Нотатки з Рінеллі

26 вересня 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
334 переглядів

Нотатки з Рінеллі

Ще в Мессіні, на Сицилії у гостях  у мого друга Антоніно Спінеллі, ввечері після мого прибуття ми з’ясували, що перший день на острові Саліна, куди я збирався вирушити самотужки без сицилійського приятеля, я не встигну придбати харчів, адже усе у несезон у поселенні, де я планував зупинитися, та у найближчих населених пунктах буде замкнено. І хоча Антоніно спочатку збирався також поїхати зі мною на Саліну, але штормове попередження у метеорологічному прогнозі заставило його зробити завбачливий хід і залишитися у батьків, а не поплисти зі  мною катером у Рінеллю, де його сім’я здає будиночок біля самого пляжу, від якого власне і походить назва цього поселення – Піщинка. Через непередбачувану погоду вибратися з острова не було би просто і перельоти до Штутгарта були б проґавлені, а тим самим і академічні та батьківські зобов’язання мого друга. 

Південна Італія і Ліпарські або Еольські острови ще від минулої поїздки, яка була щоправда влітку, стали топографією моїх приватних міфів, у відповідь на те, що саме тут згідно грецьких міфів жив бог вітру Еол, і цього було вже достатньо, щоб перенаситити ландшафти стародавньою історією, відомою далеко від цієї місцини, яка здавалася також вигаданою. Та у недалекому минулому, відвідавши Антоніно, з яким я познайомився на літніх курсах німецької мови, літератури та філософії у місті, де жив та викладав Гайдеґґер, тобто Фрайбурзі, я так і не видозмінив своїх вражень про ці острови, аж доки не повернувся сюди зимою, не з метою відпочинку, а з метою праці. Я подумав, що у часи Кафки та Хемінґуєя (як це дивно не звучить) не було жодних письменницьких резиденцій, принаймні згадок у їхніх біографіях таких фактів не було, але звісно, що схожі стипендії для навчання існували, якщо взяти за приклад поїздки Мілоша на курси французької мови.  Кафці такі перебування зіпсували б його стиль, а Хемінґвей, можливо, і став таким прототипом автора, що пише на відстані. Саме про це я збирався згадати на Фейсбуці, як ця віртуальна мережа одразу  стала на острові непотрібною через посередній мобільний зв'язок.

Ні першого вечора у Рінеллі, ані наступного дня, як я підозрював, перевіривши місця з розповідей, не було жодних шансів купити десь і шматка їжі для домашнього приготування. Для перших днів сім'я мого приятеля спорядила мене усім необхідним для харчування й італійські продукти, навіть звичайні, здавалися мені завжди делікатесами, але не від їх делікатності, а якоїсь стародавньої рустикальності. Це були амброзії: вино без етикетки і не на продаж, так би мовити, з такими ж сиром та салямі, давали мені відчуття простоти, але і вишуканості. А вже наступного дня необхідно було поповнити свої запаси і найкраще з найдешевшого супермаркету, адже ціни на острові у найближчому магазинні були удвічі більшими.

Рінелля – поселення на око зі ста квартир, проте на початку лютого я, на мій подив, виявився єдиним пасажиром у маршрутці до Мальфи, яка лежала на іншому боці острова, з якого видно було два найвіддаленіші острови архіпелагу – вулкан Стромболі та Панарею. У Мальфі я побував вже вчора, коли пересідав з маршрутки з Санта Маріни, найпівнічнішого поселення, куди мене саме доставив катер.  На ньому я був також єдиним  пасажиром, який мав висісти у Рінеллі, але через великі хвилі або з міркувань заощадливості, вже після декількох зупинок по дорозі на Вулькано та Ліпарі, один з бортпровідників запитавши «Рінелля?», зробив жест рукою, який зображував хвилі, промовив: «Лявольо», – і запропонував їхати до Санта Маріни, а звідти автобусом.

