Навіґація за темамиЯк користуватись

Стали звичними попередження, що політичні події, які відбулися в Україні, — це не просто збіг обставин, а історичний шанс, який дається країні для різкого зрушення вперед. І що більше не буде такої можливости. Та одна річ, коли випадало чути такі заклинання 2004 року — з вірою у світле майбутнє і з тривогою за сутінкове теперішнє, і зовсім інша — чути про це десять років потому. І не лише чути, але й промовляти самим, бо кількість експертів у сфері суспільних знань в Україні за десять років, які минули від одного Майдану до другого, не злічити. Сотні тисяч, якщо не мільйони, українських громадян впевнені в тому, що перспективи країни вирватися з тенет радянського полону загрожено. І що другого такого шансу на оновлення країни не буде.
Що не так із економіками Заходу і з економічною наукою? Відповідь залежить від того, про яку економіку йдеться — хорошу чи справедливу. Багато хто у Західній Европі й США відчуває, що нашим економікам бракує справедливости, хоча погляди на справедливість дещо різняться. Одна група економістів, яку впродовж десятиліть очолював британський економіст Ентоні Аткінсон, уважає, що на Заході триває чергове Позолочене століття нерівности у рівнях доходів і добробуту. Послугуючись утилітаристськими поглядами Джеремі Бентама, вони пропонують розподіляти дохід від високозабезпечених до малозабезпечених, аж поки буде досягнуто максимальної «суми корисностей». Утім, питання в тому, чи враховує ця доктрина інтуїтивне відчуття того, що є справедливим.
Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.
Будь непередбачуваним. Будь вільним і щасливим. Не переживай за майбутнє. Живи, ніби це твій останній день на світі. Такі собі сучасні заповіді вдалого життя. Виглядає, всім байдуже, що хтось, хто живе за цією ідеологією, може бути таким собі соціопатом. Насправді життя однією миттю і в повній безпосередності може призвести, скажімо, до неспроможности давати й виконувати обіцянки або сформувати план допомоги собі чи іншим.Чому ж тоді ідея спонтанности здається нам такою привабливою? Можливо, тому, що життя багатьох із нас неймовірно загнане й кероване розкладом, а робочі дні щоразу більше підпорядковано мовчазному автоматичному моніторинґу робочого часу задля того, що описують евфемізмом «управління людськими ресурсами», тож ми мріємо могти бути непередбачуваними бодай у свій вільний час.
Останнім часом суспільні дискусії навколо теми гомосексуальности посилилися і вкрай загострилися через репресивні законодавчі ініціятиви російського, а слідом за ними українського політикуму. Головне звинувачення побудовано на концепті «пропаґанда гомосексуалізму» (дослівно), яку треба заборонити заради захисту дітей від аморальних явищ і цінностей. Перед таким наступом головна лінія оборони активістської спільноти побудована сьогодні на тезі, що гомосексуальність – це доля, а не вільний вибір, вона є вродженою, тому людина не може її змінити за власною волею. Відповідно, використане в проєкті закону поняття «пропаґанда» за таких арґументів повністю втрачає сенс: не можна пропаґувати (рекламувати) те, що в одних людей і так є, а для інших – недоступне в принципі.
Ми постаємо перед потребою впровадити ще один критерій для визначення демократичности суспільства. Тяжіючи до рівности, ухвалення рішень через інституалізацію вибору й делеґування повноважень, відчуваючи необхідність високої політичної свідомости, розвиненого критичного мислення та почуття взаємовідповідальности, суспільство водночас потребує чути голос меншин, надавати їм право на збереження їхньої ідентичности, а подекуди й захист – бо якщо демократичне суспільство проголошує плюралізм і свободу самовизначення засадничими цінностями, то воно має забезпечити Іншим право не тільки висловити своє бачення, а, що не менш важливо, можливість бути почутими й брати участь у політичному та суспільному процесі своєї країни. У демократичному суспільстві має бути видність Інших.

Сторінки5