«Медіаосвіта» за кремлівським рецептом

18 квітня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1126 переглядів

«Медіаосвіта» за кремлівським рецептом

Захоплення 17 квітня агресивними і озброєними проросійськими «невідомими» телевежі, котра знаходиться між Слов’янськом і Краматорськом, із подальшим увімкненням замість українських телеканалів російських мас-медіа – лише одна із подій у небезпечному для цього регіону України ланцюжку подій, які почалися з минулих вихідних. Водночас – це подія, котра у грубій формі підтверджує весь набір тенденцій, що визначають багатопланову кремлівську агресію. Але це ще й  симптом, який показує із чим нам доводиться  мати справу, коли війна Кремля із Україною ведеться в горизонті сучасного суспільства розмаїття різноманітних медій.

          Іншими словами – у такій тупій формі неприховано постала специфіка війни, в якій перемога залежить саме від масштабів використання технологій формування ідентичностей, технологій не лише маніпуляції свідомістю, але й технологій певного форматування самоідентифікації. І хоча численні дослідники  історії і сучасности медіа заявляють,  що на початку ХХІ століття ми живемо в часи, коли електричні мас-медіа як один із різновидів медіа, вже не є медіа-гегемоном, все-таки їх значення у боротьбі за самоідентифікацію в умовах ведення війни Кремля проти України виявляється винятковим. Певне форматування самоідентифікації і масштабне застосування технологій досягнення певних результатів у цьому – той необхідний чинник, без якого глобальні імперські фундаменталістські і шовіністичні претензії Кремля у сучасному світі розмаїття медіа  навряд чи можуть бути реалізовані.

         Захоплення телевежі, яка своєю дією охоплює не одне місто, а цілий регіон, – не просто символ і не просто промовиста дія, а симптом, за яким варто помітити інші додаткові і необхідні значення. Питання не у телевежі. На перший погляд - йдеться про захоплення техніки, захоплення ретранслятора, але ретранслятора саме технологій певного форматування ідентичностей за допомогою мас-медіа. Але цей симптом є свідченням ширшого околу, який Кремль прекрасно бачить. Але чи бачитимемо ми ?

         Ставка на певний різновид медіа, а саме – на мас-медіа як канал впливу на самоідентифікацію та збільшення масштабів поширення на території України осіб із конструктами неоімперської ідентичности свідчить про кілька  важливих моментів. Передусім творення неоімперського Кремлівського поля тяжіння і Кремлівської глобальної потужности знаходиться в прямій залежности від  масштабів потужности дії кремлівських ідеалістичних конструктів у самоідентифікації певних груп населення, незалежно від того проживають вони на території самої Росії, чи на території тих, кого вона має за своїх сателітів. Від останніх і залежатиме, як буде ліпитися самоідентифікація, і до якого ступеню можна буде нею маніпулювати.

         Водночас зацикленість на ролі мас-медіа та виняткова ставка саме на їх роль на перший погляд  у вік медіа цифрових може здаватися деякою недалекоглядністю російсько-центричних технологів маніпуляції, метою яких є певне імперське форматування самоідентифікації. Може скластися враження, що більшість цих технологів нібито не бачать того, що нині мас-медіа вже не є медіа-гегемоном. Але все не так просто. Вибір електричних мас-медіа як основного каналу свідчить принаймні про дві важливі тактичні особливості кремлівської політики. По-перше, основна ставка саме на мас-медіа (зокрема, на телебачення) показує те, що найбільшу частину осіб, в яких можна певним чином «відформатувати» по-кремлівському самоідентифікацію, технологи таки вбачають у тих, для кого медіа дорівнює мас-медіа. Отже, вибір такої тактики збільшення людей із прокремлівською самоідентифікацією виростає із  установки на те, що мас-медіа таки на певних територіях є медіа-гегемоном. По-друге,   ставка на телебачення як медіа-гегемон в багатьох проявах інформаційної війни, яку Кремль веде проти України, пов’язана із тим, що самі прокремлівські конструкції у форматуванні самоідентифікації часто «кріпляться» на більші чи менші залишки структур  і конструкцій просовєтських.

