Навіґація за темамиЯк користуватись

Деконструкція Імперії ведеться в різних сферах і в різні способи: більш або менш наукові, більш або менш публіцистичні, врешті, більш або менш елегантні. З приголосом, звичайно, на «менш». Кількість напи­саного в межах названої теми стрім­ко зростає і, схоже, вона прямо про­порційна відстані, що відділяє нас від імперії емпіричної. Уже самим масштабом явища має визначатися інтерес до нього, тож, можливо, воно коли-небудь дочекається поважних студій. Водночас, попри очевидну політичну кон’юнктурність і серві­лізм, коли порахунки з Імперією, за відсутністю чогось ліпшого, стають сурогатом ідеології нового, постколоніального режиму, у деконструкції Імперії є й певний благород­ний пафос вивільнення з-під нав’язаних століттями схем і звичок...
Водночас із процесом творення нового канону тривав перегляд і давнього, і нового канону, спрямований передусім на модерністську творчість, для якої в традиційному совєтському каноні не було місця. До такої справи доклали зусиль дослідниці, яких асоціювали з феміністичною течією: Соломія Павличко («Дискурс модернізму в українській літературі», 1997), Оксана Забужко («Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», 2007), Тамара Гундорова («ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму», 1997; «Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської», 2002), Ніла Зборовська («Код української літератури», 2006) та Віра Агеєва («Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму», 2003). Дослідниці зосередили увагу на ранньому модернізмі...
У літературному та політичному контекстах 1920–1930-х років Микола Хвильовий постає доволі парадоксальною фігурою. Його літературний доробок, невеликий порівняно з творчістю інших тодішніх «класиків», мав надзвичайний резонанс. Хвильовий ніколи не займав якихось офіційних посад, але, як згадував Юрій Смолич, йому дарували свої підписані книжки і друзі, і недруги. Не він формально очолював створену у листопаді 1925 року на противагу офіціозним літературним структурам Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), але фактично вона постала завдяки зусиллям Хвильового і саме він був її душею. Не Хвильовий розпочав знамениту літературну дискусію 1925–1928 років в Україні, але саме він опинився в центрі уваги й найгостріших, сказати б, мейнстримових публічних полемік.
Кожному, хто хоч поверхово знайомий із життям і творчістю Хвильового, парадигма символічної автобіографії здасться особливо доречною. Власне, одним із головних завдань у перечитанні Хвильового, до якого я закликаю, є відрізняти поверхневі (функціонально біографічні, ідеологічні тощо) моменти від глибших психологічних структур, які через посередництво наративу реґулюють взаємодію між життям і творчістю Хвильового, фактично модулюють одне через інше. Без жодного сумніву, найразючішим і найдраматичнішим із цих моментів є кінець Хвильового, його самогубство. Судячи з різноманітних оповідей і документальних свідчень, це була кульмінація його всеохопної та глибоко вкоріненої віри у свою призначеність зіграти роль, виконати – і ще важливіше, виписати – певне покликання, місію.

Сторінки14