояснити все це манікальними, хворобливими тенденціями у психіці того, кому все це було потрібно, і отже, встановити ту межу, яку ми могли б дозволити і яку б не вважали ані маніакальними, ані хворобливими спрямуваннями, та тут і проявляє себе неймовірна крихкість цієї межи і можливість її пересування.

         Частина відвідувачів Межигір’я, котрі не належали і не належать до протестного руху, і до моменту відкриття цього комплексу для відвідувачів до самого факту існування його ставилися байдуже і спокійно, сприймаючи його як даність певного панування. У їх випадку ми  в часи закритих «межигір’їв» стикалися не лише із особливим мовчазним дозволом панувати саме так, але й із задаванням стандарту, якому мав відповідати пануючий і прихованим бажанням і собі панувати хоча б трішки, навшпиньки дотягуючись, до цих «стандартів» і поділяючи цінності корупції, конвертації посад, покликаних підтримувати фантазії щодо споживання. А після відкриття цих просторів фантазій – із зацікавленим і відтепер легалізованим  підгляданням за тим, як панувала колишня владна інстанція. Та й фотографування на тлі певних об’єктів або в оточенні певних предметів, якими користався колишній диктатор, панування якого визнавалося тими самими байдужими, не видається аж таким простим. Слухаючи відгуки таких відвідувачів після їх прибуття з «екскурсії», розумієш, що для деяких із них важливим є виявлення серед всього простору Межигір’я того, що може їм сподобатися, того, що б вони хотіли самі спожити, чим би хотіли володіти.

         Не буду заперечувати і того, що у випадку із Межигір’ям як цілісним артефактом ми зустрічаємося із величним і жахливим пам’ятником не масштабів, а безмежности і ненажерливости, яка може бути притаманна людській істоті, котра отримала для задоволення цього певні широкі можливості або сконструювала їх для себе. Та додам один нюанс – це навіть не пам’ятник вдоволення бажань особи згідно із певною її системою цінностей. Скоріше – це  артефакт, який свідчить про те, що не лише з бажаннями деякого схибнутого суб’єкта ми тут маємо справу. Такого пояснення було б недостатньо. Бо маємо справу також із неймовірним розгулом фантазій, в яких інсценовано не власне бажання цього остаточно поглинутого навалою фантазіями суб’єкта, а бажання Іншого, бажання, зіткане як сітка інтерсуб’єктивного. Питання полягає не в можливості існування такого артефакта як Межигір’я як парку матеріалізації розгулу фантазій його орендатора-господаря, а в тому як все це стало можливим, яка система уможливила це.

         Мені дуже не хотілося б, щоб із моїх міркувань постав спрощений висновок про те, що саме суспільство це огидство і народило. Висновок має бути тоншим: злоякісний розгул фантазій, втіленням чого і є Межигір’я як артефакт - свідчення злоякісної системи зв’язків, викорінення якої є набагато складнішою справою, ніж повалення панування диктатора чи створення нового державного апарату. Система цінностей і уявлень, яка уможливила втілення такого розгулу фантазій  і досі пронизує суспільство, і частиною її є ненажерливість у споживанні матеріальних благ, мовчазний дозвіл або поцінування корупції майже на всіх рівнях стосунків у соціумі, конвертація посад у речі  чи гроші (як втіленими фантазіями). Варто не забути і таку важливу частину цієї системи як суспільні уявлення про те, який рівень споживання має відповідати особі на певній посаді.  Існує доволі проста теза : людина на певній посаді в суспільній ієрархії має споживати товари і послуги найвищого рівня, та й споживання це має бути споживанням на набагато потужнішим. Фокус полягає якраз у тому, що Межигір’я було доведеною майже до абсурду відповіддю  диктатора на такий запит. Цей артефакт не лише втілював злоякісне розростання фантазій однієї людини, а постав як намагання пануючого відповідати тому рівню споживання, який певна частина суспільства висувала як стандарт у системі цінностей, де ти є тим, що ти споживаєш, і твоя сила визначається масштабами такого споживання. До слова, розгул кічу, який пронизує весь комплекс Межигір’я, є також промовистою міткою, адже саме кітч набагато ближчий до злоякісного розростання фантазій, ніж будь-які інші результати художньої чи художньо-практичної діяльности.  

         Носії такої системи цінностей, в якій владарюючий не може бути іншим і в якій про твоє місце в ієрархії, про твій успіх, про тебе як персону повинен свідчити високий рівень споживання, підштовхували безмежне розростання фантазій, їх злоякісну суть і шалені оберти їх зростання не тільки у господаря-орендатора Межигір’я і його оточення, а й у тисяч чиновників різного рівня і сотень тисяч людей, в свідомости яких відбулася підміна рівнем споживання всіх інших характеристик персони. Доведене до абсурдної межи розростання фантазій, підкріплене світом споживацької культури, стало своєрідним «добривом», із якого виросла як конструкція фантазій, втілених у межигір’ях (тут множина необхідний нюанс), так і конструкція цінностей, котра підтримувала диктаторський режим через свідомості сотень тисяч людей. Інтерсуб’єктивна сітка такої ціннісної системи віддзеркалилася у фантазіях, втіленням чого стали всі межгір’я.