         Іншими словами – для потужного і масового поширення прокремлівського форматування ідентичностей у певній (достатній) кількости потрібні особи, в яких бодай у мінімальній кількости залишилися або сформувалися через ті самі мас-медіа, вже нинішні, своєрідні основоположні «совєтські» форматування ідентичности. Вдамся до порівняння: прокремлівське форматування самоідентифікації  найкраще вдається у випадку із людьми, в підставах самоідентифікації яких є своєрідна «операційна система» совєтської ідентичности, яку за допомогою певних технологій та використання різноманітних медіа можна і робити сильнішою, і надбудовувати на ній нові прокремлівські конструкції.

          Мітки  своєрідного «підкріплення» такої «операційної системи» можна знайти в частині книжкового російського продукту, який іде з Росії в Україну, ними рясніють соціальні мережі (простий огляд їх російського і проросійського сегменту засвідчує неймовірну масштабність транслювання структур «совєтського» та  шизофренічного переплетіння його із проімперським). Та  найбільшу масовість для експерименту з форматування прокремлівської самоідентифікації  на основі залишків ідентичности совєтської можна знайти саме серед споживачів  телевізійного продукту, серед тих, для кого мас-медіа є медіа-гегемоном, який визначає і роль, і місце інших медіа в життєвому досвіді.  Такі особи можуть використовувати й інші новітні медіа, але в їх ієрархії в масових масштабах саме мас-медійні впливи посідають чільне місце.

         Є велика спокуса вбачати у цьому просто новий етап історії розвитку пропаганди, прикладом чого і є всі ці технології Кремлівської Росії. Але це було б спрощенням, яке затулило б від нас інші важливі чинники.  Стратегію, тактику  і технології прокремлівського неоімперського форматування самоідентифікації визначає нині послідовне усвідомлення тими, хто управляє цим локально і глобально, важливости і першорядности саме ролі медіадосвіду та вміння маніпулювання ним. Ані західні постмодерні теоретики, які мовили про ідеалістичні конструкції, ані західні дослідники розмаїття медіа, котрі прагнули осмислити їх вплив на  пізнання, навряд чи уявляли собі такі потужні і масштабні можливости використання результатів їх досліджень для створення технологій форматування саме прокремлівської і неоімперської самоідентифікації.  

         Адже формування певних орієнтацій медіадосвіду  як мас-медіадосвіду – головна ставка у прокремлівському неоімперському  форматуванні самоідентифікації значної кількости населення і Росії, і пострадянського простору загалом. Але це не тактика, це скоріше багатоаспектна стратегія, яка включає не лише активне використання мас-медіавпливу, а й інші моменти. Було б дуже недалекоглядно вбачати в кремлівській пропаганді лише дещо схоже на пропаганду часів минулого століття, поширену в тоталітарних режимах минулого. Нині ми маємо справу із складнішою ситуацією. Пропаганда нацистської Німеччини чи совєтська пропаганда діяла, не маючи тих знань про самоідентифікацію, медіадосвід, зв'язок свідомих і несвідомих чинників формування Я, якими нині озброїлися прокремлівські мас-медіатехнологи чи якими їх озброїли (ніде правди діти!) в тому числі і західні дослідники. Нинішня кремлівська пропаганда є розмаїттям технологій, яка багатопланово використовує знання про   самоідентифікацію та про медійний її характер.    

         Доволі поширеним вже не одне десятиліття є уявлення про те, що саме розмаїття медіа убезпечує світ від перспектив розвою на певних територіях тоталітаризму. Нинішня глобальна інформаційна війна, яку продовжує Кремль – є прикладом використання численних технологій форматування самоідентифікації на основі доволі сучасних знань про її особливості  та роль у цьому саме розмаїття медіадосвіду. Так результати дослідження особливостей тоталітаризму стають опорою для тих, хто прагне відтворити його спочатку на рівні масового поширення певного форматування ідентичностей і керованого їх формування. Масовість підтримки нинішньої кремлівської політики щодо України серед населення Росії – це свідчення результативности роботи прокремлівських і неоімперських технологів відформатовування у певному напрямку медіадосвіду. Але така система технологічного впливу на самоідентифікацію завше «переливається» за кордони певної держави. І тепер ми нарешті побачили це в дуже тупій формі. Та до цього йшлося мінімум півтора десятки років.    

