Монохром

30 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1207 переглядів

Монохром

(Please scroll down for the English version.)

З перших божевільних місяців після чорнобильського жаху мама пригадує лише один випадок. Я часто думаю про нього і, хоч сам лише чув її розповідь, навіть співвідношу тодішні її враження зі своїми, особливо останні місяці.

Усі пам'ятають паніку тих днів: поїзди з Києва, в яких люди заповнювали навіть треті багажні полиці, місто, що перетворилося на пустелю, коли останніх дітей організовано вивезли ще до іспитів у школах – пустелю з безбарвними обличчями, без гучних звуків та різких емоцій. Навіть я, потрапивши ще напередодні 9 Травня до своїх неблизьких і некровних родичів у Підмосков'ї (швидше, у Підтвер'ї), помітив ці зміни настрою: від загального скепсису – до паніки, від паніки – до приреченості. Коли-но я прибув до містечка хіміків, що звалося Рєдкіно, тамтешні кепкували з панікерів, а коли виїжджав – всі як один торочили про бульдозери, котрі прибирають трупи з вулиць Києва. Бульдозерів з трупами на вулицях Києва не було, але багато хто існував з передчуттям або очікуванням найгіршого. Мама, відправивши мене з міста, кілька місяців жила з думкою, що може мене більше не побачити; і не одна вона була такою. Приреченість.

У напівпорожньому вагоні метро люди сиділи поодинці, намагаючись не дивитися один на одного; кожен приглядався до своєї виняткової ділянки підлоги; перестук коліс, жодних розмов. Безбарвний поїзд в'їхав на таку саме безбарвну станцію, відчинилися двері, й у знебарвлений світ увірвалася яскрава пляма. Як цівка крові у склянку води. Родина: чоловік, дружина в кольоровій сукні, двійко усміхнених дітей 5-7 років. У вагоні сиділи живі примари, які вранці прокидалися, рушали на роботу, поверталися додому – за багаторічною звичкою. А тут прочинилися двері у паралельний всесвіт, в якому немає Чорнобиля, де зовсім немає розпачу…

Вже потім мама вигадала пояснення, що це була сім'я з евакуйованих. Чимало людей переселили із Зони безпосередньо до Києва, навіть у нашому класі у вересні з'явилася нова учениця з Прип'яті. Напевне, потрапивши у велике місто, ця родина відчувала себе у новому прекрасному світі, не усвідомлюючи, що місто застигло в очікуванні кінця…

Але у тому вагоні ніхто не шукав пояснень. Ніби з вічної пітьми вперше побачивши світло, всі вдивлялися у щасливу сім'ю, перейняті усвідомленням нереальності того, що відбувається. Жінка навпроти моєї мами тихо плакала. Поїзд зупинився на станції Площа Жовтневої революції (нині – Майдан), родина зі сміхом вискочила з вагона. Усі рушили далі, хоч багатьом, у тому числі моїй мамі, потрібно було вийти саме там. Вони їхали далі, розуміючи, що зараз не можуть зійти на тій самій станції, що двері у той всесвіт відкрилися не для них.

Скоро тридцять років, як я згадую ту мамину розповідь. Останні тижні згадую все частіше.

________________________________________

Monochrome
By Andrii Plakhonin

Out of the first crazy months that followed the Chornobyl horror, my mother recalls only one episode. I often think of it and, although I’ve only heard this story from her, I even associate her impressions of the time with mine, particularly during the last few months.

Everybody remembers the panic of those days: the trains leaving Kyiv, in which people occupied the third racks designed for luggage; the city that turned into a desert when the last children were systematically taken out of the city even before final exams — the desert of colorless faces, no boisterous noises or abrupt emotions. Even I, who showed up at the door of my distant and non-blood relatives in Podmoskovya (rather, in Podtverya) on the eve of May 9, noticed this change in mood: from general skepticism to panic, from panic to doom. When I arrived in the city of chemists called Redkino, the locals were mocking the panic-mongers. But when I was leaving, they were chanting as one about bulldozers removing corpses from the streets of Kyiv. There were no bulldozers with corpses on the streets of Kyiv, but many could only foresee and expect the worst. After she sent me out of the city, my mother lived with the thought that she might not see me again; and she wasn’t the only one. Doom.

In a half-empty subway car, people sat by themselves, trying not to look at each other; everyone gazed at their given piece of floor; the clatter of wheels, no conversations. The colorless train arrived at equally colorless stations; the doors opened and a bright spot dashed into discolored world. Like a trickle of blood into a glass of water. It was a family: a husband, a wife in a colorful dress, and a couple of smiling children aged five to seven. The living ghosts sitting in the car — according to an abiding habit — woke up in the morning, commuted to work, and went back home. But here the doors were cracked to a parallel universe in which Chornobyl didn’t exist, where there was absolutely no despair. Later my mother came up with the explanation that it was a family of evacuees. Many people moved directly to Kyiv from the Chornobyl Exclusion Zone, we even had a new student from Prypiat join our class in September. Perhaps, having landed up in the large city, this family felt it was in a brave new world, not realizing that the city had frozen while waiting for the end.

But in that car no one was looking for an explanation. Like seeing light for the first time after eternal dimness, people kept staring at the happy family, seized by the realization of the unreality of what was happening. The woman across from my mother was silently weeping. The train stopped at the Square of the October Revolution station (now it’s called Maidan) and the laughing family hopped out of the car. Everyone continued to ride, though many, including my mother, were supposed to have gotten off there, too. They kept going, knowing that they could not now get off at the same station, the doors into that universe weren’t open for them.

Soon, I will have been telling my mother’s story for thirty years. I have been telling it more often than ever in the past weeks.

From Ukrainian translated by Ostap Kin.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.