Дивна справа чужоземних прокремлiвських лівих радикалів

3 вересня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
8
1395 переглядів

Дивна справа чужоземних прокремлiвських лівих радикалів

З 1991 року частина лівих радикалів або мовчала, або підтримувала режими у Китаї, Північній Африці, Сирії, Північній Кореї, Зімбабве, Конго і зовсім нещодавно - фундаментальних ісламістів та фашистських арабських баатистів. Ці ліві ігнорували такі проблеми, як Чорнобильська катастрофа, закупівля урядом Північної Кореї підводних човнів у Росії за мільйони доларів у 1994 році, в той час як у країні лютував голод, і вбивства в Руанді. Сьогодні до цього переліку ми можемо додати путінську Росію й неонацистські та фашистські партії ЄС і Росії. Окрім таких факторів, як русофільство, матеріальна зацікавленість та елементарне невігластво, є ще одне пояснення цих подвійних стандартів – ліві радикали аналізують події радше в термінах антиамериканізму, ніж антиімперіалізму. Така позиція робить їх піддатливими на російські антиукраїнські висловлювання, як урядові, так і неурядові, як до, так і після 1991 року.

Антиамериканізм – це набір переконань, який визначає імперіалізм як унікальний специфічно американський, радше ніж глобальний феномен, та ігнорує або не зважає на конкуренцію між імперіалістами та внутрішньокапіталістичними супротивниками. Антиамериканізм має мало спільного з ленінською концепцією багатьох конкуруючих імперіалістичних правлячих класів, які розділені всередині та займаються нескінченною боротьбою один з одним. Натомість антиамериканісти зводять «імперіалізм» до одного блоку, де домінує США, не враховуючи фундаментальних внутрішньокласових відмінностей. Така перспектива схиляє лівих до погляду на світ, як на сцену для дуелі між капіталістичними США та НАТО з одного боку, і капіталістичною Росією з другого, іноді пов’язаною з Індією, Бразилією та Китаєм. На цій маніхейській сцені Україна має залишатися російською, щoб тоді США та НАТО не зміцнювались. Середньому або робітничому класу українців, який вбачає переваги у ЄС, масовій підтримці Євромайдану, а також перспективі підтримки українських лівих у боротьбі проти неоліберального капіталізму всередині ЄС, немає місця на цій сцені. Відповідно до цього сценарію, ті, хто підтримують членство України в ЄС, є введеними в оману фашистськими поплічниками, якими керують США та НАТО разом з їхнім новим маріонетковим київським урядом – «хунтою». Українські національні прагнення та незалежність є синонімами того, що ці ліві та російські керівники називають фашизмом.

Російські комуністичні лідери, які свого часу перебували при владі, не турбувались з приводу нацистів або фашистів доти, доки вони були проросійськими. Під цим кутом зору характерними є сталінські угоди з фашистською Італією (1933) та нацистською Німеччиною (1939), остання з яких зобов’язувала Сталіна повертати німецьких комуністів-біженців назад до Німеччини. Ті ліві у Європі, які вважали державний контроль над економікою рівнозначним соціалізму, покірно пристосувалися до цих договорів. Коли Гітлер напав у 1941 році та зробив нацизм і фашизм антиросійськими, Сталін та його союзники зробили «антифашизм» синонімом проросійського. Їхня формула не робила відмінностей між фашизмом та нацизмом і некритично повторюється сьогодні більшістю лівих. Це мало надзвичайно важливі наслідки для не-росіян у СРСР, які чинили опір правлінню Кремля, котрий вони ототожнювали з Росією. По суті, нова формула Сталіна дозволила її представникам та прибічникам відносити будь-який антиросійський опір до фашизму та, імпліцитно, до нацизму. Ця семантична хитрість дискредитувала такий опір в очах необізнаних чужоземців набагато ефективніше, ніж міг зробити сам термін «антиросійський», оскільки вoна додавала класову характеристику до національнoï справи.