         Наприклад, протягом останніх десяти років серед російської гуманітаристики можна помітити потужне зацікавлення осмисленням технологій маніпуляції свідомістю, особливостями самоідентифікації в інформаційному суспільстві. Позірно це свідчить про вписування таких пізнавальних зацікавлень у загальне річище розвитку світової гуманітаристики.  Але із певними нюансами. Розмови численних російських гуманітаріїв, вписаних своїми науковими ступенями в академічне середовище, неодмінно вказували на злоякісний вплив західної культури і нерідко виходили на необхідність захисту від цього. Але не цей чинник став визначальним. Адже поруч із цим відбувалося послідовне накопичення різноманітних гуманітарних технологій, технологій менеджменту ідей, технологій формування соціальної моралі, а значить – і сув’язі технологій форматування самоідентифікації.  

         Промовистим   прикладом багатоаспектности технологій Кремля став розвиток на території Росії медіаосвіти у певному її російському варіанті. Важко не помітити зв'язок між масовістю тоталізації самоідентифікації у населення Росії,  систематичним і регулярним «переливанням» технологій такого спрямування у прокремлівському форматуванні ідентичності на територію України та  тим, яких успіхів досягла Росія у розвитку своєї доволі специфічної моделі медіаосвіти. Ззовні все виглядало так, що і ризиків ніяких не побачиш, адже дуже багато теоретиків цієї самої російської медіаосвіти регулярно друкували свої теоретичні та методичні роботи за сприяння різноманітних західних інституцій. Ознайомлення із західними теоріями передбачало грантову підтримку саме із Заходу, а розвиток медіаосвіти в Росії передбачав своєрідну закономірну спільнодію грантів від російської державної влади та грантів, отриманих від міжнародних інституцій.

         Зокрема, такий відомий теоретик, практик і систематизатор досвіду російської медіаосвіти (звісно, за його регулярними заявами - в контексті розвитку її у світі) як  Алєксандр Фьодоров регулярно публікує своє роботи за підтримки саме ЮНЕСКО. В принципі тут залізна логіка, адже і про необхідність розвитку медіаосвіти вперше на міжнародному рівні заговорила саме ця міжнародна організація, вона ж і моніторить розмаїття медіаосвітніх методологій і програм, підходів і конкретики впровадження. Тому самі масштаби території Росії та той ентузіазм, із яким протягом останніх десяти років російські владні структури підтримують розвиток медіаосвіти, створює підстави до визнання російської медіаосвіти ледь не найпотужнішою в своєму по суті навздогінному розвої, адже вона постала тоді, коли в західному світі вже існували  численні моделі медіаосвіти.  

         Медіаосвіта в Росії починалася з ентузіастів, але вона дуже швидко стала стратегічною справою не лише російської освіти, але й в цілому російської держави. Від локальних конференцій, діяльности громадських організацій та ініціативи окремих дослідників  Росія швидко перейшла до державних програм, федеральної цільової підтримки грантами медіаосвіти, створення методичних центрів та лабораторій з вироблення методик, видання численних книг (зокрема, йдеться про сотні монографій), захисту численних дисертацій, створення потужних електронних ресурсів з медіаосвіти в Росії, проведення семінарів, запровадження широкомасштабних програм з підвищення кваліфікації вчителів, відкриття спеціалізації з медіаосвіти у російських  вишах.  І хоча медіаосвіта в Росії розглядається не як обов’язкова, її теоретики і практики останнім часом активно обговорюють питання розширення її запровадження. Грантова підтримка від державної влади розвитку медіаосвіти в Росії таки вражає – це і Міносвіти, і Російський гуманітарний науковий фонд, Російський фонд гуманітарних досліджень, і Програма Президента РФ «Підтримка провідних наукових шкіл Росії».

