Насилля на експорт? Українське «екзотичне» кіно в Лондоні

23 жовтня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1690 переглядів

Насилля на експорт? Українське «екзотичне» кіно в Лондоні

Цьогоріч у програмі Лондонського фестивалю кіна (BFI London Film Festival) було аж дві українських стрічки: «Майдан» Сергія Лозниці та «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Обидва фільми об’єднує місце подій, Україна, і період зйомок: від жовтня/листопада 2013-го до березня 2014 року. Обидва фільми розповідають історії, переповнені насиллям. Окрім того, обидва фільми порушують універсальні питання гідности, страху, любові, ненависти, справедливости і її відсутности. Обидва фільми варті уваги й уже збирають оберемки міжнародних нагород.

І Лозниця, і Слабошпицький, мабуть, сподівалися на міжнародний успіх їхніх стрічок і, напевно, уявляли західних глядачів як потенційних споживачів їхнього мистецтва. Прикметно, що обидва режисери вибрали на диво схожий підхід до розповіді своїх історій: мінімум слів, сказаних чи написаних.

Лозниця показав хроніку протестів лише з окремими мінімальними поясненнями подій у нечастих текстових заставках. Часто «Майдан» нагадував кадри «Громадського» чи інших «стримерів» із Майдану, де щось постійно відбувається, але що саме, невідомо ні демонстрантам, ні операторам, ні тим, хто дивиться запис. Кадрами середнього плану, які тривали в реальному часі, а тому некомфортно довго, фільм створював відчуття перебування на Майдані разом з іншими протестувальниками. Розташовуючи камеру в черзі до чаю чи по канапки у кухні Майдану, Лозниця ставив глядачів поруч із демонстрантами, змушуючи дослухатися до уривків розмов, щоб хоч трохи зрозуміти, що саме відбувається.

«Майдан» Сергія Лозниці. Джерело: http://loznitsa.com/movies/maidan/

Відсутність чітких пояснень подій навколо сприяла відчуттю перебування серед учасників протесту. Проте для публіки, яка не була на Майданах (в Україні та за її межами) і не проводила ночей в інтернеті, стежачи за розвитком протестів, цікаві кадри колоритних «героїв» Майдану, що їх вибрав режисер, залишилися лише цікавими картинками. Насилля, якого ставало все більше з розгортанням подій, у фільмі якоїсь миті перетворилося на незрозумілу метушню. Доречність саме такого підходу до кінематографічної репрезентації протестів Майдану, особливо для показу на міжнародних фестивалях, не переконує. Стилізоване зображення подій «революції гідности» не лише не розповіло історії та значущости Майдану, але й, попри зосередження уваги на самих демонстрантах, не передало емоційного напруження подій, яке лише наростало протягом трьох місяців протестів.

Публіка, яка прийшла зі знаннями про події, вийшла частково вражена підбором кадрів, захопливих своєю нерухомістю, доречною більше для фотокарток, ніж для кіна, а частково розчарована стилізацією репрезентації протесту. Глядачі, котрі прийшли довідатися про події на Майдані, вийшли не лише не збагачені знаннями, але й часто з відчуттям іще заплутанішого розуміння навіть елементарних фактів про українські протести. Незбагненний «Схід» із буденним насиллям, людьми в сірих пальтах і хутряних шапках, які, якщо не співають національного гімну, то слухають жахливу попсу на центральному майдані міста, залишився для них таким же незбагненним, як і до перегляду «Майдану».

«Плем’я» Слабошпицького, як і «Майдан» Лозниці, змусило публіку вдивлятися і вслухатися. Увесь діялог фільму був українською мовою жестів. Попри те, що цю мову глядачі з вадами слуху з-поза України розуміють лише частково і, за винятком певних жестів, що їх уживають люди, незнайомі з мовою жестів, її цілком не розуміє широке коло людей, багато сцен не потребували перекладу, і дуже швидко зникло відчуття «іноземности» мови. Свідомий вибір режисера не вживати субтитрів мав свою ціну: ориґінальні діялоги було спрощено і стилізовано. Підлаштування мови жестів під потреби широкої громадськости заради цікавої «фішки» викликає чимало запитань.

Попри ці, хоч і не повністю виправдані, однак цікаві елементи, а також добру гру непрофесійних акторок і акторів, фільм багато в чому скидається на звичайнісіньку «чорнуху» про «дикий Схід», де щоденне життя складається з насилля і… власне, більше нічого, бо навіть кохання, що його зображує Слабошпицький, переповнено насиллям. Сам режисер наголосив, що знімав фільм не про глухих і не про Україну, а про універсальні почуття любові та ненависти. Проте фільм, безперечно, і про Україну, і про людей із вадами слуху. Безглуздо заперечувати свідомий вибір режисера для своєї стрічки саме традиційно похмурого пострадянського простору, з його обшарпаними приміщеннями і насупленими обличчями. Попри твердження, що фільм «не про глухих», Слабошпицький безсумнівно зацікавлений у висвітленні напримітивніших аспектів людської природи і для цього режисер свідомо обрав одну з наймарґіналізованіших громад.

«Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Джерело: http://www.imdb.com/title/tt1745787/

Екзотизацію у фільмі було застосовано не лише щодо зображеного суспільства, але й, зокрема, до репрезентації ґендеру. Чоловіча (підліткова) маскулінність просто зашкалювала. Головний герой (як і більшість чоловіків у стрічці) якщо не випиває чи майструє фалічні об’єкти на заняттях «праці», то б’ється з іншими підлітками (часом для розваги), працює як сутенер або займається (здебільшого брутальним) сексом. Жінок у фільмі (теж підлітків) майже без винятку представлено як об’єктів (сексуального) насилля. Здебільшого ми бачимо головну героїню оголеною, і увагу глядачів зосереджено майже винятково на її тілі: якщо ми не спостерігаємо, як вона займається сексом (переважно за гроші), то бачимо її в графічно зображеній сцені переривання вагітности або в туалеті під час проведення тесту на вагітність. На цих вуаєристичних сценах і побудовано фільм. Це можна розглядати лише як репрезентацію жорстокої реальности, але межа між соціяльним коментарем і естетизацією насильства у стрічці дуже невиразна. Як і у випадку зі спрощеною мовою жестів, ста тридцяти хвилинам насильства бракує виправдання.

Цьогорічна участь українського кіна у Лондонському фестивалі підводить до висновку, що найпопулярнішим українським експортом і далі є екзотична незбагненність і насилля «дикого Сходу». Тішить те, що запропоновані фільми досить якісні, а режисери, хотілося б вірити, здатні не лише задовольняти запит Заходу на екзотичні східноевропейські морок і насилля.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.