Чому ми не перемогли сьогодні

29 січня 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
3700 переглядів

Чому ми не перемогли сьогодні

Маю заздалегідь перепросити за можливе дилетанство: життя примушує втручатися у не зовсім властиву мені сферу майже чистої політології. Утім, інформація останніх днів наводить на деякі невеселі висновки та, відповідно, практичні рекомендації, які, можливо, комусь допоможуть.

Спочатку – чому я не вважаю за перемогу відміну драконівських «законів» та відставку Азарова. Звичайно, переговори дозволили уникнути війни просто зараз. Але найімовірніше, влада просто взяла тайм-аут – переважно для того, аби перегрупувати сили та краще підготуватися до вирішального бою. Про це свідчать новини щодо наміру збільшити кількість бійців спецпідрозділів МВС вшестеро, перевести військових десантників до складу внутрішніх військ, а також передати на баланс МВС військове майно, в тому числі набої та намети. Для чого вони можуть бути потрібні детально проаналізував Вадим Хомаха: для широкомасштабних репресій. Саме тому і потрібні величезні намети барачного типу, які планується передавати з балансу МО на баланс МВС – аби розміщувати арештованих. Тож, аргумент «на усіх тюрем не вистачить» більше не працює. Таким чином, якщо хоча б частина з наведеної вище інформації відповідає дійсності, то уряд всерйоз готується до реваншу.

До цього підштовхуватиме і Росія. Зокрема, вона вже розпочала недружні дії щодо українського експорту. Очевидною є і роль російського кредиту та знижки на газ як «гачка», на якому сусідня держава намагається втримати Україну у своїй «сфері інтересів». А для цього мало тільки взяти ситуацію під контроль тих сил, які, у свою чергу, контролює Кремль. Адже він дотепер непевний щодо збереження дієвості свого контролю у разі успішного вирішення кризи шляхом компромісу. Отже, все ще актуальною для нього залишається задача остаточно пов'язати кров'ю своїх союзників в Україні, аби унеможливити «втечу» України на Захід. Кремль намагається залишити Януковича повновладним, але невиїзним – як Лукашенка.

Водночас карта протестів свідчить, що президент вже не контролює значної частини країни – набагато більшої, аніж тільки Галичина. Тому контроль доведеться відновлювати, а отже вищезгадані репресії можуть торкнутися дуже багатьох людей, не тільки у Києві, але й по всій Україні, особливо Західній. Розпочатися такі репресії можуть вже наступного дня після закінчення Олімпіади у Сочі – бо раніше Путіну, з яким, принаймні, узгоджує свої дії нинішня українська влада, невигідно мати рейвах біля своїх кордонів, та й реакція цивілізованого світу на таке буде передбачуваною.

Тож відміна (навіть не проголошення недійсними!) диктаторських законів, навіть разом із відставкою одіозного Азарова – це тільки малесенький крок до перемоги. Він геть не влаштовує Майдан і жодним чином не убезпечує від подальшого розвитку подій за описаним вище сценарієм. Але, на превеликий жаль, наразі невідомо, чи вдасться просунутися далі. Бо мусимо визнати: наразі переможна хода революції захлинулася на Дніпропетровську, Запоріжжі, Черкасах та Сумах. Якби ті області теж вийшли (нехай і на користь місцевих еліт) з-під «вертикалі влади» можна було б стверджувати, що Янукович наразі залишається президентом навіть не ПіСУАРу, а просто Донбасу+ - і, відповідно, торгуватися з ним із зовсім інших позицій. Але на відміну від Києва, у тих містах побиття демонстрантів не призвело до виходу на вулиці ще більшої кількості людей. Навіть більше, у Запоріжжі таксисти та сусіди здавали міліції тих, кого вони підозрювали в участі у мітингу. Що ж сталося? Хіба там не такі самі українці живуть? І хіба мають вони підстави бути задоволеними нинішньою владою більше від, скажімо, киян? Адже у тому ж таки Запоріжжі рейтинг ПР різко впав за останній рік, тож, мабуть, незадоволених вистачає.