         Звісно, більшість теоретиків і практиків масштабного розвою російської медіаосвіти навряд чи сильно на словах відокремлюють себе від світового досвіду, але поступово російська медіаосвіта стає суперособливою і дуже потужно вписується в загальні тенденції форматування самоідентифікації на теренах Росії. І все це – із регулярними вказівками (мабуть для західних грантодавців) про зв'язок із західними моделями, методологіями тощо.

         Правда, якщо подивитися на заяви російських істориків російської медіаосвіти, то стає зрозумілим, що вони часто прагнуть вести її початки з часів існування СРСР вже до Другої світової війни. У гучних заявах російських фахівців із медіаосвіти лунає – вона почалася в Росії ще у 20-х рр. ХХ століття, тобто за багато десятиліть до того, як до цього додумалися на Заході. Отже, Росія і тут «піонер». Тільки великий сумнів викликає ототожнення всього того, про що говориться із медіаосвітою, про яку  говорять на Заході. Російські науковці часто вдаються до різноманітних ототожненень, наприклад,  медіаосвіти із кіноосвітою, із журналістською освітою, із формуванням світогляду тощо. Цікавим  фактом є і численна кількість серед російських науковців-фахівців і практиків медіаосвіти педагогів і мистецтвознавців, кінознавців і  філологів, і менша частина – соціологів, психологів, філософів ( в усьому світі – інші пропорції).

         Не хотілося б сповзати до прямих звинувачень саме ролі розвитку російської медіаосвіти для розвою потужности впливу технологій форматування самоідентифікації у російського населення, та зв'язку між ними не може не існувати. Медіаосвіта в Росії не є автономією. Вона є частиною глобальної стратегії. Якщо прослідкувати за її розвитком, то важко не помітити системний зв'язок її інституціалізації із глобальними стратегіями Кремля у послідовну форматуванні самоідентифікації російського населення. І для України в контексті глобальної війни проти неї Кремля – це дуже небезпечний тренд розвитку російської стратегії впливу.

         А тепер – декілька маленьких фактів щодо розвитку медіаосвіти в Україні. Лише у травні 2010 року Президією НАПН України затверджено Концепцію впровадження медіаосвіти в Україні, яка офіційно пройшла громадське обговорення. Далі були ініціативи Інституту психології Ім. Г. Костюка, проведення починаючи з 2011–2012 навчального року експерименту всеукраїнського рівня з упровадження розробленої в Інституті соціальної та політичної психології НАПН України вітчизняної моделі медіаосвіти (119 загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів у восьми областях та м. Києві) та розроблення і впровадження Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти МОН України спільно з Міжнародним благодійним фондом “Академія української преси” навчальної програми з медіаосвіти для системи підвищення кваліфікації вчителів, видання першого в Україні підручника “Медіаосвіта та медіаграмотність” для студентів вищих педагогічних навчальних закладів та слухачів інститутів післядипломної педагогічної освіти тощо. Все нібито й нормально. На десять років пізніше, ніж у сусідів, але все-таки – нарешті. Але питання не в цьому.

            Вписаність українських науковців саме у російський контекст розвитку медіаосвіти вражає. Вони регулярно і численно доповідають не на міжнародних форумах з медіаосвіти, а на російських конференціях. Одразу по старту програми з розвитку медіаосвіти в Україні почали проводитися семінари, тренінги, тільки з одним нюансом – під патерналістською орудою  російських фахівців. Навіть історію медіаосвіти у світі більшість українських науковців-піонерів  у цій галузі транслюють за посередництва праць російських систематизаторів.  Росію часто називають лідером в розвитку саме шкільної медіаосвіти. Тому мабуть і українська медіаосвіта протягом незначних років її розвитку стартувала як освіта методистів, вчителів, директорів шкіл в рамках літніх шкіл. Якщо навіть побіжно оглянути, що саме російські фахівці з медіаосвіти фактично координували змістовне наповнення таких ініціатив, то якось не надто комфортно стає з огляду на те, в контексті яких глобальних стратегій перебуває російська медіаосвіта.

