До 8 березня / Жіноча сотня або право на смисли (Відповідь на статтю Марії Маєрчик)

10 березня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2536 переглядів

До 8 березня / Жіноча сотня або право на смисли (Відповідь на статтю Марії Маєрчик)

Моя коротка стаття – це не так критика, як радше інший погляд – учасниці подій 8 березня останніх 4-5 років, волонтерки Євромайдану і викладачки курсів на гендерну тематику. Окрім того, як учасниця подій Феміністичної Офензиви і Жіночої сотні, прихильниця обох організацій, не можу не висловитися, особливо, з приводу останньої та 8 березня 2014 року. Одна з ключових ідей мого курсу «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух», який я вдруге цього року викладаю в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» полягає в тому, що фемінізми – різні, залежать від ідеологічних позицій активісток і активістів, політичних і соціальних умов у країні тощо, і що немає єдиного «правдивого» фемінізму; солідарності активісток у фемінізмі, як і будь-якому іншому русі, непросто досягти. От і зараз маємо ситуацію, коли колишні учасниці колись спільної ініціативи Феміністична Офензива мають різні погляди на активізм у конкретній політичній ситуації.

Мені видається важливим розповісти про 8 березня 2014 року, оскільки Марія Маєрчик описує успіхи попередніх років, організовані Феміністичною Офензивою, у тому числі, марші. І нарікає, що цього року маршу не було. Постає питання: чому його не організували Марія Маєрчик або інші колишні активістки Феміністичної Офензиви, які також не підтримують діяльність Жіночої сотні? Упевнена, що так само цього року «крокували б пліч-о-пліч дружні ініціативи, об’єднані гаслами за права людини ....». Я прихильниця конструктивної критики, коли пропонується або – що найкраще – організовується альтернатива чи інша ініціатива. На жаль, про марш (як це було раніше) на 8 березня 2014 року такого не можна сказати.

Феміністки / громадянки не можуть стояти осторонь політичних і соціальних подій в країні. Тому нас не залишила байдужою ситуація останніх місяців на Майдані. Ми волонтерили і волонтеримо у різноманітних ініціативах (причому не лише на кухнях – так званій традиційно «жіночій» і барикадах – традиційно «чоловічій») – а й інформаційній, логістичній, медичній, психологічній, юридичній ініціативах тощо. Ми не хочемо, аби про жінок України сказали, що вони «допомагали» робити революцію. Ми хочемо зробити жінок більш видимими у суспільстві і таким чином теж критикуємо і «підтриваємо» патріархат.

На мій погляд, існує більш ніж один спосіб боротьби за права жінок і проти патріархату. У глобальні часи мілітаризму і використання сили ми не можемо повністю дистанціюватися від його патріархатного методу геополітики. Тому у інформаційній довідці про Жіночу сотню імені Ольги Кобилянської зазначено: «Жіноча сотня в своїй роботі використовує методи просвітництва, ненасильницького спротиву, а також, у разі крайньої необхідності, самооборони у межах мінімально необхідного впливу». Жіноча сотня проводить курси самооборони для жінок, на які є запит і потреба з боку тих жінок, які не завжди розуміють, що таке «дискурс». Критикувати дискурси – це важливо, але часто праксис і  реальність – інша. І аби її змінити, слід довго і покроково боротися. У солідарності та на різних «фронтах» ця боротьба проходить простіше.

Конференції та інтелектуальні дискусії, про які зазначає Марія Маєрчик стосовно активностей Феміністичної Офензиви – хороша форма «відзначення» 8 березня. Але далеко не єдина. Її можна «розбавляти» або заміняти спілкуванням із простими жінками, нашими мамами і бабусями, мешканками Криму чи інших регіонів, представницями неакадемічного середовища. Упевнена, що мама Марії Маєрчик, якби знала про таку можливість, також би приїхала доєднатися до акції Жіночої сотні: «Жінки Майдану – жінками Криму». Я була приємно вражена від того, що жінки різного віку доєдналися до неї, тримали плакати, у тому числі і «в дусі» Феміністичної Офензиви – про сестринство і солідарність. А в медіа матеріалах, наприклад, новинах ICTV можна було почути критичний коментар Олени Шевченко про сексизм на Майдані. Тобто, на фоні вписування у «сексистський простір Майдану» звучали і критика сексизму. Звучали різні голоси жінок, яким не казали і не вказували, що правильно сказати, а що – ні. На маршах Офензиви не пам’ятаю такого розмаїття жінок і залучення до маршу жінок, які проходили поряд.