З розпадом СРСР могло здатися, що чужoземні радикали більше б вже не підтримували новий неоліберальний капіталістичний уряд Рoсiï. У будь-якому випадку, більшість лівих не зважали на Росію та Україну. Вони порушили своє мовчання у 2004 році, коли засудили Помаранчеву революцію. Тепер вони знову засудили нові протести на Майдані. Вони не засудили анексію Криму, здійснену російським урядом, або його фінансування сепаратистських антиукраїнських російських неонацистських озброєних банд на сході України. Сьогодні існує група чужoземних лівих, які підтримують капіталістичний уряд та імперські прагнення Росії, як раніше вони підтримували ïï декларативний соціалістичний уряд.

Коментарі в Інтернеті до статей про Майдан говорять про те, що певна кiлькiсть європейських та північноамериканських прихильників лівих, незалежно від того, чи вони належать до партії, чи ні, розділяють антиамериканські, антиукраїнські та проросійські упередження. Типовим прикладом таких лівих після 1991 року у США є Ноам Чомський, який не цікавиться жодним злом, що не може бути прив’язане до Америки, і зберігає мовчання щодо України.

Подібні проросійські радикали або навмисне, або випадково повторюють та розповсюджують заяви російського керівництва, які не мають нічого спільного з марксизмом. Наскільки путінський капіталістичний уряд взагалі має ідеологію, вона є традиціоналістською, клерикальною та імперіалістичною. На церемонії, присвяченій аннексії Криму у березні 2014 року, Путін, забувши про євреїв та китайців, заявив, що російський народ є найбільшим географічно роз’єднаним народом у світі, і що своє завдання він вбачає в об’єднанні його в єдиній державі. Подібно до свого царського попередника, сьогоднішня влада включила до свого кабінету очільника Російської православної церкви, тільки тепер він називається патріарх, а не оберпрокурор. Хоча не всі дослідники вважають уряд Путіна фашистським, вони вважають його право-авторитарним. Для російських лідерів, великий відсоток яких робили свої кар’єри поруч з Путіним у КДБ, українська незалежність є «історичною випадковістю». Українці насправді є «малоросами», відданими Росії і не надто відмінними від росіян. Вони не мають відношення до нібито меншості екстремістів-націоналістів, одержимих збоченою ідеєю незалежності. Згідно з цією логікою, українські громадяни, які прагнуть до політичної, культурної та економічної незалежності від Росії, є екстремістами, фашистами та нацистами, які будуть придушувати росіян [1].

Цей світогляд зазвичай приписується Алєксандру Дугіну, хоча містить у собі елементи офіційної сталінської ідеології, а його коріння сягає різноманітних вірнопідданних російських правих екстремістів початку ХХ століття, яких називали «чорносотенці». Офіційна влада, так само як і начебто приватні особи, тепер навiть розповсюджують антиукраїнськi фантазiï прo рiзноманітні «жахіття». Дугін в липнi цьoгo рoку ствердив, що українські війська розіп’яли дитину, а урядовий анґлoмовний канал Russia Today заявив, що український уряд вчить дітей нацистським лозунгам та проводить етнічні чистки на сході України. Обидва ці сюжети були видалені після спростування, однак невідомо, скільки тисяч їх подивилися [2].

Це повторення чужoземними лівими радикалами офіційних заяв російського уряду збіглося цього року з формуванням проросійського, антиєвропейського альянсу правих та лівих радикалів у Європейському парламенті, подібно до того, як це було у випадку договорів 1933 та 1939 років [3]. Обидві групи вважають Путіна рятівником України від «західного імперіалізму». Проросійські ліві радикали в ЄС у союзі з правими не пояснюють, чому прокапіталістичні фашисти та неонацисти ЄС варті союзництва, тоді як прокапіталістичні українські фашисти та неонацисти - ні. Поруч з різними видами фашистів, за винятком їхнього українського різновиду, проросійські ліві радикали також пов’язані з ще одним союзником Кремля – християнськими фундаменталістами-євангелістами [4].

