Навіґація за темамиЯк користуватись

В Україні точиться боротьба за колективну пам’ять, поважне місце в якій посідає пам’ять про Другу світову війну. Було би спрощенням говорити про боротьбу «історичної правди» проти радянських фальсифікацій історії, адже, в ґрунті речі, змагаються два міти: радянський міт «Великої Вітчизняної війни» й український національний міт «боротьби за волю та незалежність» на чолі з ОУН-УПА. Пам’ять про війну є лише одним із полів битви двох історичних мітологій: української національно-державницької в консервативній, ліберальній та інтеґрально-націоналістичній версіях – і проросійської з відмінами радянською, слов’янсько-православною й евразійською, що часом утворюють між собою дивовижні комбінації, коли, приміром, комуністи стають завзятими апологетами канонічного православ’я.
Більшість сьогоднішніх експертів, схоже, щиро вважає, що у міжнародній політиці Янукович продовжуватиме сумнозвісну кучмівську «багатовекторність», а у внутрішній – у подібний спосіб провадитиме політику «моментократії», тобто опортуністично маніпулюватиме різними кланами, групами та інтересами, реалізуючи насамперед інтереси власні та найближчого оточення. Ці передбачення видаються мені помилковими з двох причин. Насамперед, не стало тих ідеальних можливостей для маніпуляцій, що мав Леонід Кучма. Успішно окупувавши псевдоцентристську нішу і з неї подаючи себе як поміркованого політика, правдивого миротворця, що зрівноважує інтереси сходу і заходу, комуністів і націоналістів, проросійських і проевропейських радикалів, він ефективно марґіналізував своїх опонентів – і лівих, і правих, вишто

Сторінки20