До обговорення мовних питань, абo Чи існує в Східній Україні політична цензура наукових журналів?

20 липня 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
575 переглядів

До обговорення мовних питань, абo Чи існує в Східній Україні політична цензура наукових журналів?

У червні 2006 року у Віснику Луганського національного педагогічного університету вийшла моя стаття "Соціо-історичний контекст громадського мововжитку, і Чому англійська повинна бути другою мовою України".1 Статтю без моєї згоди було значно скорочено, зокрема видалено речення, які згадують дії Партії регіонів, спрямовані на виключення української мови з громадського простору в східних областях. Видалені речення не були ніяк позначені (наприклад, крапками). Я звернувся до відповідальних за друк осіб з проханням пояснити, чому мені перед виданням не було показано скорочений варіант, але не одержав відповіді після двох тижнів очікування. Сподіваюсь, що колись можна буде перевидати повний варіант статті або у майбутньому номері Вісника, або в якомусь іншому університетському виданні. Тим часом вважаю за необхіднк дати зацікавленим читачам можливість порівняти оригінальний і скорочений тексти.

Між іншим, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка (http://www.lnpu.edu.ua/) рекламує себе як найліпший педагогічний університет в Україні.
 
Нижче подано повний варіант статті зі "скороченнями", позначеними напівжирним курсивом та підкресленнями.

Соціо-історичний контекст громадського мововжитку, і Чому англійська повинна бути другою мовою України2

 
Україна здобула політичну, проте не економічну чи культурну, незалежність у 1991 р. І оскільки це відбулося мирним шляхом, еліта старого режиму не була засуджена чи вигнана. Ці старі лідери, які залишились при владі після незалежності, майже нічого не зробили для того, щоб вивести країну з російськомовного простору. Вірніше, вони нічого не зробили аби зруйнувати інфраструктуру виробництва і розповсюдження, що тримала Україну в російськомовному просторі.
 
Україна повинна залишити російськомовний простір і приєднатися до англомовного простору для того, щоб здобути культурну незалежність. Саме там Україна стане невід’ємною частиною Європи та світу. Для цього мовна політика в громадському просторі повинна охоплювати не тільки державні установи, тому що в Україні нині діє змішана економіка. Приватні міжнародні та вітчизняні компанії, які в Україні розповсюджують, перш за все, російськомовну продукцію також повинні бути долучені до цієї політики. До того часу, поки в усіх кіосках, принаймні в Центральній та Західній Україні, не будуть стояти на полицях 75%-80% україномовних та англомовних дешевих масових видань, глянцевих журналів, газет, CD та DVD, Україна залишатиметься російською культурною колонією, ізольована від решти світу, або у кращому випадку, пов’язана з ним лише через російськомовний фільтр. Така ситуація буде роздмухувати антиросійські настрої в Україні та створить непорозуміння між Європейським Союзом і Росією.
 
Громадський мовний простір України став російськомовним через свідому урядову політику, що здійснювалася десятиліттями. По-перше, до 1917 року царська влада заборонила викладання та друк українською мовою. На додаток, російська була соціально престижною як мова імперії. Поразка національної революції у 1921 році означала, що цей спадок не був подоланий. По-друге, з 1929 по 1947 рр. керована з Москви російська імміграція й "етнічне розчинення", разом зі спланованими Москвою депортаціями та знищенням мільйонів українців, створили великі російськомовні міські анклави у східних регіонах країни. Загалом, з 1897 по 1989 рр. загальна кількість росіян в Україні подвоїлася. По-третє, совєтська освітня і інформаційна політика після 1929 року згори скеровувала мобільних неросійських мігрантів з села до російськомовної міської культури і дозволяла російським міським поселенцям працювати та задовольняти свої культурні та духовні потреби в просторі російської мови та культури. Це посилило систему, створену ще до 1917 року. Як наслідок, наступні покоління російських міських іммігрантів-поселенців і асимільованих мігрантів не бачили потреби вивчати українську мову, розмовляли російською і були культурно та інтелектуально орієнтовані на Москву. Нарешті, оскільки незалежність була здобута мирним шляхом, ці мільйони російськомовних, що були створені совєтською політикою, не емігрували після 1991 року, як це зробили французи в Алжирі, японці в Кореї, голландці в Індонезії, німці в Судетах або англійці в Африці чи Індії. Совєтські русофільські еліти України, тим часом, залишилися при владі та не запровадили ефективного законодавства для того, аби змінити мовний статус-кво України в громадському просторі, як і не перерізали мереж розповсюдження і виробництва, що були створені за совєтської доби.
 