Borotba, Liva, Counterpunch.org, Marxist.com, Greenleft.org, Workers.org, World Socialist Website, Stopimperialism.com, Links.org, Criticatac.ro/lefteast, Canadian Dimension and Globalresearch.ca, – це приклади 12 ліворадикальних сайтів, якi постійно публікують на своїх сторінках прокремлівські, антимайданівські та антиукраїнські погляди різних, начебто незалежних, людей. Лише деякі з цих сайтів повідомляють хто їх фінансує. Скільки таких, як Globalresearch, що правoпoдiбнo фінансується Кремлем, невідомо [5]. Редактори цих сайтів публікують проросійські, антиукраїнські статті, які визначають новий консервативний український уряд, до якого входять росіяни та євреї, як фашистський «режим», що експлуатує росіян та придушує «борців за свободу» на Донбасі. Іноді автори цитують окремих росіян, які розділяють їхні погляди, як джерела для підтвердження своїх точок зору. Небагато, якщо взагалі хтось, з цих авторів прямo посилається на офіційні російські медіа або російські неонацистські сайти. Однак співпадіння проросійських радикалів, офіційних російських та неонацистських поглядів є очевидним.

Ці проросійські сайти засуджують український «фашизм», який, подібно до кремлівських чиновників, вони не відрізняють від нацизму, і зосереджують свою злість на українських консерваторах, правих та ультраправих, яких вони не відрізняють один від одного [6]. Вони не зважають на набагато більш могутніх реваншистів - російських правих екстремістів у Росії та Україні, чиєю метою є відновлення царської Російської імперії [7]. Ці начебто «марксистські» сайти замовчують українське національне питання та українську антиколоніальну думку. Вони не висвітлюють політичний та економічний тиск путінського уряду на Україну, який радикалізує український ліберальний націоналізм. Вони не друкують аналітику про російський колоніалізм, російський імперіалізм, євразійство, російський мілітаризм або лінгвістично-культурну русифікацію не-росіян. Вони не критикують Путіна або його помічників чи радників, таких як Дугін, Сурков і Глазьєв – рoсiйських вiдпoвiдників Вулфовіца, Чейні та Рамсфельда. Чужоземні проросійські радикали не перевіряють зв’язків та спонсорів ані проросійських неонацистів у ЄС, ані російських неонацистських угруповань в Україні [8]. Там немає рефлексії над тим, чому українці, на відміну від певних груп населення Азії, Африки та Західної Європи, після 1929 року припинили асоціювати комунізм з національним визволенням.

Деякі чужоземні проросійські радикали відносяться до росіян, які розділяють їх упередження, як до авторитетів. Одним з таких джерел є Борис Кагарліцький, спочатку російський лівий, який потім приєднався до правої «червоно-коричневої коаліції» Росії, і зараз подорожує по ЄС, виступаючи перед проросійськими правоекстремістськими та лівоекстремістськими групами. Прихильники перекладають його статті для друку на іноземних проросійських сайтах. Кагарліцький має російськоцентристський погляд на колишній радянський простір. Він закликає до об’єднання та панування Росії всередині цього простору у типових російських імперських термінах. В його аналізі певне місце займають рiзнi фантазiï.

На його думку, російський правлячий клас є частиною глобальної капіталістичної системи та вже панує в Україні. Кагарліцький гадає, що проросійські, неонацистські групи в Криму та східній Україні репрезентують масову пролетарську революцію, яка започаткує довгоочікуване відновлення СРСР під російським пануванням. У цьому контексті він пояснює, що хоча Путін зацікавлений у слабкій, маленькій і бідній України, яку Росія може контролювати, він не відправить війська до України для захисту існування «революції робітників» у самопроголошених російських «республіках», оскільки він не хоче, щоб революція розповсюдилась також на Росію і скинула його. Капіталістичне прагнення бізнесу та прибутків, як завжди, гарантуватиме, що оголошені санкції залишаться формальними та істотно не вплинуть на державні синдикати та великі приватні корпорації російського правлячого класу.