У мене було відчуття, що такий ізольований світ у мініатюрі схожий чимось на копію зроблену спеціально для атракціону. Два погаслі давним-давно вулкани Саліни здавалися тропічними велетнями. У цю пору року рослинність була зеленішою, ніж під кінець серпня, чи навіть улітку, а всі сади плодоносили цитринами та червоними апельсинами, які  повільно дозрівали. Перед поїздкою я отримав від Антоніно детальний план Рінеллі, з позначеним на ньому продуктовим магазином, сусідом-фотографом, баром та рестораном, проте після короткого спацеру я з’ясував, що все закрито, як у Мальфі у неділю, хоча там я таки з першого разу знайшов кафе, де чекав на наступну маршрутку.  Відсутність руху у Санта Маріні, за винятком недільних робітників та постояльців, у момент прибуття здавалася тимчасовою пусткою у дощ. Найближчий магазин у Рінеллі як виявилося згодом працює до 11 ранку. Я відчув себе Робінзоном  Крузо, для якого виживання і побут становили основу людського побуту, то ж більше часу приділяв для урізноманітнення на якісь сентименти. Для мене як людини континентальної та звиклої до континентальної зими, кожна зміна погоди, приблизно як в Україні у квітні, супроводжувалася порушенням рівноваги та емоційним сплеском. Проте усвідомлення єдності місця та часу повертало все до свого ладу. Чекання там я сприйняв з терпеливістю і надпис на пакеті для одноразового столового прибору вітав туристів: “Benvenuti alle Eolie”.

У невеличкій пристані Рінеллі мене зустрів представник компанії судноплавних перевезень та ліній катерів, вибігши з офісу до маршрутки, він поспішив запевнити, що сьогодні катера не буде, з тих самих причин, з яких я не міг приплисти сюди раніше. Дорога через сідло між двома горами вела крутими серпантинами із заледве проїзними для зустрічного транспорту віражами. Наступного дня водій пропонував мені висісти вже у найближчому Лені, де також був магазин. Проте потім ще раз перепитав, що мені потрібно, і проїхав повз зачинений, за звичаєм сієсти, магазин і мені довелося чекати у Мальфі майже три години до його відкриття. Я спустився у бік моря, щоб побачити берег, бо ще з висоти було видно великі білі гребені хвиль і дорога схилом йшла так, що дозволяла сховатися від вітру маєстралє з напрямку норд-вест. Спустившись дещо нижче я побачив хвилеріз та дуже захоплюючу картину узбережжя, об яке вдаряли гігантські хвилі, заливаючи усе їхньою піною або підносячи бризки дуже високо вгору. Острів Стромболі виднівся на горизонті, на ньому, здавалося, лежав навіть сніг, який додавав цьому видовищу доісторичного шарму. Менший острів, що виднівся правіше – це фешенебельна Панарея. Повітря було іонізованим і вологим від прибоїв, як, мабуть, на одному з великих водоспадів.

Шкільний музей у Мальфі. Фото автора

«Бар Мальвазія», названий скромно за місцевим сортом вина, був сьогодні, на відміну до вчора, відкритий і складався також з напіввідкритої тераси, яка доступна відвідувачам також у неробочі години бару і від часу до часу була найжвавішим місцем у поселенні, по ідеї частиною вулиці, закритою прозорим поліетиленом. Я замовив лиш чай і сказав, що чекаю на відкриття магазину, щоб не дивувати своєю ексцентричністю. На островах, особливо на Стромболі була певна частина ексцентричного населення, зокрема німецького. По-італійському я володів декількома словами і тому усе моє спілкування зводилося до вияснення години від'їзду маршрутки чи відкриття магазину. На площі перед баром стояла церква, перед нею найбільш детальна роза вітрів, яку я коли-небудь бачив. На церкві містилася таблиця з подякою: «Висловлюємо подяку жителям Мальфи за допомогу у порятунку судна Американських морських військ у 1951 році».