Після 1991 року більшість міського населення визнала легітимність української держави, але мало хто перейшов на використання української мови або змінив інтелектуальну та культурну орієнтацію на Москву, тому що базова інфраструктура російськомовного простору залишилася без змін. Оскільки на ринку не було достатньо україномовної продукції, не було сенсу переходити. Це принципово для розуміння мовної проблеми, тому що вибір робиться не у вакуумі, а за певних умов.
 
Немає сенсу говорити про "вільний вибір" послуговуватися українською в Україні, оскільки станом на 2000 р. лише 10 відсотків щорічного друку книг, 12 відсотків журналів, 18 відсотків телевізійних програм і 35 відсотків газет виходили українською мовою - решта є російськомовною. До того ж, Україну заполоняють російськомовні видання та трансляції з Росії, які суттєво зменшать ці відсотки, якщо ми будимо їх враховувати. Проте, російськомовні росіяни складають лише 20% населення України. Протягом останніх двох років збільшилася складова частина україномовних телевізійних програм, але інституціональна інфраструктура досі схиляє людей до вживання російської мови.
 
Така диспропорція йде, перш за все, від тривалого володіння росіянами правами на виробництво і розповсюдження аудіовізуальних та друкованих продуктів на території колишнього СРСР. Російські власники, як і більшість людей того часу, вбачали в СНД нову форму російського домінування на теренах колишнього СРСР. Деякі з них є ультра-націоналістами, але через свої торгівельні інтереси ці люди як власники не зацікавлені в скороченні російськомовного ринку та втраті прибутків через витрати на не-російськомовну продукцію. Таким чином, фінансові та/або особисті інтереси в збереженні російськомовного простору, який був створений у совєтські часи, співпадали з русофільськими симпатіями керівників України, що і зумовило відсутність істотних змін у інституціональній базі російського мововжитку в громадському просторі України після 1991 р. Після цього українські олігархи не викупили їх власність, і сьогодні, здається, не зацікавлені в створенні україномовного громадського простору. До того ж, з 2005 по 2010 рр. Кремль видасть 800 мільйонів рублів державних грошей для виробництва і розповсюдження російськомовних аудіовізуальних та друкованих продуктів в колишніх неросійських совєтських республіках: таким чином Кремль штучно підтримує мовну русифікацію неросіян поза межами Росії.
 
З 1991 року в Україні існує інституційна інфраструктура для україномовної науки, великої політики та високої культури. Проте сучасна культура складається не лише з "класики". Вона містить багато друкованого, відзнятого та записаного мотлоху. "Жовта преса" всюди продається мільйонами копій, тоді як якісна преса - лише десятками тисяч. В Україні інституційна інфраструктура масової культури є російськомовною. Приватні компанії, які вже виробляють десятки мільйонів копій для російського ринку, збувають свої дешеві продукти в Україні без надмірних зусиль, оскільки їм не перешкоджають жодні обмеження на імпорт. Або вони виробляють їх на заводах-філіях і продають дешево на вітчизняному ринку. Отже, українці, які не цікавляться наукою, великою політикою або високою культурою, майже не мають іншої можливості, крім купувати і дивитись дешеві російські або дубльовані російською низькопробні фільми, читати дешеві макулатурні газети російською, оскільки дешевих україномовних низькопробних фільмів або макулатурних газет або мало, або немає. Такі олігархи, як Ахметов, Тарута та Суркіс, не намагаються виробляти подібну дешеву україномовну аудіовізуальну продукцію, масові щоденні газети чи белетристику. Закони, що були прийняті після 2004 р. знизили відсоток сучасних іноземних фільмів, що дубльовані російською мовою та субтитрами, до 65%, але вже відомо що уряд В. Януковича не продовжуватиме удосконалення цих законів.

