Навіґація за темамиЯк користуватись

Кожному, хто хоч поверхово знайомий із життям і творчістю Хвильового, парадигма символічної автобіографії здасться особливо доречною. Власне, одним із головних завдань у перечитанні Хвильового, до якого я закликаю, є відрізняти поверхневі (функціонально біографічні, ідеологічні тощо) моменти від глибших психологічних структур, які через посередництво наративу реґулюють взаємодію між життям і творчістю Хвильового, фактично модулюють одне через інше. Без жодного сумніву, найразючішим і найдраматичнішим із цих моментів є кінець Хвильового, його самогубство. Судячи з різноманітних оповідей і документальних свідчень, це була кульмінація його всеохопної та глибоко вкоріненої віри у свою призначеність зіграти роль, виконати – і ще важливіше, виписати – певне покликання, місію.
Всю ніч батьки про щось шушукалися, мати своїм звичаєм схлипувала, батько покашлював, і я, час від часу прокидаючися, чув їхні приглушені голоси за стіною, булькання води та запах валер’янки. Вранці батько, невиспаний, опухлий, пригнічений, подався в місто й повернувся з великим пласким пакетом. У пакеті – на мою невимовну радість – були два великі портрети, вже в рамах, уже засклені. Їх повісили один навпроти одного в нашій великій кімнаті. Мені, п’ятирічному, це дуже сподобалося – порожні доти поверхні стін заграли, й у нашому домі стало гарно, ніби в установі. Я, попри малолітство, вже бував в установах, і там скрізь висіли ці ж таки портрети. Батькові дії були мені зрозумілі й приємні: адже наближалася ґрандіозна подія – перші вибори до Верховної Ради, призначені на 12 грудня 1937 року