Навіґація за темамиЯк користуватись

Будь непередбачуваним. Будь вільним і щасливим. Не переживай за майбутнє. Живи, ніби це твій останній день на світі. Такі собі сучасні заповіді вдалого життя. Виглядає, всім байдуже, що хтось, хто живе за цією ідеологією, може бути таким собі соціопатом. Насправді життя однією миттю і в повній безпосередності може призвести, скажімо, до неспроможности давати й виконувати обіцянки або сформувати план допомоги собі чи іншим.Чому ж тоді ідея спонтанности здається нам такою привабливою? Можливо, тому, що життя багатьох із нас неймовірно загнане й кероване розкладом, а робочі дні щоразу більше підпорядковано мовчазному автоматичному моніторинґу робочого часу задля того, що описують евфемізмом «управління людськими ресурсами», тож ми мріємо могти бути непередбачуваними бодай у свій вільний час.
Останнім часом суспільні дискусії навколо теми гомосексуальности посилилися і вкрай загострилися через репресивні законодавчі ініціятиви російського, а слідом за ними українського політикуму. Головне звинувачення побудовано на концепті «пропаґанда гомосексуалізму» (дослівно), яку треба заборонити заради захисту дітей від аморальних явищ і цінностей. Перед таким наступом головна лінія оборони активістської спільноти побудована сьогодні на тезі, що гомосексуальність – це доля, а не вільний вибір, вона є вродженою, тому людина не може її змінити за власною волею. Відповідно, використане в проєкті закону поняття «пропаґанда» за таких арґументів повністю втрачає сенс: не можна пропаґувати (рекламувати) те, що в одних людей і так є, а для інших – недоступне в принципі.
Ми постаємо перед потребою впровадити ще один критерій для визначення демократичности суспільства. Тяжіючи до рівности, ухвалення рішень через інституалізацію вибору й делеґування повноважень, відчуваючи необхідність високої політичної свідомости, розвиненого критичного мислення та почуття взаємовідповідальности, суспільство водночас потребує чути голос меншин, надавати їм право на збереження їхньої ідентичности, а подекуди й захист – бо якщо демократичне суспільство проголошує плюралізм і свободу самовизначення засадничими цінностями, то воно має забезпечити Іншим право не тільки висловити своє бачення, а, що не менш важливо, можливість бути почутими й брати участь у політичному та суспільному процесі своєї країни. У демократичному суспільстві має бути видність Інших.
Недавня історії демократії в Україні є за своєю суттю історією приватної мужности. Окремі чоловіки та жінки вирішили зібратися на київському Майдані, а також на інших площах, аби, попри серйозні загрози для себе, виборювати демократію. Унаслідок цієї колективної, але неформальної і в цьому сенсі приватної дії українці вигнали найвпливовішого політика своєї країни, перетворивши його на парію. Громадськість та офіційні інституції натомість (особливо за кордоном, але мені здається, що часом більше й тут) проявили значно менше мужности. Приміром, німецька преса пише про пропаґанду і правду так, наче і перше, і друге – рівнозначні речі. Уряди ЕС і США часом говорили красиві фрази, але зробили для України відносно мало якихось конкретних речей, а ще менше конкретних речей зробили проти Росії.
З одного боку, Евромайдан - це ідеалізована Україна. Але не така, якою вона є чи вже стає. Бо до такого далеко. Ба більше, достеменно «такого» ніколи й не буде. «Помаранчева революція» навчила нас, серед іншого, й толерантности до того, що дійсність, навіть зроблена з найкращими інтенціями, все одно ніколи не спроможна сягнути наших ідеалів. Сподіваюся, зможемо дійти згоди, що революція виявиться немарною вже тоді, коли вдасться істотно поліпшити стан справ. І що це можливе тільки тоді, коли ми й після революції залишимося спільнотою залучених і солідарних громадян... Це великий виклик і велике завдання для обидвох сторін: узяти українську революцію як претекст і шанс почати нарешті довгі, ретельні, посутні розмови про те, якої спільної Европи ми хочемо.
Фундаментальна проблема забезпечення соціяльного порядку передбачає обмеження насильства. Більшість суспільств, які були раніше чи існують тепер, є «природними» суспільствами, що стримують насильство політичними діями у сфері економіки, створюючи можливості отримання ренти для обмеженого кола осіб. Ці привілеї стримують правлячі еліти від прямого насильства і також обмежують економічний і політичний розвиток. Природні суспільства названо «суспільствами обмеженого доступу». Спільною їхньою рисою є розподіл джерел отримання ренти між елітами. Оскільки прояви насильства обмежують надходження ренти, еліти намагаються не вдаватися до прямого насильства. Задля стабільного надходження ренти треба обмежити доступ до політичних і економічних організацій і конкуренцію.

Сторінки6