Навіґація за темамиЯк користуватись

Як колись Олександр Лазаревський або Іван Франко вишпортували по антикваріях національні реліквії, так Яцюк щосуботи, рік у рік, десятиліття за десятиліттям ходив до клубу колекціонерів, на «здибанку». Завжди в пошуку: купуючи, виторговуючи, обмінюючи. Останні сім-вісім років його заполонила нова ідея – зібрати універсальну колекцію автографів, світлин, книжок із дедикаціями тощо. Колекцію, звісна річ, україноцентричну. Кожну постать він прагнув розкрити в кількох основних іпостасях: портрет, автограф, першодрук. До ідеї він підходив із практичного боку, як музейник-експозиціонер, мріючи в майбутньому зробити велику виставку, в якій явити духовний розвиток України XIX–XX століть. Леліяв і назву майбутньої виставки: «Україна: мозаїка цілости».
Хоча Гоголеву заяву про власну так звану «двоєдушність» протягом десятків років тлумачили чи то як фігуру імперської долі, чи то як трагедію, що відображала історичні обставини самого письменника та його народу, і російські, й українські коментатори в цих дискусіях здебільшого принаймні визнають, що Гоголь сам відповідав ухильно, а в деяких випадках бачать іще суперечливіший підтекст. Едита Бояновська теж начебто визнає цей факт. У вступі до монографії вона пише, що «національну ідентичність Гоголя не можна загнати в рамки питання “або/або”, адже існує чимало свідчень того, що він позиціонував себе в межах обох національних дискурсів: і російського, і українського». Проте визнати проблему – це одна річ, а належно висвітлити її – інша.

Сторінки5