         Особливим нюансом є суперечливий статус володіння/орендування у випадку із найбільшим артефактом, пов’язуваним із головним уособленням  конструкції диктаторської системи, із якого ми починали.  Це своєрідна іронія – суперечливість власности породжує відчуття, що ми зіткнулися із якимось химерним варіантом номенклатури, коли суб’єкт володіє, не володіючи, або деякою перехідною формою, своєрідною плутаною схемою, в якій немов у лабіринті потрібно знайти головного власника. І намагаючись розгадати цю загадку, ми знову потрапляємо в якийсь химерний світ фантазій, втілених у плутанні слідів. Справжнє володіння певними об’єктами споживання та позірно «номенклатурне» володіння постає зараз перед нашими очима в переплетінні. І це переплетіння – додаткова тема для розмови. Є й інше складне питання : чи змінилося б ставлення до диктатора, якби він був нетаким багатим диктатором і йому б нічого не належало, і він би тільки користувався, тільки масштабно споживав без володіння або споживав не так масштабно ? А третім складним питанням є питання про те, що додає видовище Межигір’я та його менших копій (не буде перебільшенням сказати – сотень «межигір’їв», якщо згадати, що ми мали справу не з маленькою купкою оточення однієї людини, а з системою) в наше знання про жахливе багатолике обличчя диктаторської системи (завважу – не одного обличчя, не кількох облич, а тисячного обличчя – з усіма покірними розпорядниками і виконавцями), що склалася в Україні на кінець 2013 – початок 2014 року і досягла свого апотеозу в сітці корупції, систематичних «більшовистських» узурпаціях права на право, у переслідуваннях за поглядами, злочинних наказах, аморфному насильстві правоохоронних органів, вбивчих планах терору проти громадян, і нарешті – у масовому травмуванні і розстрілі людей. Існування артефакту Межигір’я і «межигір’їв» як явищ-віддзеркалень моторошної можливости співіснування розвитку споживацької культури та диктатури не є таким вже простим. Надзвичайно складним є і питання про  те, чи могли б ми забути про ганебні і жахливі  дії системи диктатури, якби вона не володіла і не споживала так масштабно. Іншими словами – чи можемо ми взагалі допустити в майбутньому існування диктатури будь-якого гатунку, а не лише диктатури, яка мала працювати на збагачення чи злоякісне розростання фантазій на теми збагачення, споживання і його рівень як ознаки надзвичайного життєвого успіху.

         Дуже хотілося б сподіватися на розвиток альтернативної системи цінностей, альтернативної інтерсуб’єктивної сітки, яка б могла протистояти переліченим установкам, в яких рівень споживання підміняє собою всі інші характеристики персони і може породжувати конструкції політичної диктатури. Думаю, у кожного з нас є знайомі, котрі уособлюють таку альтернативу ненажерливому споживанню. Думаю, останнім часом більшість із нас хоча б в рамках протестного руху зустрічали неймовірні форми солідарности і протистояння споживацтву у тих людей, для яких не споживацтво, а інші, суттєвіші в житті є речі. Потрібні люди із такою альтернативою, із бажанням здійснити переправу через фантазії споживацької культури - для того, щоб сформувалася альтернативна інтерсуб’єктивність, в якій не гроші, не корисливість чи визначення успіху за рівнем ненажерливого споживання матимуть смисл, а солідарність і вчасне гальмування перед тим, як прокласти схибнутий зв'язок між владою і споживацькою ненажерливістю. Не варто сподіватися на швидкий прихід панівного статусу такої альтернативи найближчим часом, але лише її поширення могло б  протистояти злоякісним тенденціям споживацької культури.

         Ми можемо зробити висновки щодо неможливости в майбутньому дозволу на таке панування, що його втілюють «межигір’я» (множина), висновки щодо небезпечности неуважности більшости до того, як подібне стало можливим або висновки щодо цінности досвіду споглядання таких парків злоякісного розростання фантазій (ще раз наголошую – саме фантазій, а не чистих позірно особистих бажань) для того, щоб розуміти, до чого може дійти людська істота в своєму «розвитку». Але ми не можемо не зробити і висновок про те, що Межигір’я як цілісний і неподільний артефакт є не лише дорогоцінною декорацією, створеною за бюджетні гроші, котра повинна довершити образ диктатора і узурпатора, а й промовистим симптомом того, що вітчизняний узурпатор є не лише фігурою зі світу неофеодальної конструкції, котру він своєю присутністю і «склеював», а ще й фігурою новітньої культури, де все може бути перетворене на товари споживання. Адже варто говорити не лише про неуникне збереження потенції появи певної особи, наділеної владою, як певного варіанту схибности на базових фантазіях світу споживання, світу навали фантазмів. Занадто просто і недалекоглядно було б трактувати її як моторошну постать командорську у свічаді. Моторошність тут інша – наш вітчизняний диктатор може розглядатися як деякий персонаж із епох минулого. Та, як не дивно, при позірній схожості його із деякими зразками диктаторів дійсно минулих або давно минулих  історично часів він є фігурою дуже сучасною. Більше того – він є породженням і сучасної форми капіталізму, і засилля  культури споживання, і основоположної моторошної потенції людського – того, як  фантазії може передувати не реальність, а діра в реальности, її крапка недосяжного, що в нинішньому капіталізмі гіпертрофувалася до небачених масштабів. До тези-здивування, як таке могло існувати на початку ХХІ століття, варто додати, що  наші плинні часи уможливили таке. Моторошною є навіть не постать командорська в свічаді, а діра в реальности, яка моторошно проступає в беззмістовній ненажерливости споживання. І саме щодо цього потрібна альтернатива цінностей, про яку я говорила раніше. І вона може складатися лише шляхом «малих кроків», глобального мислення і локальних дій. А ще – шляхом усвідомлення небезпеки появи такого варіанту постати із задзеркалля людського.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.