Навіґація за темамиЯк користуватись

«Ми заспівали всі свої найкращі пісні, залишилися тільки погані, а погані нехай співають “Любэ”», — цими словами завершив останній концерт перед розпадом групи «Ляпис Трубецкой» її лідер Сяргей Міхалок. Остаточний розпад відбувався на стадіоні «Динамо», зовсім поруч із місцем січневих протистоянь на Грушевського і, скажемо чесно, багато в чому через них. Звісно, нічого такого Міхалок того вечора не озвучив зі сцени, бо справжні рокери не хнюпають. Він читав вірші, знімав із себе рок-корону і «важкий камінь, що тягнув на дно геронтократії», скидав «мантію найвидатнішого рок-кловна в історії» та запевняв, що найдурніше, що тільки може відбутися з рок-гуртом, — це його 25-річний ювілей. Бо групи, які себе поважають, не можуть так довго жити.
Як і всякій богообраній землі, Україні до щастя так близько: варто лишень убити дракона, зловити маніяка, позбутися зайд, і всі так наполегливо цим займаються, що це починає нагадувати парадокс острова брехунів. Але попри таку популярність обморочення інших у щоденних практиках та публіцистичних дискусіях, «явище есенціялізації соціяльного сприйняття Іншого залишається в соціології без необхідної уваги», – стверджує Юлія Сорока і присвячує монографію соціяльному сприйняттю Іншого з позиції соціокультурного підходу. На відміну від традиційного філософського осмислення Інших як феномену, речі в собі, causa sui, Юлія Сорока розглядає питання іншування через соціяльне сприйняття, теорію якого вона давно і ґрунтовно розробляє, і перша частина книжки дає уявлення про його основні положення.

Сторінки3