Всупереч рекомендаціям Європейського Союзу та законам України, уряд і компанії відмовились назвати власників радіомереж та телевізійних каналів в Україні станом на 2006 рік. Наскільки відомо, росіяни контролюють безпосередньо або опосередковано через русофільських олігархів України 90 відсотків комунікаційних мереж України. Російські НТВ, ОРТ, Alfa-Group та Лукойл частково контролюють українські канали 1+1, Інтер, Новий Канал і СТБ відповідно. За останні два роки частка україномовних телевізійних програм зросла приблизно до 75% від продукції, що була зроблена в Україні. Проте у той же час, коли місцеві політики на Півдні і Сході України блокують національні канали та ретранслюють російськомовні програми з Росії до місцевих станцій, національний уряд ніколи не блокував російські канали. Отже, що стосується проценту від загальної маси продукції, а не тільки від вітчизняних програм, російськомовні програми досі домінують на українських частотах. Інтереси проросійських власників також відображаються у викривленні фактів: у червні 2006 року, наприклад, нео-совєтські русофільські лідери зібрали не більше трьохсот людей разом з російськими громадянами, аби виступити з протестом біля санаторію в одному з міст Криму, де знаходились американські солдати, що супроводжували військове обладнання на кораблі, який ще не пройшов митного контролю. Українські ЗМІ використовували наближені, а не панорамні зйомки і представили цих окремих людей як "масову антинатовську" демонстрацію. Тільки завдяки незалежній українській газеті "Дзеркало тижня" люди дізнались правду про те, що відбувалося і що найбільша кількість людей - всього лише 1500 - прийшло на цю маленьку виставу лише того дня, коли Є. Кушнарьов приїхав виголошувати промову.
 
Лояльні російськомовні громадяни України усвідомлюють, що громадський простір фактично є російськомовним, і не нарікають на те, що їм доводиться відсилати своїх дітей до українських шкіл, читати громадські знаки та заповнювати офіційні документи українською, що є для них майже єдиним зв’язком з українською мовою, якого російськомовні громадяни не можуть уникнути. На це нарікають лише налаштовані на реставрацію старого ладу лідери Партії Регіонів, на кшталт покійного Є. Кушнарьова, і такі екстремісти, як Петро Симоненко та Наталія Вітренко, яка вважає, що українська мова є "мовою худоби". Вони не можуть прийняти реальності української незалежності, їх лякає перспектива вступу України до ЄС, вони бояться, що освічені українці, як і освічені люди решти світу, почнуть вивчати англійську як другу мову замість мови колишнього імперського володаря України. Вони знають, що утримання України у російськомовному просторі посилить її подальше підпорядкування Росії і надасть їм статус місцевих князьків. Не дивно, що однією з їх ключових цілей є надання російській мові офіційного статусу в Україні. Аналогічна ситуація склалася б, якби французи та їх місцеві колабораціоністи в Алжирі, або японці та їх колабораціоністи в Кореї повернулися до влади після формального відокремлення цих країн від старих імперій, і тоді, як частина зусиль із відновлення імперських пут, зробили мову старої імперії офіційною у цих країнах. Так само як такий розвиток подій був би рецептом політичної катастрофи в тих країнах, цілі екстремістської реставраційної меншини України сьогодні є рецептом нестабільності у Східній Європі.
 