Дозволю собі висловити декілька міркувань з приводу причин того що сталося.

1) Мабуть недостатньо було враховано фактор менталітету. Робітники великих промислових підприємств, а надто шахтарі, у всьому світі вирізняються колективізмом та конформізмом. Інакше кажучи, вони, якщо і змінюють думку, то всі разом – отже, для цього потрібний сильний поштовх. А та атмосфера, яка навколо них існує, складалася у радянські часи. Радянська ж індустріалізація – на відміну від Промислової революції – не лише не базувалася на утвердженні модерних цінностей, прав людини, приватній власності та свободі, громадянському суспільстві, тощо, а навіть навпаки: супроводжувалася винищенням найменших слідів модерну, насильницьким поверненням до цінностей традиційного суспільства у більшості вимірів.

Тому «промислово розвинені» Південь та Схід є насправді багато у чому відсталі, порівняно із «аграрним» Заходом, і, можливо, навіть Центром. Там, цілком ймовірно, люди дійсно більше схильні поважати силу, сакралізувати владу, бажати ієрархічних відносин на чолі з «сильною рукою», тощо; натомість менше значення надавати власній гідності, невід'ємним правам і свободам людини, можливостям для самореалізації і взагалі індивідуалізації, та іншим здобуткам цивілізованого світу. Тому спонукати їх приєднатися до революції, головними гаслами якої є саме «гідність та свобода» об’єктивно набагато важче. Саме тому і постає питання про розкол України, що завдяки таким співгромадянам ми постійно будемо змушені миритися з появою на політичній арені їхніх представників – як не комуністів, то вітренок; як не «червоних директорів», то януковичів…

Обнадіює те, що закоренілих «совків» не так вже й багато, і вони, до того ж, зазвичай пасивні за своєю природою. Натомість, люди, що відстоюють власну гідність – активні, і один такий коштує кількох патерналістів. Більше того, навіть там, де перемогти локально не вдасться, місцева еліта буде поважати центральну владу, якщо таку вдасться змінити у легітимний спосіб. Тож навіть якщо у деяких областях неможливо замінити владу на місцях, вони змушені будуть підкоритися більшості – аби тільки набрати її! До того ж, їм можна і треба надати більше автономії у вирішенні своїх внутрішніх питань: нехай живуть як хочуть, тільки б не нав’язували свою волю та стиль управління усій Україні. І отут ми підходимо до другого чинника.

2) Треба зважати на вже багато разів пережований мовно-історичний розділ. Абсолютно погоджуюся з Володимиром Куликом: зараз не на часі наголошувати на цих відмінностях, а надто дражнити російськомовних жителів Сходу та Півдня червоно-чорними прапорами, смолоскипною ходою, портретами Бандери тощо. Навіть зважаючи на те, що їхня відраза йде багато у чому від хибних стереотипів, незнання та дезінформації – усі, хто хоче дійсно донести свою правду до цих людей, мають сьогодні зрозуміти, що за влади Януковича цього зробити не вдасться. Тому найпершою їхньою метою мало б стати єднання навіть із тими, хто вороже ставиться до націоналізму, задля усунення спільними зусиллями нинішньої влади, що наразі становить загрозу як для національного суверенітету, так і для особистої безпеки та гідності громадян. До речі, тут прикладом може виступати, як не дивно, «Правий сектор», який публічно озвучив суто політичні і цілком розумні умови, під якими міг би підписатися будь-який громадянин України, незалежно від етнічного походження та місця проживання. Ті ж, хто цього не бажають усвідомлювати, де-факто грають на стороні влади, хоч би як вони не стверджували свою ненависть до неї.

Тому, якщо ми хочемо перемогти в усій Україні, а не тільки на Заході, залишивши узурпаторам навіть Київ, то Майдану треба якомога скоріше позбутися націоналістичного (в етнічному сенсі) окрасу. Не боятися говорити російською з російськомовними, не вивішувати портрети Бандери перед телекамери, не розмахувати червоно-чорними прапорами, не іншувати «москалів», не називати революцію національно-визвольною (хоча у тому визначенні насправді немає нічого поганого!)… Натомість, частіше запрошувати до слова представників Сходу та Півдня, священиків УПЦ МП – як виявилося, серед них чимало порядних людей; та розгорнути, нарешті, анонсовану програму руху на Схід та Південь. Можливо, звичайно, це вже й запізно – але що раніше почати, то більше встигнемо. Часу обмаль.