            За незначними винятками поодиноких ініціатив висування ідеї пов’язування медіаосвіти в Україні із розвоєм досліджень медіа та масових комунікацій (а вони пов’язані переважно із ініціативами кількох університетів як сходу, так і заходу України), саме тенденція розвитку української медіаосвіти в річищі російської або під її орудою – нині на рівні столичних (бюджетних !) наукових організацій  постає як панівна. А кого це має насторожувати ? Діалог із братнім народом, із братньою державою. Гірка іронія. (Для підтвердження її особливого смаку дуже раджу ознайомитися із працями керманичів експериментів з медіаосвіти в Україні, наприклад, з Інституту соціальної та політичної психології НАПН України).

            Ще приклади. Минулого року у Росії  вийшла друком книга «Тенденции развития светского и теологического медиаобразования в  России и за рубежом» за редакцією найвідомішого координатора російської медіаосвіти Алєксандра Фьодорова (Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та имени А. П. Чехова, 2013. – 308 c. ), одним із авторів якої є Анна Онкович, завідувач відділу теорії та методології гуманітарної освіти і професор Інституту вищої освіти АПН України. До слова – саме у цій книзі вміщено доволі промовисті таблиці з розвитку медіаосвіти в Україні і в Росії, з яких стає зрозумілим не просто відставання українського контексту таких досліджень і практик від російської потужної інституціалізованої машини, а й те, що хтось дуже бажає вписати українське річище саме в річище російське. (Не можу не вказати на ще один факт – у пані Онкович є власні оригінальні розробки з медіадидактики, зокрема, є в неї і спеціально присвячена праця  - Онкович, А. В. Медиадидактика: Масс-медиа в учебном процессе по русскому языку как иностранному / А. В. Онкович. – Saarbrucken : Lambert Academic Publishing, 2012. – 332 с.). В інших її публікаціях та й в публікаціях інших українських «провідних» науковців у сфері медіаосвіти якась дивна тенденція проступає – розлогі переповідання російських здобутків, а потім – маленький штрих про українські тенденції. 

         І ще один промовистий приклад – повнотекстова інтернет-бібліотека праць українських вчених і педагогів з проблем медіаосвіти, медіаграмотности (http://www.eduof.ru/mediaeducation)  створена на порталі Міністерства освіти і науки Російської федерації (сайт Асоціації кіноосвіти і медіа педагогіки Росії) в рамках проекту Media Education in Russia and Ukraine: Comparative Analysis, котрий здійснювався за підтримки гранту Central Eurasian Shortterm (CEST) – The Kennan Institute (2008). Далі приклади можете пошукати і самі, переглянувши численні відрапортування щодо розвитку медіаосвіти в Україні тих, хто підхопив цей тренд і є столичними керманичами цих процесів.

         Повернуся до того з чого починала. З тупого захоплення телевежі. Але пропоную замислитися ще й над тим, для чого потрібна телевежа, і які ще «телевежі» ми прогледіли в останні роки. Запитання в тому, що ми не  помітили і не помічаємо, доки особи із певним відформатуванням самоідентифікації в рамках неоімперських глобальних кремлівських планів не почнуть штурмом  брати телевежу.   

         В околі розмаїття медіа, питання має стояти ширше. Сьогодні вплив медіа в рамках технологічного прокремлівського форматування самоідентифікації не вичерпуються лише книгами, телебаченням, соціальними мережами. Медіями, які активно використовуються, стають ще й особи. Таким чином ми маємо справу із тим, що індивід із певним ступенем відформатування прокремлівської ідентичности сам стає ретранслятором, стає потужним медіа, через якого і розгортатимуться далі масштаби впливу ідеалістичних прокремлівських  конструкцій. Таким медіа може бути рядовий штурмовик ретранслятора, місцевий депутат від Компартії, який ініціює написання листів Путіну на мітингу (дивіться новини щодо ролі Анатолія Хмелєвого в тому, що зараз робиться в місті Слов’янську) або споживач мас-медійного прокремлівського продукту. Таким медіа можуть бути і науковці, які беруть участь у впровадженні певних по суті світових трендів з менеджменту ідей в освіті, працюючи в межах варіантів цих трендів, патронованих Кремлем. Цікаво, коли вже буде пізно про це думати ? І як швидко настане це «коли» для нас?        

          

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.