Бар був місцем азартних ігор, як автоматичних, так і картярських. Під дашком з вай-файєм на місці тупцювали підлітки. Вже ввечері, після закупів тут значно пожвавішало і я спостерігав за спілкуванням місцевих, дещо впадаючи в очі. Заховавшись від вітру я «серфінґував» на своєму айподі. Окрім гравців у карти у барі за пластиковим захистом сиділа ще одна пара.

Прочекавши на зупинці навпроти супермаркету з 20 хвилин я запанікував, що  запізнився і вирішив запитати на барі, чи справді остання маршрутка вже від’їхала. Біля входу на вулиці я заговорив ще з дівчиною, хлопець, що був з нею,  італієць,  здавалося як і більшість місцевого населення не говорив по-англійському. Глянувши на мій годинник на мобільному, я з’ясував свою помилку. Поспішаючи закупитися якнайшвидше та повернутися у Рінеллю, я наче провалився у часі. Годинник показував ще український час, то ж я стояв на зупинці зарано. Дівчина, побачивши мій кириличний інтерфейс Нокії, заговорила одразу російською з ледь відчутним акцентом. Вона працювала тут над театральним проектом про емігрантів із залученням місцевих жителів, еольців, і була сама француженкою з Парижу. Показ планувався на літо, що з такою пусткою узимку було достатньо очевидним.

Жителі Саліни були привітні і я відчував, що вони тужать за літом, туристами і тим періодом, коли тут звично проводять свій час у теплі. Зараз їм наче не було за чим спостерігати. Театр ще не приїхав. Відчувалося, що вони нудьгують. Всі радо пропонують зайти погрітися у своєму кафе або ніби співчувають мені, що я приїхав в несезон.

Гаючи час, я проходжав маленькими вуличками і серпантином униз та вгору та зробив декілька знімків. На вулиці зі знаком цеглини я побачив будинок школи і дитсадка. Великий муніципальний будинок, що був ще далі, мав закриті ставні, але крізь один отвір здалеку було видно, що на стелі світиться ряд неонових ламп і мені здалося, що це місцевий архів або музей. Я підійшов до входу, щоб прочитати надпис на таблиці. До мене вийшла жінка, яку я спершу помітив у вікні, і на моє запитання “Чи це музей?”, вона відповіла, що це школа, але є тут і музей і чи не хочу я зайти подивитися. Вона сказала, що тут знаходиться адміністрація всіх шкіл острова.

Жіночка провела мене просторим, справді як шкільним, коридором і розповідала дещо вчительським тоном по-англійському, але я слухав неуважно, хоча мовою вона володіла добре. Мій інтерес до музею був щедро обдарований, коли спершу я побачив колекцію друкарських машинок. Саме недавно у розмові з Антоніно у Мессіні я згадував, як мені довелося вивчати набір тексту на друкарській машинці у школі в Мюнхені у 1995 році і як це знання мені згодом не згодилося в українській школі. Зрозуміло, що друкарську машинку тепер замінив ноутбук, але мені була дуже приємна увага цієї жінки до минулого. На стінах висіли карти, навчальні таблиці, зразки мінералів, обладнання з уроків хімії та фізики, кінопроектори. У ще одному приміщенні були зібрані документи, як оце матури, тобто атестати зрілості в т.ч. з часу Муссоліні, з 1941 року, а також старі парти, які, на помилкову думку цієї пані, мали виглядати так як і в Україні, дошки, алюмінієвий посуд з їдальні, який замінив пластиковий. Вона переходила від предметів до предметів доволі швидко, так, що мені неможливо було розгледіти їх як слід, і через це я зрозумів, що у школі мені все здавалося занадто поспішним. У цьому, мабуть, і суть дисципліни.  На столі поряд зі старими зошитами, які справді виглядали як у моєму дитинстві, вчителька запропонувала записати у зошит відвідувачів свої враження. Я не відмовився — мій запис був третім. Переходячи до цього другого приміщення експозиції, де ще було і невеличке зібрання стародавніх книг і висіла шкільна форма, чомусь лише дівчача, пані поміж іншим згадала, що вона директорка школи. Я записав декілька рядків про те, що школа є найпростішою і важливою, вражаючою деталлю у житті кожної людини.  Я подякував за таку можливість оглянути всі ці речі і вирішив, що ще прогуляюся. Я пояснив мету свого приїзду, коли мова зайшла з деякою обережністю про те, звідки я. «Я приїхав тут просто попрацювати над перекладами та писати. Це мій професійний обов’язок, незважаючи на те, що в країні війна, і що я мушу робити своє діло і що це краще виходить тут».  З усього мене найбільше вразив надпис на таблиці латиною «EST MODUS IN REBUS», пояснення, чому саме цей надпис у школі, а не інший, дивувало курйозністю. 

