Навіґація за темамиЯк користуватись

Цього року сповнюється 120 років від дня народження Олександра Довженка. Досить миттєвої паузи, яку читачева підсвідомість послужливо продовжить словами: «геніяльного режисера», «винахідника поетичного кіна», «гордости української культури», «втілення національного духу», «одного з найвидатніших творців кінематографа» тощо. Наважуся стверджувати, що така пам’ять є досконалою формою забуття. Бо вона створює ім’я, яке всі знають, але ніхто не цікавиться, до якого зручно бути байдужим. Прикро. Справжній митець, яким був Довженко, на це не заслуговує. Хотілося б відновити живий зв’язок — бодай тоненьку ниточку —людини роздраєного, непевного, перевантаженого безглуздям та симуляціями ХХІ століття з трагічною постаттю століття минулого.
Сильвестровський сюжет в українській музично-критичній думці починається в 1960-х. Але присвячених Сильвестрову портретних опусів ні тоді, ні в 1970-х у пресі не було. Показово, що одну з перших написаних в Україні статтей про Сильвестрова опублікувало не українське, а польське видання. 1962 року журнал «Ruch myzyczny» надрукував під назвою «List z Kijowa» огляд творчости молодих київських композиторів, що його після чергового пленуму СКУ написала молода київська музикознавиця Галина Мокрієва. Авторка звернула увагу на групу «аванґардистів» (Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, Володимира Губу, Валентина Сильвестрова, Віталія Пацеру) і покритикувала тих авторів, що писали в рамках традиції, тобто тієї музики, яку пропаґувала офіційна ідеологія.

Сторінки20