Уряд Л. Кравчука зробив українську державною мовою, але нео-совєтські депутати переважали в парламенті, коли був прийнятий закон про мову, і через них він не передбачав жодних судових санкцій. Як наслідок, неможливо кого-небудь обвинуватити в його порушенні. Такі політики, як А. Клюєв і М. Азаров, стали урядовими міністрами, хоча вони демонстративно відмовляються вивчати українську мову чи говорити нею. Урядові чиновники поза трьома західними областями звертаються до громадян російською, незалежно від того, якою мовою до них звертаються громадяни; учителі в українських школах навчають російською, але нікого не штрафують і не звільняють з роботи. Хоча англійська вже була світовою мовою у 1991 р., її не зробили обов’язковою для вивчення в школі. Без книжкового ринку, який це б створило, жодна англомовна компанія не мала економічних підстав облаштовуватися в Україні для друку доступних версій своїх видань. Як наслідок, через 15 років після здобуття незалежності українські бібліотеки не можуть дозволити собі купувати англомовні книжки. Відповідно, учні досі користуються російськомовними книжками для вивчення і дослідження неукраїнських тем. Це посилює участь середньостатистичної освіченої людини у російськомовному просторі і тримає її в ізоляції від решти світу, який розмовляє англійською. Навіть Монголія зробила англійську другою офіційною мовою. Окремі люди вчать англійську, але Україна має найнижчий показник володіння англійською мовою у Східній Європі. Мабуть, це пов’язано з тим, що англійська як третя мова стає розкішшю, на яку у звичайної людини не вистачає часу.

Нео-совєтські русофільські політики, що керують Україною, не просто байдужі, а ворожі до використання української мови в громадському просторі. Вони дозволили російським видавничим компаніям і дистриб’юторам засновувати філії в Україні, не зобов’язали їх друкувати українською та звільнили їх від податків на імпорт протягом дев’яностих років. Вони не наслідували зразок російського уряду і не скасували оподаткування на внутрішні україномовні публікації. Як наслідок, російськомовні видання в Україні часто дешевші за україномовні чи англомовні видання, значно більше поширюються і є набагато доступнішими. У Донецьку, 38% якого складають російськомовні росіяни, виходить приблизно 1000 російськомовних газет і журналів. Україномовна газета є лише одна. У 2005 році місцеві політики припинили субсидування у розмірі 43 тис. гривень, що вони до того надавали школам і бібліотекам на купівлю української газети, і асигнували 800 тис. гривень у ці ж заклади для купівлі трьох головних російських газет. Ті самі політики скаржаться на порушення прав російськомовного населення і висловлюються за офіційний статус російської мови.

Неросійські іноземні власники, які приїхали в Україну після 1991 р., допомагають утримувати країну у російськомовному просторі. Наприклад, пан Дж. Санден видає у Києві Kyiv Post. Він також видає 12 глянцевих журналів. Усі вони виходять російською і, таким чином, Санден - людина, яка підтримує політичну незалежність України, - сприяє культурній залежності України від її колишнього імперського володаря. У його офісах працюють люди, які не вміють говорити чи писати українською. Голлівудські продюсери та дистриб’ютори не роблять українських версій своєї продукції. Білл Гейтс не випускає української версії Windows. Великі міжнародні об’єднання глянцевих журналів - такі як об’єднання жіночого журналу моди Burda - не випускають україномовних версій своїх видань.
 