3) Дуже і дуже багатьох в Україні відштовхнуло насильство. Неприйняття силових методів – це те, що об'єднало усю країну після страшної ночі на 30 листопада. Але коли до насильницьких дій вдалися самі протестувальники (і це вже не можна було списати на провокаторів, як на Банковій), то той самий культурний код спрацював вже проти нас. Тим більше, що форма цього насильства – закидування камінням та «коктейлями Молотова» бійців ВВ – теж не викликала співчуття. Якби ж це принесло хоч якийсь видимий результат, як-от у Молдові! Але на Грушевського не вдалося просунутися ані на крок, зламати хоча б один міліцейський кордон (з чотирьох на шляху до ВР). Радикали тільки продемонстрували власне безсилля, натомість надалі переконали силовиків у тому, що ті героїчно захищають мир та спокій, та розчарували наших симпатиків у цивілізованому світі, де не сприймають хуліганства. Але чи не найгірше – їхні дії відштовхнули дуже багатьох співгромадян, які не менше ненавидять нинішню владу, утім ще більше побоюються насильства, бо зростали під гаслом «аби війни не було». І це є, мабуть, найприкріша помилка.

Звичайно, зараз можна тільки мріяти:

«От якби лідери опозиції одразу після підписання президентом сумнозвісного пакету від 16.01. проголосили, що:

з цього моменту ВР нелегітимна – бо вдає ніби то ухвалила закони, насправді ж фальсифікувала їх;

президент – нелегітимний, бо порушив закон: у якості гаранта Конституції підписав сфальсифіковані «закони»;

а, отже, оскільки легітимної влади в країні більше не існує, то проголошуємо тимчасовий уряд у такому-то складі…»

Тоді події, можливо, розгорталися б у інший спосіб. Звичайно, якщо один із супротивників провокує на бійку, то уникнути її дуже і дуже важко. Звичайно, можна зрозуміти хлопців, у яких в крові кипів адреналін – як і в усіх нас. Звичайно, війну проголосила влада, ухваливши диктатуру – хоча бойові дії на цьому етапі розпочали саме протестувальники. Але, навіщо ж було, якщо вже на те пішло, виплескувати свій відчай та обурення саме у такий безплідний, хоч і видовищний, спосіб? Невже не вистачило креативу? Чи, як дехто каже, і тут не обійшлося без провокаторів – цього разу більш успішних, ніж 1 грудня?

Однак, що зроблено – то зроблено. Вічна пам'ять загиблим героям, співчуття їхнім рідним і друзям, а також усім покаліченим, заарештованим і іншим постраждалим, до речі, далеко не завжди активним учасникам подій. Зараз єдине, що залишається – це піднятися над емоціями і звернутися до Сходу і Півдня тим, хто намагався виступати у ролі миротворців: Кличку, Луценку, Порошенку… Пояснюючи справжні мотиви спалаху насильства (тим, звичайно, кого вони можуть зачепити – бо до тих, кого «не разбудит чести клич» ми все одно не достукаємося ніколи!) водночас висвітлювати роль миротворців, які не побоялися лізти у саме пекло аби врятувати життя та здоров'я людей. Можливо, хтось професійніший у політичних технологіях вигадає щось дієвіше…

Усе це треба починати робити не гаючи ні дня. Не виключено, що до широкомасштабних репресій лишився заледве місяць. За цей термін треба або перемогти – з переконливими гарантіями від репресій та відкату назад, або хоча б підготуватися для достойної відсічі узурпаторам. Для цього у будь-якому разі знадобиться якнайширша підтримка українського народу, не зважаючи на етнічне походження, мову, історичну пам'ять та географію.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.