Кагарліцький не згадує про російський імперіалізм, великодержавний шовінізм, неросійські національні рухи, лінгвістичну та культурну русифікацію не-росіян, або про те, як пов’язані національне та соціальне питання. Він не зупиняється на тому, як його «пролетарська революція» первісно підтримувалась та фінансувалась проросійськими капіталістами (олігархами) України, зокрема, Рінатом Ахметовим, ні на тому, що місцеві лідери російських екстремістів не зацікавлені в націоналізації, і найменше – холдинги Ахметова [9]. Не згадує він і про незначну чисельність неонацистської частини українських правих, ні про те, як мало українських громадян підтримують російських неонацистських правих [10]. При всій марксистській риториці ані Кагарліцький, ані його однодумці не розмірковують, чому лідери російських неонацистів в Україні зображають пролетарську революцію з хижим двоголовим орлом та царськими кольорами, а не з молотами, серпами та червоними прапорами, або чому вони ностальгують за царською імперією, а не за недовговічною російською більшовицькою Донецько-Криворіжською республікою 1918 року.

Ще один місцевий начебто марксистський експерт, якого повторюють та цитують іноземні проросійські ліві, - Владімір Іщенко. В липнi він разом з 29-ми іншими підписав декларацію про події в Україні, яка визнає так звані Донецьку та Луганську народні республіки, не згадуючи і не засуджуючи російські неонацистські групи, які їх проголосили. Використовуючи стару радянську термінологію, декларація ототожнює український «націоналізм» з «фашизмом», не використовуючи термін російський імперіалізм та не розглядаючи український націоналізм як прогресивний, оскільки він є антиімперіалістичним. Повторюючи погляди російськоцентричних євразійців, підписанти закликають до «інформаційної та організаційної консолідації лівих груп у колишньому радянському просторі», а не у Європі та ЄС [11].

До 1991 року, коли проросійські ліві виправдовували свою підтримку СРСР та засудження українського антикремлівського національного руху, вони мали певну міру марксистської достовірності. Вони визначали соціалізм з точки зору верховенства однієї партії та державної власності, і, відповідно до цього визначення, Росія, яка керувалась проголошеною комуністичною партією, захищалась від своїх опонентів. Хоча СРСР вже більше не існує, а Путiнська Росія є неокапіталістичною країною з імперськими прагненнями, подібні радикали ще далi забезпечують платформу для офіційної пропаганди кремлівського уряду, яка засновується на засудженні тих, хто політично є антиросійськими, як фашистів.

Русофільство, неуцтво матерiальнi iнтереси та антиамериканізм пояснюють, чому подібні радикали засуджують українську незалежність та її новий капіталістичний уряд, але не капіталістичний уряд Путіна, як «фашистську хунту», та чому номінально антикапіталістичні та антиімперіалістичні ліві радикали не розглядають російський неоліберальний капіталістичний уряд як імперіалістичний [12]. Не здатні заперечити, що уряд Путіна є капіталістичним, вони замовчують це та мовчазно приписують йому «прогресивну» роль настільки, наскільки він робить антиамериканські заяви та використовує частину прибуткiв від продажу нафти й газу для фінансування соціальних програм. Ніхто з цієї групи не розмірковує над тим, що російський варіант неоліберального капіталізму може бути більш руйнівним та хижацьким, ніж у ЄС та США, тому що він не стримується міцною лівою опозицією, профспілками, незалежними політичними партіями та критиками, верховенством закону та, взагалі, тим, що Маркс вважав «буржуазними правами та свободами», встановленими в Європі між 1789 та 1914 роками.