Російське домінування у громадському просторі не сприяє політичній лояльності до Росії. Що воно робить, так це підтримує і сприяє русофільській культурній та інтелектуальній орієнтації, що посилює давній імперський зв’язок з Росією та перешкоджає створенню ментальних і культурних зв’язків з ЄС і рештою світу, які розмовляють англійською. За логікою, не існує обов’язкового співвідношення між мововжитком та політичною відданістю. Шотландці, ірландці, індіанці, американці, австралійці та канадці усі висловлюють свій націоналізм англійською. Корсиканці та бретонці використовують для цього французьку, а латиноамериканці - іспанську. Ми також знаємо, що мало хто з російськомовних громадян України підтримує політичне об’єднання з Росією. Той факт, що українські російськомовні громадяни можуть бути українськими патріотами, довели українські футбольні вболівальники влітку 2006 р. Вони також критично сприймають політику В. Путіна по відношенню до України. Вони не хочуть, щоб їх асоціювали з Росією, і все це свідчить про цікаву перспективу для України стати східноєвропейською Ірландією.
 
Як висновок, вжиток російської мови в українському громадському просторі був запроваджений урядовою політикою. З 1991 р., за винятком періоду з 2004 по серпень 2006 років, ця ситуація тривала, оскільки уряд є нео-совєтським і русофільським і майже нічого не робить для зміни цієї політики. Він не вводить у дію те незначне законодавство, що існує, і не доповнює це законодавство, аби його можна було застосувати для приватних ЗМІ і видавничих компаній. Отже, стара інфраструктура виробництва і розповсюдження, яку засновано совєтською політикою, залишається і досі виробляє і розповсюджує дешеву російськомовну продукцію. У той час, коли освічені люди кожної країни світу вивчають англійську як другу мову, оскільки англійська є de facto світовою мовою, нео-совєтські русофільські політики України ізолюють країну від решти світу через підтримку інфраструктури виробництва і розповсюдження, яка тримає Україну в російськомовному просторі. Тому українці насправді не мають вибору громадського мововжитку і неодмінно "оберуть" для використання та купівлі російськомовну продукцію. Тому de facto російське домінування у громадському просторі, ментальна залежність від Росії та ворожість до неї, яку провокує ця залежність, продовжується дотепер. У свою чергу, це перешкоджає інтеграції України до ЄС та решти світу, загрожує Росії нестабільністю на її південно-західному кордоні.
 
Лояльні російськомовні громадяни України усвідомлюють, що громадський простір є de facto російськомовним, і сприймають те, що оскільки вони живуть в Україні, їм слід знати українську мову. Аналогічним чином вони не в захваті від ідеї мати тісніші зв’язки з заснованою на природних ресурсах автократією В. Путіна і її війною. Проте екстремістська меншість і лідери Партії Регіонів намагаються надати російській мові офіційний статус, що підсилить втягнення України до російськомовного простору, зміцнить її культурну та політичну залежність від Росії, що існувала ще за імперської доби, та зруйнує надії на членство України в ЄС. Надання російській офіційного статусу не тільки змінило б зовнішньополітичні пріоритети Президента В. Ющенка, але і спровокувало б ворожість українців до Росії та відданих російськомовних громадян України. Тоді Європейському Союзу може загрожувати нестабільність на його східному кордоні, а Росії - на західному.
 

