Есеїстика 2016 року і «вічні теми» нашого літературознавства

16 грудня 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
530 переглядів

Есеїстика 2016 року і «вічні теми» нашого літературознавства

Уже завтра, 17 грудня, буде оголошено переможців цьогорічної Премії модерної есеїстики імені Юрія Шевельова. На неї номіновано, зокрема, книжки літературознавчих есеїв Марка Роберта Стеха «Есеїстика в пошуках джерел» та Віри Агеєвої «Дороги і середохрестя». Обидвоє авторів знані і як академічні літературознавці, і як ті, хто прагне донести знання про історію літератури до широких читацьких кіл. Обидвоє також – і літературні критики. Статті та есеї номінантів, зібрані у певною мірою «етапних» для них виданнях (Стех долучає сюди ще й добірку інтерв’ю з ним), прикметні тим, що нерідко увагу авторів привертають одні й ті самі теми, а паралельне прочитання текстів породжує відчуття своєрідної полеміки між авторами. Літературознавству, хай навіть ув есеїстичній формі, важко стати предметом захоплення у широких читацьких колах; утім, саме такі книжки справді на це заслуговують.

Теми, спільні для обох збірок, - це ревізія української літератури 1920-х років, літератури соцреалізму, літератури української діаспори, а також нашого письменства 1990-х років. Здавалося б, уже не один рік триває проговорення пов’язаних із цими темами проблем, утім, «вічне повернення» до них свідчить про те, що вони й досі створюють актуальні для нашого самовизначення контексти.

Для Стеха важливою постаттю є Микола Куліш. Відправним пунктом роздумів дослідника над ранніми драмами Куліша є прагнення підважити усталений погляд на ці п’єси як на ілюстрацію класової боротьби на селі під час революційних подій. Тут Стех неочікувано звертається до юнґівської теорії архетипів. На думку дослідника, дії багатьох протагоністів Куліша породжено «силами позасвідомих прагнень, які так ніколи і не стають належно зрозумілими». Дотичність до юнґівської теорії тут у тому, що, за Юнґом, на поведінку людини має вплив не лише свідомість, а й робота так званих автономних фрагментарних систем, які спершу проявляються як проекція на зовнішній світ, а згодом поступово асимілюються свідомістю людини. Коли люди не хочуть визнати вплив цих систем на їхню життєдіяльність, вони втрачають можливість знайти джерело цього впливу, шукаючи його не в собі, а поза собою. У такий спосіб прокладено місток між есеєм про ранні драми Куліша та розвідкою «Куліш і чорт», назва якої сигналізує про зацікавлення темою зла у Кулішевих текстах. Тут Стех, звертаючись до роботи Дмитра Мєрєжковського про Гоголя, написаної ще на початку ХХ століття, і до ширшого контексту російської літератури того періоду, вказує на два джерела зла у драмах Куліша: це звичайність, пересічність, яка за «усередненим» обличчям ховає ніщо, яке і є злом, та схильність піддаватися омані, що в підсумку веде до інверсії цінностей та понять.

Метою Стеха є показати включеність творчого пошуку Куліша не у локальний, а у світовий літературний контекст. Натомість Віра Агеєва, яка у «Дорогах і середохрестях» перепрочитує поетичний доробок Миколи Бажана (Бажан є героєм двох розвідок першого розділу, а есей «Мова підпорядкованих і культурний спротив» присвячено Бажанові майже на дві третини), прагне вивести письменника із контексту соцреалізму і занурити в контекст питомо українських шукань. Зводячи і розводячи українське і радянське у писаннях Бажана, авторка наголошує: «Усе ж кожен, хто знає цю літературну епоху, розуміє (чи, швидше, відчуває) принципову різницю між митцями, які згодилися стати радянськими, прийняли накинену тожсамість і завжди… грали за правилами, пропонованими владою, і тими, хто за найменшої можливості пробував вести власну гру, утверджуючи українську ідентичність на шкоду розпаношеній радянській». Звісно, можна сперечатися щодо того, наскільки такі спроби стверджувати українську ідентичність могли бути успішними, але з урахуванням сьогоднішньої ситуації важливо усвідомлювати, що вони таки були. Давати моральну оцінку людям і подіям історичного періоду, який формально завершився, - завжди невдячна справа, і, пропонуючи свої узагальнення, авторка залишає читачам можливість робити і власні висновки. Іще одна теза із есею «Мова підпорядкованих і культурний спротив» - «мова підпорядкованого не може бути мовою поезії». Знову-таки, сам цей есей можна прочитувати як свідчення на користь того, що мова підпорядкованих і мова тих, хто підпорядковує, можуть взаємодіяти різними шляхами, в тому числі й витворюючи поезію.

Книжки Агеєвої та Стеха об’єднано увагою до постаті Юрія Косача, довкола якої, після повернення автора до літературного канону, досі йде суперечка. Складовою Косачевого життєпису є співпарця  і з радянськими, і з нацистськими пропагандистськими органами; водночас, Косач є автором непересічних історичних повістей та романів. Статтю Віри Агеєвої про Косача «Відкритість світові» зосереджено саме на аналізі романів і оповідань, особливостях авторської філософії. Марко Стех пояснює перипетії Косачевої біографії, знову-таки, юнґівською парадигмою, в рамках якої митець своєю творчістю «задовольняє психічні потреби суспільства, в якому він живе, й відтак (ця творчість) має вищий зміст від особистої долі (творця)», але за «вищий зміст» доводиться розплачуватися колізіями щоденного життя. А на думку Віри Агеєвої, світогляд Косача вписано в «екзистенціалістський контекст складних філософських шукань» і обумовлено «втратою спасенної віри у можливість побороти зло».  Обидвоє дослідників наголошують на тому, що невипадковою була увага Косача до XVIII століття, періоду, коли Україна майже остаточно втратила державність і не мала надії швидко її відновити. Відтак герої Косача сповідують певний фаталізм, готовність прийняти будь-який поворот долі.

Нарешті, як Агеєва, так і Стех прагнуть переоцінити українську літературу 1990-х років, зокрема, так звані «европеїстські» тенденції української літератури того періоду. У статті «Хто хоче відродитися, мусить спершу померти» Стех зосереджується на метафорах переходу, переродження й трансформації у «Перверзії» Юрія Андруховича та в романах «Воццек» (Юрій Іздрик) і «Не-Ми» (Юрко Ґудзь). Агеєва в есеї «Поети, сонце і Париж: європеїстські тенденції сучасної української літератури» аргументує наявність певної спадковости між европейськістю (у широкому розумінні) в модерній прозі 1920-х років (Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий, В. Домонтович) та европеїстськими настроями в прозі та есеїстиці Андруховича, Махна, Забужко, Жадана. Тут подано і динаміку конструювання концепту «европейськости», і певне розчарування у цьому концепті з огляду на те, що українська культура навіть після опанування европейського напрямку руху досі маловідома тій-таки Европі.

Підсумовуючи, можна сказати: втішно, що 2016 рік запам’ятається зокрема й як рік виходу цих книжок літературознавчої есеїстики справді високого рівня.

Читайте також: 

Віра Агеєва. Дороги і середохрестя

Марко Роберт Стех. Есеїстика у пошуках джерел

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.