У той час як радикальні ліві партії збільшили кількість місць у нещодавно обраному парламенті ЄС, їхній вплив буде залежати від того, як інтенсивно європейські банкіри, власники корпорацій та менеджери продовжуватимуть нав’язувати свою неоліберальну капіталістичну програму все більше й більше розгніваному та збіднілому населенню. Радикальні прокремлiвські ліві в цілому мають певний вплив через цей гнів. Ймовірно, цей вплив може, принаймні частково, пояснити, чому у Європі не було масових антипутінських, проукраїнських демонстрацій, організованих лівими. Малоймовірно, що ці групи впливають на зовнішню політику, та невiдoмo, чи є вони більше чи менше впливові, ніж начебто ліберальні або помірковані ліві прокремлівські сайти, або проросійські писаки на кшталт американців Стівена Коена та Тома Гартмана [13].

Насамкінець варто зазначити, що існують також чужoземні ліві радикали, критично налаштановані до уряду Путіна, яких можна описати як нейтрально-співчутливих по відношенню до українських національних інтересів та Майданівського руху. Ці групи виначають себе в традиціях українських досталінських лівих радикалів (боротьбисти та Українська комуністична партія, не плутати зі сталінською Комуністичною партією України – яка є не украïнською партiєю, а російською партією в Україні) та підтримкою українських інтересів у дусі Троцького після 1923 року. Хоча вони вважають Росію імперіалістичною державою, вони не вважають росіян в Україні поселенцями-колоністами [14]. Отже, сьогодні в їхніх працях відстуні порівняння з французькою колонізацією в Алжирі або протестанською колонізацією в Ірландії, де неасимільовані імперські вірнопіддані громади колоністів слугували соціальним підґрунтям для правоекстремістських OAS і UDA та UDF, так само, як сьогодні російська колонізація в Україні забезпечує підґрунтя для російських неонацистів.

The Fourth International, Ukrainesocialistsolidarity, Workersliberty.org, Themilitant.com, Openleft.ru, Revolutionary Communist International Tendency, FifthInternational.org and Socialist Worker, містять статті, які засуджують не лише українських правих, яких вони вважають занадто впливовими у новому уряді, а й Путіна та озброєні банди російських неонацистів. Це також позиція Партії європейських лівих. Ці іноземні ліві критикують новий український уряд за неоліберальний капіталізм, закликають до миру та визнають право українців визначати своє політичне майбутнє незалежно від американськoгo чи російського імперіалізму. Чи ці анти iмперiалiстичнi співчутливi україні групи є більш впливовими, ніж їхні анти американськi прокремлiвськi відповідники, невідомо.

________________________________________

[1] http://www.freerepublic.com/focus/news/3130165/posts; http://www.examiner.com/list/russia-s-top-80-lies-about-ukraine; http://www.ji.lviv.ua/n18texts/okara.htm.

[2] http://belsat.eu/en/wiadomosci/a,20867,lurid-antiukraine-propaganda-russ... http://khpg.org.ua/en/index.php?id=1405478412. Журналісти на http://www.stopfake.org/en/all-posts/ систематично простежують підозріливі історії Росії про Україну та спростовують їх.

[3] http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/04/pro-russian-national-bolshe... http://www.opendemocracy.net/print/82243; http://www.tabletmag.com/jewish-news-and-politics/168504/kirchick-putin-... http://anton-shekhovtsov.blogspot.co.uk/2014/04/russian-and-pro-russian-...

[4] https://medium.com/war-is-boring/the-kremlin-builds-an-unholy-alliance-w...

[5] http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/02/what-west-should-know-about... http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/02/pro-russian-network-behind-... http://anton-shekhovtsov.blogspot.ca/2014/01/italian-fascist-socialists-.... Criticatac.ro/lefteast публікує погляди обох сторін.

[6] Залежно від груп, які були пізніше поглинуті іншими чи існували окремо, у 2014 році існувало 6-8 українських ультраправих партій. Загалом вважається, що «Братство» та «Патріот України» підтримуються ФСБ та є «прикриттям» для компроментування та дискредитації українського націоналізму як такого.