Література і примітки
 
1. Bilaniuk, L. (2005) Contested Tongues. Language, Politics and Cultural Correction in Ukraine. Ithaca.
2. Connor, W. (1984) The National Question in Marxist-Leninist Theory and Strategy. Princeton.
3. Dubin, B. (2005) "Rosiia ta susidy: problemy vzaemorozuminnia"// Krytyka (April). pp. 14-20.
4. Dziuba, I. (1974) Internationalism or Russification?: A Study in the Soviet Nationalities Problem. New York.
5. Fournier, A. (2002) "Mapping Identities: Russian Resistance to Linguistic Ukrainisation in Central and Eastern Ukraine"// Problems of Post-Communism. No. 3 (May). pp. 415-33.
6. "Khto volodie efirom - toi volodie Ukrainoiu?"// http://maidan.org.ua/static/news/1138094819.html.
7. Kiselov, S. (2003) "Rosiiski finansovo-promyslovi hrupy v Ukraini"// Visnyk shkoly politychnoi analityky. No. 4// http://www.spa.ukma.kiev.ua/visnyk.
8. Kiselov, S. (2005) "Ukraina Rossiiskaia. Neft s Molokom"// Argumenty i Fakty v Ukrainy No. 12.
9. "Kontent-analiz vyborchykh prohram politychnykh partii ta blokiv" (2006) Priorytety. Visnyk doktryny pryvatnoi initsiatyvy. No. 3. pp. 229-34.
10. Krawchenko, B. (1985) Social change and national consciousness in twentieth-century Ukraine. Oxford.
11. Kuts, O. (2004) Movna polityka v derzhavotvorchykh protsessakh. Kharkiv.
12. Kuzio, T. (2006) "Dialogue and Debate"// The Ukrainian Observer. No. 224 (October).
13. Maiboroda, O. ed. (2005) Rehionalni versii Ukrainskoi natsionalnoi idei: spline i vidminne. Kyiv.
14. Motyl, O. (2005) "Evrokryzova transformatsiia postsovetskykh tiahlostei"// Krytyka. No. 7-9 (July-August). pp. 15-17.
15. "O federalnoi tselevoi programe ‘Russkyi iazyk (2006-2010 gody)’" (2005) Pravitelstvo Rossiiskoi Federatsii. Postanovlenie ot 29 dekabria 2005 goda. N. 833.// <demoscope.ru/weekly/knigi/zakon/zakon052.html>.
16. Panina, N. (2004) Ukrainske suspilstvo. Sotsiolohichny monitoring. Kiev.
17. Pavliuk, O. (2005) "Russia’s Integration with the West and the States ‘in Between’"// A. J. Motyl et al, Russia’s Engagement with the West (New York - London). pp. 194-205.
18. Rybchenkov, G. (2006) "Bolshoe Ukrainskoe spasibo Putinu"// Novaia gazeta, May 8.
19. Shulha, M., Vorny, V. eds. (2006) Ukrainske suspilstvo 1994-2005. Dynamika sotsialnykh zmin. Kyiv.
20. Shulman, S. (2004) "The Contours of Civic and Ethnic National Identification in Ukraine"// Europe-Asia Studies. No.1 (January). pp. 35-56.
21. Shulman, S. (2005) "Ukrainian Nation-Building under Kuchma"// Problems of Post-Communism. No. 5 (September-October). pp. 32-47.
22. "ICTV ta INTER naimenshe hovoriat Ukrainskoiu movoiu"// http://www2.pravda.com.ua/news/2006/10/26/49729.htm.
23. Skhid i zakhid Ukrainy v konteksti vyborchoi kampanii-2006: vidminnosti protyrichchia perspektyvy eidnannia (2006). Kyiv.
24. Smolansky, O. (1999) "Fuel, Credit and Trade: Ukraine’s economic Dependence o­n Russia"// Problems of Post-Communism, No. 2 (March-April). pp. 49-58.
25. Susak, V. (2003) "Do pytannia pro rehionalni osoblyvosti politychnoi kultury Ukrainskoho suspilstva" in S. Rymarenko et al., Ukraina - Problema identychnosti: liudyna, ekonomika, suspiltsvo. Kyiv.
26. Tompson, W. (2005) "The Political Implications of Russia’s Resource Based Economy"// Post-Soviet Affairs, No. 4 (October-December). pp. 335-59.
27. Umland, A. (2006) "Vitrenko’s Fascist Friend"// http://www.unian.net/eng/news/news-152563.html.
28. Van Parijs, P. (2000) "On the Socio-Economic Consequences of Linguistic Globalization"// International Political Science Review, Vol. 21. (No. 2). pp. 21-33.

  • 1.Ч. 11, № 2, червень 2006 р., С. 26-30.
  • 2.Частково виправлена і доповнена стаття у перекладі українською П. Шопіна, яка була вперше опублікована на сайті Українського незалежного центру політичних досліджень: http://www.ucipr.kiev.ua/print.php?sid=60307
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.