Навіґація за темамиЯк користуватись

Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
Кожен громадянин у принципі має право не голосувати і публічно про це заявляти. У випадку знаної особистости така заява стає суспільним фактом і громадським чинником – корисним або ніяк не корисним. У цьому контексті цей особистий вибір (а іноді лиш відрух) має бодай два наслідки: він «об’єктивно» прирівнює неголосування до голосування «проти всіх» (тут, щоправда, є юридичне й етичне розрізнення між дією прямою та непрямою, commission і omission, але у прагматичному сенсі воно тут не істотне), а також – якщо ми в принципі допускаємо існування у громадянському вимірі такої речі, як моральність – він несе моральну відповідальність за свій вибір, за його вповні передбачувані наслідки: вибереш Януковича, тобто поможеж його вибрати – то й матимеш цінності та (головне) дії Януковича.

Сторінки2