Навіґація за темамиЯк користуватись

Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.
Кожен громадянин у принципі має право не голосувати і публічно про це заявляти. У випадку знаної особистости така заява стає суспільним фактом і громадським чинником – корисним або ніяк не корисним. У цьому контексті цей особистий вибір (а іноді лиш відрух) має бодай два наслідки: він «об’єктивно» прирівнює неголосування до голосування «проти всіх» (тут, щоправда, є юридичне й етичне розрізнення між дією прямою та непрямою, commission і omission, але у прагматичному сенсі воно тут не істотне), а також – якщо ми в принципі допускаємо існування у громадянському вимірі такої речі, як моральність – він несе моральну відповідальність за свій вибір, за його вповні передбачувані наслідки: вибереш Януковича, тобто поможеж його вибрати – то й матимеш цінності та (головне) дії Януковича.
Становище у суспільно-політичній ділянці сьогоднішньої Республіки Білорусь не може не викликати аналогій із совєтським ладом, тим більше, що керівництво країни раз по раз нагадує масам про свій спадковий зв’язок із ним. На зміну совєтському тоталітаризмові сьогодні, по п’ятнадцяти роках, прийшов тоталітаризм-light. Із опозиційними партіями, з незалежними (хоч і придушеними) газетами, з альтернативними кандидатами на президентство. Спосіб і методи керування, економічна практика та зовнішньополітичні пріоритети Лукашенкового режиму так само вказують на совєтську спадщину. Цю спадщину, яку, так вдало збагативши, використав і далі використовує режим, замало вивчено та проаналізовано, попри близьке знайомство з нею більшости населення країни, – а можливо, і через це знайомство.

Сторінки2