З приводу назви Жіноча сотня, у якій слово «сотня» критикується за вписування у мілітаристський дискурс. Дійсно, з точки зору постструктуралістських феміністичних теорій агентність (можливість активізму і боротьби із системою) є мало можливою, бо вона автоматично передбачає «вписування» у правила системи, відтворювання дискурсу влади. Згідно з таким поглядом, активізм (у тому числі, феміністичний) не має сенсу, точніше, результату, він не є можливим. Але такий песимістичний варіант не для мене та, очевидно, не для низки інших феміністок, які використовують концепт «сотні», демонструючи, що він стосується далеко не лише мілітаристських практик. Я згодна із словами Оксани Кісь, «про наше право використовувати панівні дискурси так, як вважаємо за потрібне, можливе, доцільне у заданих умовах, і наповнювати старі концепти новими смислами через спільні практики солідарності».

Чимало інформації про ініціативи жінок на Майдані можна почитати на фейсбук групі «ПОЛОВИНА МАЙДАНУ: Жіночий голос протесту», у спільноті «Фемінізм УА», на фейсбук сторінці «Жіночої сотні». Під 8 березня 2014 року Надія Парфан організувала феміністичні кінопокази «БЕХДЕЛЬ-ТЕСТ: Нове кіно жінок-режисерок», на які була повна зала, прийшли ЗМІ, була дискусія. Також було організовано традиційно щорічну феміністичну вечірку.

Завершуючи зазначу, що я захоплююся Ольгою Веснянкою, Надією Парфан, Ніною Потарською, Анною Хвиль, Оленою Шевченко, Анною Довгопол (та іншими активістками Жіночої сотні), які спілкуються із журналістками і журналістами, ведуть роз’яснювальну роботу про сексизм на Майдані, звертають увагу на присутність жінок. Марією Дмитрієвою, яка двічі на Євромайдані читала лекцію про жіночий рух в Україні та світі. Настьою Безверхою, яка у міжнародних інформаційних матеріалах Громадського сектору Майдану пише також і про жінок. Жінками, які за кордоном здійснюють різного роду освітній чи вуличний активізм, у якому зазначають і про гендерні питання. Перелік не вичерпний. Я згадала лише особисто знайомі мені випадки та активісток. Фемінізм як активізм – це не вибір «правильних» чи єдино вірних стратегій і форм боротьби. Це «Cвобода. Рівність. Жіноча солідарність!»

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Марія Маєрчик.
Марія Маєрчик 12 березня 2014 року, 22:45

Дякую, Тамаро, за таку розгорнуту репліку на мій блог. Хоч її позиціовано як “іншу точку зору”, почну зі спільного.

Таки так, фемінізми бувають різні, - це була наша з Ольгою Плахотнік важлива теза, коли ми готували публікації про “Фемен” (в тому числі і в “Критиці”). Хоч більшість учасниць “гендерного”, та й феміністичного товариства колективно критикували Фемен, і навіть цькували. А от західні феміністки побачили в їх  методах резон...

Хто зна, може якби наше суспільство або бодай “гендерна” спільнота свого часу обурилися переслідуванням активісток Фемен і їх вигнанням із країни (а вони були одними з перших жорстоко побитих на задвірках), то наша революція стала б також і феміністичною. Але, як ти теж пишеш, революція мала іншувальні щодо жінок прикмети.

 Зрештою, теза про те, що можна використовувати дискурс як заманеться, хороша для революційного запалу. Але з точки зору праксису - популістська. Ось і Фемен намагалися змінити дискурс, але в Україні  дискурс поки що зробив їх.

Звісно, дискурси можна і треба змінювати (Фуко, до слова, не був настільки фаталістом і рабом дискурсів, як ти, Тамаро, припускаєш). Але зміна дискурсу відбувається не за один день і не з бажання окремої людини. І напевно вже не внаслідок конвенційних публічних акцій, бо їх завдання - зміцнювати дикурс. 

Принципу “чим більше, тим краще” можу опонувати питанням - чи варто добирати масовості акції коштом зменшення критичності повідомлення? 

Не вдаватиму, що не помітила тону твого допису. Мені прикро, що ти, хто була і є учасницею кількох моїх академічних проектів, вдаєшся до аргументів у стилі “піди сама і зроби”, та ще й згадуєш мою матір. 

 А ще більше шкода, що на тему оправіння (його впливу на жіночі й ЛГБТ-політики), якій присвячено мій першопочатковий допис, так і не вдалося поговорити. 

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.