[7] Станом на 2011 рік в Україні існувало принаймні 17 антиукраїнських російських фашистських та неонацистських організацій, які фінансувалися Кремлем // http://j-mihalych.livejournal.com/456482.html. Список, укладений Сергієм Білоконем (Київ) у 2014 році, нараховує 53 російських фашистських та неонацистських партії, деякі з яких мають філії в Україні. Скільки з них фінансується Кремлем – невідомо. До загального переліку слід додати 4 формально українські організації, які підтримуються Кремлем: Комуністична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, «Боротьба» та «Ліва справа».

[8] Антиекстремістський закон Кремля укладений так, щоб чиновники могли самі визначити, що є «екстремістським», що гарантує, що він не буде застосовуватися до груп, які вони таємно чи відкрито підтримують, як-от «Родина» та «Наши». Можемо лише здогадуватися, чи існує два розвідувальних управління в ФСБ, які займаються екстремістами. Одне їх придушує, а інше їх спонсорує. Про фінансування Кремлем російських неонацистських груп, див.:http://www.academia.edu/4348334/Russia__The_Uses_of_Extremism_The_Emerge... http://khpg.org/en/index.php?id=1399501345.

[9] http://blogs.mediapart.fr/edition/les-invites-de-mediapart/article/30061.... Кагарліцький говорить про південну Україну як «Новоросію», так само як і російські праві, а царський орел прикрашає його сайт: rabkor.ru.

[10] Не дивлячись на значні проросійські настрої серед кримських росіян, кримський прем’єр-міністр впродовж шести років Сергій Куніцин заявив: «Єдина річ, що змусила кримську еліту підтримати Москву, була присутність 20 тисяч російських військ» // http://ukrainianweek.com/Politics/108310

[11] http://www.globalresearch.ca/stop-the-war-in-the-ukraine-antiwar-appeal-.... Ліві прихильники української справи оголосили зустрічну декларацію, в якій російський імперіалізм та російський неонацизм чітко визначаються як загроза. Вона була проігнорована іноземними проросійськими групами: http://www.ukrainesolidarity.co.uk/#!THE-SLOGAN-OF-THE-MOMENT-PROTECTING...

[12] http://www.internationalist.org/bugbearrussianimperialism1405.html; May 2014; http://critiqueofcrisistheory.wordpress.com/.

[13] Наступнi тo анoнiмнi не- лiвaцькi анти- украïнськi прo -Кремлiвськi сайти: International Observatory of Ukrainian Conflict, slavyangrad.org, vineyardsaker.fr i vineyardsaker.de. Анoнiмний Human Rights Investigations .org i Ukrainian Human Rights.org, не мають нiчoгo спiльнoгo з леґiтiмними oрганiзацiами Ukrainian Helsinki Human Rights Union ta Kharkiv Human Rights Protection Group. Начебто ліберальний Institut de la Democratie et de la Cooperation фінансується росіянами. Немає доказів, що Voltairenet.org фінансується Кремлем. Його засновник Т’єррі Мейсан, чия турбота про французьких та українських екстремістів правого крила не розповсюджується на російських неонацистів, пов’язаний з офіційним кремлівським виданням «Однако».

[14] http://socialistworker.org/2014/03/11/ukraine-and-the-national-question; http://www.thecommunists.net/theory/imperialist-russia/. Див. також: S. Velychenko. Ukrainian Marxists and Russian Imperialism 1918-1923: Prelude to the Present in Eastern Europe’s Ireland Irish Left Review (2014) // http://www.irishleftreview.org/2014/05/23/ukrainian-marxists-russian-imp... S. Velychenko. Ukrainian Anti-Colonialist Thought in Comparative Perspective. A Preliminary Overview // Ab Imperio, no. 4 (2012); S. Velychenko. The Issue of Russian Colonialism in Ukrainian Thought // Ab Imperio, no. 1 (2002) 323-66.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.