Міркування про метод

20 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1247 переглядів

Міркування про метод

Ці міркування виникли як реакція на статтю Анатолія Гальчинського «Анатомія революції» в останньому числі «Дзеркала тижня». На мою думку, цей текст пропонує надто оптимістичний погляд на останні події (доволі нині поширений), хоча і містить немало слушних думок, зокрема, щодо кричущої необхідності формування нової політичної сили, від себе додам - без корупційного й ідеологічного шлейфу нинішньої/старої системи. Як на мене, найбільш важливе застереження до тексту: ми досі не можемо вирватися за межі марксистської теорії революції як класового конфлікту. На цьому ґрунтується здивоване очікування реакції з боку великих власників на те, як нинішній режим множить на нуль капіталізацію їхніх активів і загрожує в недалекій перспективі поставити їх перед фактом тих активів повної експропріації. 

Більш продуктивними, як на мене, могли би бути структуралістські концепції (Скокпол (1979)), які пропонують розглядати державу як потенційно автономну структуру. При цьому держава далеко не завжди виражає інтереси домінуючого класу (у нас такими нині вважають «олігархів») і може діяти всупереч його інтересам. Представники влади можуть використовувати його ресурси, як і ресурси суспільства в цілому, для власних цілей, в нашому випадку – для особистого збагачення і утримання влади, як інструменту збагачення і гарантії безпеки для себе і своїх статків). Схоже, образ всесильного олігарха, на «прозріння» яких покладалося стільки надій, розвіюється. За існуючої/неіснуючої правової системи, вирішальним виявляється контроль над судами, міліцією і прокуратурою, але не над фінансовим активами.

Важко не погодитись з тим, що жодний політичний режим не може ефективно функціонувати, якщо він не спирається на його визнання більшістю. Водночас, навіть втрата легітимності не є сигналом появи революційної ситуації. Навіть втративши легітимність, політичний режим може зберігати стабільність, якщо його репресивні структури працюють ефективно і лиш делегітимізація влади в очах армії і поліції є надійним передвісником її падіння.

Зазвичай, успішні революції стають можливими лиш коли виникає розкол у правлячій верхівці, насамперед втрата єдності репресивних органів (частіше це вихід з під контролю армії). Знають про Скокпол і структуралістів люди, які нині сидять на Банковій, чи діють інстинктивно, але досі вони діють правильно. І «донецька» кадрова політика, і «справа Маркова» убезпечували і убезпечують режим від фатального розколу. Ризикну припустити, що і останній закон про «дистанційне» правосуддя спрямований не тільки проти рядових протестувальників, не тільки, а швидше не стільки проти Тимошенко і парламентської опозиції – нерідко звучать думки, що у вигнанні деякі нинішні опозиційні вожді принесли би протестному рухові більше користі, ніж на Майдані. Цей закон, так само як і спрощення процедури зняття депутатського імунітету, мають стати гарантією проти можливої фронди серед «своїх».

Нині ми маємо ситуацію, коли правлячий режим вже не спирається на згоду більшості, але продовжує зберігати стабільність. Скидається на те, що ми стоїмо в точці, коли з існуючого невдоволення або народиться масовий соціальний рух (найбільш імовірно антибюрократичний, спрямований проти паразитичної держави) з власною ідеологією (в центрі якої можуть бути «європейські» цінності правової держави) і хорошою організацією, або протести будуть ізольовані, маргіналізовані і знищені репресивною машиною. Такий рух, поширений за межі столиці, може виснажувати ресурси режиму, провокуватиме репресії і, можливо, створюватиме тим самим для режиму нові зовнішньополітичні виклики. Дестабілізуючи ситуацію, він ще більше делегітимізуватиме владу в очах пасивної більшості, до числа якої належить значна частина безпосередніх виконавців репресивної машини режиму, і зрештою створить умови для його падіння. 

Наскільки можна нині судити, до такої розв’язки ще далеко. Сумніваюся навіть, що ми можемо погодитися з визначенням поточних подій як революції. Розвал держави, створення альтернативних органів влади, формування нових суспільних інституцій, всі ці елементи класичних визначень такого явища присутні хіба у вимогах радикальної частини протестувальників. Лиш усвідомивши це і зрозумівши, що авторитарна влада не падає від того, що її не люблять, її супротивники могли би раціонально вибудувати свою подальшу стратегію.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.