Навіґація за темамиЯк користуватись

Закони 9 квітня викликали зливу критики з ліберальних та інших позицій, не останньою чергою від фахових істориків з України і з-за кордону. Реакція прибічників цих законів почасти нервова й надто узагальнена. Заради змістовного діялогу варто було б розрізняти тих, хто стверджує, що такі закони взагалі непотрібні або не на часі, і тих, хто критикує лише ті чи ті вади текстів, які ухвалила Верховна Рада й іще не підписав президент. Декого засмучує, що стаття 1 визнає борцями за Україну людей, які час від часу стріляли одні в одних. На мою думку, абсурдним це стає лише тоді, коли, з одного боку, насправді воювали затяті українофоби, як-от білоґвардійці, яких химерна доля занесла на короткий час до військових або інших структур Української держави.
Труднощі з українським минулим полягають у тому, що воно є об’єктом запальних дискусій і контроверсії. Із багатьох питань в академічних спільнотах не можна досягти однозначних висновків, як показують значно зваженіші дебати між українськими істориками на тему ОУН і УПА на початку ХХІ століття. І «обставини», про які говорить В’ятрович, є критично важливими: саме вони є причиною того, чому ці закони не можна швидко проганяти через парламент і ухвалювати цієї миті, поки на Сході лютує війна, країну роз’їдає економічна криза, а уряд заледве здатний упоратися з олігархами. Український парламент і суди мають бути раціональніші й мудріші за ґанґстерські режими, що панують у Донбасі, та й, якщо вже на те пішло, за комуністичний режим, який був при владі понад сімдесят років.
Але й у найширшому розумінні революції як альтернативи еволюції, коли йдеться просто про прискорену зміну звичного соціяльного середовища (саме в такому контексті можна говорити, скажімо, про «наукову революцію», «революцію менеджерів» тощо) нічого особливо революційного в кризі влади, яка завершилася сходженням із політичної сцени режиму Леоніда Кучми, не було. Не було того, на що очікували «обурені маси»: прискореної стабілізації соціяльно-політичної ситуації в країні. Але в цьому і полягала головна відмінність України від Росії та Білорусі, де зміна політичних режимів тягла за собою здійснювану революційними темпами стабілізацію громадських структур й інститутів, за яку, однак, належало заплатити особливу ціну – встановлення автократичного режиму і обмеження громадянських свобод.
Модернізація політичної сфери веде до встановлення чітких меж між публічною та приватною сферою. Політичні процеси розглядаються як такі, що мають перебувати між інститутами та аґентами публічної сфери. Водночас державні установи покликані забезпечувати процеси у приватній сфері належними ресурсами і не втручатися в їх змістове осереддя. Цілісність і єдність публічного та приватного забезпечує певний спільний леґітимаційний фундамент. Західноевропейський і східноевропейський модернізаційні проєкти по-різному інтерпретували спосіб такої леґітимації. Західна і почасти Центральна Европа йшла шляхом національних проєктів. Східноевропейський модернізаційний проєкт мав в основі модерну емансипативну ідеологію, виражену в марксизмі.