 

Берег у Мальфі під час шторму. Фото автора

Ця пані — наче дама з поліном у серіалі “Твін Пікс” — виявилася передбачливою та милою, вдивляючись крізь велике вікно удалечінь, на хвилі на морі, сказала, що сьогодні ми повністю ізольовані, від вчора не було жодного судна і що, мабуть, я, якщо приприплив після обіду,  прибув як останній пасажир. Ми попрощалися і я ще пройшовся навпростець вуличками, які вели поміж будинками, зійшовши з серпантинної дороги.

Фруктів у супермаркеті зовсім не було, але я вирішив скуштувати одну мандаринку, коли підняв її спочатку по дорозі сюди, щоб покласти на мур. Всі сади рясніли сицилійськими апельсинами або мандаринами з червоною соковитою м’якоттю, цитрини були величезні і теж траплялися на кожному кроці, тому така відсутність у супермаркеті не дивувала. Моє здивування все ж було здивуванням людини, яка жила у злагоді з порами року домашнього клімату східного європейця і, якщо мандрувала, то улітку туди, де спекотне або помірне літо, й узимку у європейську зиму, тобто лагіднішу за нашу. 

До приїзду синього маршрутного автобуса геть споночіло. Біля входу у бар, під навісом я зустрічав щораз більше місцевих жителів, вони з’являлися як актори на сцені, й у більшості була якась одна важлива роль на одну сцену: найповажніші приходили випити своє післяобіднє еспресо. Туди-сюди сновигали лиш підлітки. Сицилійці доволі темношкірі, здебільшого бородаті або вусаті, у чомусь схожі на ромів або сінті. Я зустрів ще раз директорку школи, вона зайшла у шатро, мабуть тудою був ще один прохід до будинків, бо вона довго не виходила звідти і у напівзалі під шатром її теж не було.

Серпантинна дорога у темряві нагадувала, що тут діють свої закони. Двоє колег водія маршрутки, у якій я їхав, випробовували навігаційний пристрій на мобільному телефоні і жіночий голос перед кожним поворотом промовляв щось незрозуміле. Далі я пересів у інший автобус, не доплачуючи, бо був уже з білетом.  В цілому проїзд коштував не менше ніж у автобусі якогось великого європейського міста. Перед зупинкою у поселенні Лені водій ще раз перепитав мене, чи я їду у Рінеллю, і я підтвердив це. Так само мене перепитував водій по дорозі туди, чи не потрібен мені ближчий супермаркет. У Лені у суцільній темряві світився тренувальний стадіон, на якому ганяли у футбол. Ми спускалися з сідла все ближче до пристані. Це футбольне поле, відділене як на такі простори від інших полів морською площиною, здалося мені позбавленим масштабу: або замалим, або — завеликим. Я вже не дивувався тому, що був єдиним пасажиром у маршрутці, і теж заспокоївся, що не треба виправдовуватися, чому живу у цьому віддаленому місці поряд з самою пристанню. Звіддаля над чорною водою блискотіли світла Ліпарі. 

Лютий, 2015 р.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.